Там їх дуже багато, і всі ми дуже їх любили, а найбільше братчика Слона.
— А ти знов туди поїдеш? Я хочу з тобою!
— Цього року не поїду, бо зимою дуже боліло мені вушко, і мама казала, що я не зможу поїхати...
Але в цю мить надійшла і мама тієї дівчинки і забрала її з собою. Та ще й насварила трошки, чого та пристає з дітьми з вулиці.
А Боня сказала теті другого ранку:
— Тето, я хочу їхати в Україну!
Тета довго не могла зрозуміти, в чому справа, аж Боня розказала їй усе. Тоді тета лиш рукою махнула:
— Е, то це з тобою говорила Міруся, дочка інженера з сусідньої камениці. її батьки багаті, то могла собі їздити. А я не маю на це грошей, та й саму тебе не пущу, бо це дуже далеко!
Але Боня вперлася і щоранку питала тети:
— Тето, чи я можу їхати в табір?
Тета вже і сварила, і грозила, але Боня все таки завжди питалася про те саме, а потім починала плакати, не хотіла їсти і марніла з дня на день.
Не було ради; найшла тета в газеті адресу пластової домівки у Львові, виписала її Боні на картці паперу. Поклала в торбинку кусок хліба та трохи дрібних грошей, купила залізничий квиток і всадила Боню у поїзд Варшава-Львів. Ще попросила кондуктора, щоб уважав на неї — і Боня поїхала.
Їхала довго-довго. Вже давно з'їла свій хліб і дуже зголодніла. А біля вікна сиділа якась пані і їла пухкі тістечка з варенням. Коли завважила, що Боня не відриває очей від її тістечок, простягнула й їй одне і лагідно спитала по-польськи:
— Далеко їдеш, дівчинко?
Але коли Боня відповіла, що їде в табір, бо вона з України і хоче знов побачити Україну, пані скривилася, забрала руку з тістечком і відвернулася до вікна. І вже більше не говорила нічого аж до самого Львова.
Приїхала Боня на головний двірець у Львові. Висіла з поїзду і вже ніяк не знала, де шукати тієї пластової домівки. Вона стояла у великій залі-ждальні і не могла рішитися, що робити, коли нараз побачила, як з однієї брами вимаршували хлопчики та дівчатка, всі однаково одягнені, з наплечниками на плечах. Всі були дуже веселі, сміялись і жваво говорили... по-українськи! Боня відразу ж підбігла до них, хоч трошки боялася, що знов будуть кричати на неї. Але ніхто не кричав. Всі дівчатка гляділи на неї так привітно, а одна спитала:
— Ти шукаєш когось?
Боня налякалася: що їй сказати? Та нараз пригадала щось і сказала рішуче:
— Я шукаю братчика Слона!
— О, так, братчик Ромко їде з нами і цього року в табір!
— Але я шукаю братчика Слона! — впиралася Боня.
— Це ми його лиш так, наніби називаємо "Слон", бо він дуже великий, — пояснила їй одна дівчинка.
— Братчику, братчику Ромку! — вже кликав один хлопчина. — Тут вас шукають!
Братчик був справді дуже великий, але всміхався до Боні так ласкаво, що вона відразу розказала йому, хто вона і чого сюди приїхала. Тоді братчик взяв її за руку і звернувся до дітей, що тим часом поскладали свої наплечники рівно, рядочком:
— Бачите, новачата, це Боня, — сказав він. — Вона сама приїхала аж з далекої Варшави, щоб бути з на ми в таборі. Будете її любити?
— Так, так, так! — закричали нараз усі, аж в ухах залящало.
Враз оточили Боню, частували її ласощами, розпитували, розказували, як гарно буде в таборі. А коли над'їхав поїзд, всадили її першу у вагон і трохи не побилися за те, хто має біля неї сидіти. Тепер Боні їхалося зовсім інакше, бож їхала з своїми!
***
А першого вечора в таборі, коли трубка вже відіграла нічну тишу, сестричка Ляся ще раз обходила весь будинок, щоб поглянути, чи все в порядку. Та нараз почула, що хтось гірко хлипав в одній з кімнат. Зайшла туди і побачила, що Боня важко ридала, втуливши голову в подушку, що їй позичила сестричка Поля.
— Що тобі сталося? — спитала пошепки сестричка.
— Я... я думала, що це назавжди, а воно лише на один місяць! — знов розплакалася Боня.
Сестричка сіла біля неї на ліжко і хвилинку щось думала...
— Ні, не лише на місяць! — сказала згодом. — Коли скінчиться табір, ми знайдемо у Львові когось, що візьме тебе до себе. Підеш в українську школу і будеш завжди поміж українськими дітьми. Добре?
