Хтось з односельчан це бачив і вирішив, очевидно, покепкувати з мене, а втім, може, й справді не второпав що й до чого. Як би там не було, а по селу пішло: "Ви чули, Захарко Макаришин витяг голову колгоспу з ополонки". Гришко Кріт, наш сількор, негайно повідомив про це в райгазету. Там не забарилися видрукувати замітку "Подвиг", в якій писалося, що "худий і, на перший погляд, немічний студент вчора опівдні витяг з ополонки 120-кілограмового голову колгоспу... Студент і голова артілі почувають себе добре і цілком здорові..."
Дізналися про це й учителі моєї колишньої школи і мене, як випускника, негайно запросили до школи на зустріч з учнями.
Так я став мимовільним героєм дня. До школи пробирався тихими вуличками – боявся потрапити на очі голові, який, певен, ніколи мені не пробачить за той жмут волосся, що залишився в моїй руці.
На подвір'ї мене зустріла група школярів на чолі з старшою вихователькою та шкільним оркестром. В урочистій обстановці мене зустріли з квітами й поздоровили з героїчним вчинком.
– А зараз, – сказав Іван Хомич, мій колишній директор, – нам дуже хотілося б, щоб ви, Захарію Петровичу, – він звернувся до мене на "ви", – про свій подвиг коротенько розповіли дітям. Ви не уявляєте, як це зміцнить у школі дисципліну, підніме успішність...
– Особливо у випускних класах, – підказав завуч. – Там дисципліна остаточно ослабла. Такого ще не було...
"Ще б пак, – подумав я. – Там же залишилися кращі мої друзі: Федько Свистопляс, Митько Щипун, Семенко Валігура і лише випадкова шпаргалка врятувала мене від їхньої долі..."
– Хотілося, щоб ви їх направили на істинний шлях. Скажіть їм, – заговорив мій класний керівник, – коли вони себе так вестимуть, як ви, і так вчитимуться, то теж стануть студентами.
– Безперечно, – втрутилась наша історичка. – Хоч, звичайно, не всім бути інженерами й лікарями. Комусь доведеться працювати звичайним робітником чи колгоспником. Але поясніть їм, що у нас всі професії почесні і потрібні.
– І, врешті-решт, – додав викладач української мови та літератури. – Все залежить від них самих, від їхнього навчання...
– Гаразд!.. – погодився я. – Виступлю, але не перед випускниками.
– Чому? – запитало мене декілька голосів.
– Там мене всі знають. Знають, як я навчався, як поводився. Вам же, Іване Хомичу, навіть доводилося виключати мене з школи то за пістони, які я підкладав хімічці, вибачаюсь, Ніні Юхимівні, то за їжака, якого я підсунув зоологу...
– Пробачте, Захарію Петровичу, – звернувся до мене історик. – Але з мого предмета ви мали найвищу оцінку.
– Це був виняток.
– Ну, для чого ви так! – підвелася з свого місця географічка. – У мене ви теж мали тільки чотири і п'ять.
– А з конституції?
– Це було ще в сьомому класі.
– Яке це має значення? Але у вас по конституції п'ятірка?
– П'ятірка!
– Тоді розповідайте лише про ці предмети, – сказав директор. – Розкажіть, як вам до душі була історія, географія. Саме тому ви й поступили... Пробачте, на який факультет?
– Технологічний!
– М-так! А як у вас з математикою?
– Я вже сказав...
– А з фізикою, хімією?
– Теж саме.
– Ну, гаразд. Ці предмети можна випустити. Було б, звичайно, краще, коли б ви поступили на історичний чи географічний. В крайньому разі на філософський. Відповідно до законів логіки, ви повинні вчитися саме на цих факультетах.
– Там завжди страшенні конкурси...
– Я розумію. А як у вас з логікою?
– Як коли! Траплялися й трійки. А взагалі я мав на осінь...
– Ясно. Про це, мені здається, не варто говорити... Отже, тоді залишилося дізнатися в якому класі у нас найгірша дисципліна?!
– У десятому "а"...
– Та й десятий "б" не відстає.
– Пробачте, – сказав я. – Але у випускні класи я не піду.
– В ім'я виховання?
– Все одно... Мені ніяково... Пошліть у нижчі...
– Добре, підете у восьмий "в".
– Ще нижчий, будь ласка, – попросив я.
– Сьомий вас влаштовує?
– Тільки у другий або в третій. Там навряд, хто мене пам'ятає.
– Ну, гаразд, – нарешті сказав директор. – Підете у другий "б". Це один з найжахливіших по дисципліні молодших класів. Віро Семенівно, проведіть товариша. Він вашим діткам розповість про подвиг. Перед цим, підкреслюю, не забудьте розказати, як вчились, як слухалися своїх учителів, як поступили до університету...
Ми ввійшли. Дітки підвелися. Дружно привіталися.
– Дітки, – почала Віра Семенівна, – сьогодні у нас у гостях недавній випускник нашої школи Захарій Петрович Макарець.
– Чуча, – донеслось до моїх вух. – Я його знаю. Це Чуча...
Я пополотнів. "Потрібно було в перший "а" проситися", – подумав я.
– Дітки, тихо! Захарій Петрович зараз вам розповість про те, як він у нашій школі добре вчився, як слухався вчителів. А потім після закінчення нашої школи поступив до університету. Тепер...
"Про що ж їм розповідати", – хвилювався я.
– Незабаром він стане інженером, – доносились до моїх вух уривки розповіді Віри Семенівни. – А досяг він цього тому, що добре вчився і мав з історії, географії та конституції тільки гарні оцінки, а не такі, як у тебе, Волошин...
– Чуча! – почув я той самий голос.
– Днями Захарій Петрович приїхав на зимові канікули і вчинив подвиг. Про це писали наші газети... Захарій Петрович витяг з ополонки голову колгоспу, який ледь не пішов під лід. А тепер надається слово нашому шановному гостеві... Поплещемо, дітки...
Дітки заплескали.
– Дорогі дітки, – почав я несміливо. – Тут Віра Семенівна майже все розповіла про мене. Мені б не хотілося повторюватись. Тому розкажу, що я, як і ви, колись теж був маленьким. Спочатку ходив у перший клас, потім перейшов у другий. Отже, був таким як ви. У другому класі, як це кажуть, мене спіткало горе – я залишився на другий рік...
Віра Семенівна глянула на мене.
– Гм! Я... Я дуже хворів, А потім перейшов у десятий...
– У десятий? – недовірливо запитало якесь дівча.
– Ну, так. Тільки не зразу. До десятого я переходив у четвертий. Там також зали.. Ну, там також хворів. Потім у шостому... А тоді вже в десятому.. У десятому класі у мене, ну, як це вам сказати, з'явились перші почуття. Звичайно, у вас, як підростете, теж у десятому класі, а може й раніше, з'являться ці почуття, або ж, як ще кажуть, кохання. У цей період...
Учителька мене перебила:
– Будь ласка, про випуск...
– Ну, до випуску, майже усі знають, що хто далі робитиме. Хлопці готуються до армії, дівчата заміж збираються. Дехто...
– Пробачте, – сказала Віра Семенівна. – Ваші особисті плани, мабуть, діток не цікавлять.
– Цікавлять! Цікавлять! – закричало півкласу.
– Так я й кажу: дехто, у кого була ще в школі справжня любов, збираються одружуватися і...
На передній парті дівчатко важко зітхнуло.
– Ну, а далі ви вже знаєте. У них з'являються дітки. Маленькі, як пуп'янки...
– Пробачте, – промовила вчителька. – Розкажіть, як ви закінчили школу, поступили до університету.
– Так от я до цього й підходжу. Ще у восьмому класі я знав чим це кохання кінчиться, тому після школи твердо рішив не женитися.
Дівчатко знову важко зітхнуло.
– Багато з моїх однокласників вчинили навпаки. Тому у багатьох уже дітки є. Звичайно, менші, ніж ви, але де в кого починають ходити...
Учителька засовалася на стільці і почала витирати піт з чола.
– У Івана Прокопця... Він женився на Гальці Костишеній, з десятого "б"... Як же її? Ну, по-вуличному? Нетудивухо. Може, хто знає?
– Вона біля мене зиве! Узе лозвелась. Палазит – залисив з близнятами, – підвівся обцяцькований ластовинням карапуз.
– От бачите. Це вам, дітки, приклад не справжнього кохання.
– Захарію Петровичу, – учителька мене благала. – Прошу вас про університет... Про університет розкажіть, як іспити складали, як готувалися?
– Як готувався? Дуже просто… Того літа вирішив до жодної з дівчат не ходити. Та й мати казали: "Не забивай собі голову дурницями. Візьмись за розум". Я так і вирішив, бо знав, що по блату до університету не потраплю... Знайомства нема... Доведеться оцим черепком, – я показав на свою голову, – пробивати університетську стінку...
– Підбирайте слова. Перед вами другокласники, – зашепотіла вчителька.
– Ну, значить, дітки, поступив. Закінчив перший семестр... Як після другого не провалюся, то приїду знову на канікули. Літні.
– Розкажіть, як ви думаєте їх провести?
– Ну, як думаю? Думаю, що я маю право... О, ледь не забув: цигарки я тепер смалю сміливо... По вбиральнях не ховаюся. Мати і викладачі не забороняють. Підростете і вам дозволять...
– Про канікули, канікули, – учителька зблідла.
– Ну, я й кажу. Якщо гарні дні будуть, на пляж ходитимемо, позагоряємо, м'яча поб'ємо. Може якого "підкидного" ударимо. Ну, а увечері, як завжди, у кіно, на танці. Після кіно чи танців до дівчат...
– А працювати? Десь ви працюватимете? – запитала вчителька. – Дітки, Захарій Петрович розповів вам про вихідний день – неділю. А в будні він, безперечно, допомагатиме рідному колгоспові. Може, піде причіплювачем чи помічником тракториста. Захарій Петрович, коли ще вчився в школі, то дуже любив трактор і склав успішно іспити...
Я поглянув на Віру Семенівну, але вона спокійно продовжувала:
– Тепер має права механізатора-аматора. Він може не лише трактор, а й комбайн, машину водити...
– А танк?
– І танк, дітки... В оборонних цілях... А тепер подякуємо Захарію Петровичу за цікаву бесіду. Побажаємо йому, щоб він швидше став інженером і обов'язково приїхав до нас ще раз і розповів про свою працю і відпочинок так само захоплююче, як сьогодні...
– І про любов! Про любов! – заплескали дітлахи.
Ми вийшли.
– Це не зовсім педагогічно, – сказала Віра Семенівна.
– Цілком можливо, – відповів я. – Я ж експромтом. Без підготовки.
Вона потисла мені руку і шуснула в учительську. Хрипло задзеленчав дзвоник. Двері класів, як ставні, з шумом розчинилися і в коридор першими висипали довгов'язі шибеники.
– Чуча! Привіт! – це був Федько Свистопляс. Він вліпив мені запотиличника і щез. Я похитнувся і ледь не збив з ніг нашого шкільного сторожа діда Махтея...
– Ух! Урвитель! Ще своїх коників не забув. Як ти мені за цих двадцять років набрид!
Дід Махтей явно перебільшував. Мінімум на років п'ять.
Втеча з готелю
До мене в номер зайшла жінка.
– Ви не скажете, де Дишельман?
Перш ніж відповісти, я напружив пам'ять: "А хто ж такий Дишельман?" Незнайомка повторила своє запитання.