— Добре! — погодилася Боня і, пригорнувшись до сестрички, смачно заснула...
1) Було це в 1920 році.
2) Гайдамаки — це були українці, що в 1768 році під проводом Івана Ґонти та Максима Залізняка підняли повстання проти поляків. Поляки і досі з погордою називають українців "гайдамаками".
3) Підлюте — село в горах Карпатах, де митрополит Андрей Шептицький подарував був оселю під пластовий новацький табір.
4) Сестрички і братчики — пластуни-виховники в таборі.
КАЗКА ПРО ВЕДМЕДЯ
Жив та був собі Ведмідь у лісі. Такий був сильний та великий, що всі звірі його лякались. Аж ось зачув він, що стукають у лісі сокири і дзвенять пилки. Спершу не звертав на це уваги, а через кілька днів взяла його цікавість, що це таке могло б бути, і він пішов туди. І побачив, що вже ціла полянка прочищена, а кругом неї стоять шатра, посередині ж висока щогла.
Здивувався Ведмідь: хто це без його дозволу розтаборився в лісі? Отже вирішив спитати.
На стійці перед хвірткою табору стояла така маленька новачка, що Ведмідь, здавалось, міг би одним ударом лапи її роздавити. Хотів він пройти попри неї, мов нічого не сталося, коли нараз вона дала знак свистком і загородила хвіртку палицею. Прибігли відразу сестрички, а між ними і сестричка Командантка.
— Чого ви хочете в нашому таборі, пане Ведмедю? А Ведмідь як зареве, аж листя з дерев посипалося! Думав: усі почнуть тікати, а тут ні одна з сестричок не ворухнулася з місця.
— Як це так? Вам передо мною не страшно? — спитав здивований. — Чому ж ви не тікаєте?
— Бо ми маємо обов'язок сторожити табір і нікуди не втечемо з нього! — відповіли сестрички. — А ви нам просто та чемно скажіть, чого ви тут хочете?
— Ну, я... я... — почав Ведмідь, але вже не так певно, — я хотів побачити ваш табір.
— А коли так, то просимо дуже! Ми гостям завжди дуже раді! Поведемо вас по табору і покажемо все.
Отже ввійшов Ведмідь у табір, а сестрички йшли за ним. Підійшли вони під щоглу, а там побудоване маленьке місто — з патичків, із глини, з кусочків кольорового скла. З хатками, церквами, садами...
— А це що таке? — спитав Ведмідь.
— Це наші новачки побудували свою столицю.
— Овва! Таку маленьку!? — і Ведмідь наступив на модель лапою. Сестрички навіть не встигли оборонити.
Побачили це новачки, збіглися всі до щогли і почали гірко плакати. Здивувався Ведмідь.
— А чого це вони плачуть?
— Бо ви знищили їх працю! Вони багато напрацювалися над цим моделей! — суворо відповіла сестричка Командантка.
— Ну, а чого ж вони збудували таку слабеньку? — пробурмотів Ведмідь, ніби оправдувався, бо й справді йому стало дуже неприємно. — А що там висить у вас на тому стовбурі без гілляк?
— О, це наш прапор на щоглі. Ми щоранку при молитві його піднімаємо, а щовечора здіймаємо зі щогли.
— Овва, я його й зараз зумію здійняти! — і перше, ніж хтонебудь міг щось сказати, Ведмідь уже дряпався вгору по щоглі. Налякалися сестрички, що табір залишиться без прапора. Покликали всіх новачок і стали разом хитати щоглу: то в один бік, то в другий. Ведмідь уже майже долазив до прапора, коли щогла хитнулася так сильно, що він, мов галушка, повалився вниз і впав простісінько на одне шатро. Щастя, що в тому шатрі нікого не було під ту пору!
Встав Ведмідь, ледве кісточки позбирав і щодуху побіг, засоромлений, у ліс.
Зраділи всі в таборі, що немилого гостя позбулися. Коли ж другого ранку глянули — а Ведмідь знову стоїть перед хвірткою і просить малу Оленку, що стояла на стійці:
— Будь ласка, впусти мене в табір!
Прийшли знов усі сестрички і питають:
— А чого це ви знову прийшли, пане Ведмедю?
— Прийшов спитати, чи не треба помогти вам у чому в таборі?
— Просимо, ми гостям раді! Ось треба нам те шатро направити, що ви вчора повалили.
Напружився Ведмідь, підпер шатро плечима і поставив. А кілки — то тільки махне легенько лапою, і кожний глибоко в землю зайде.
— Дякуємо вам красно, пане Ведмедю. А тепер ходіть із нами на прогулянку!
Зайшли вони далеко. Що потічок, то Ведмідь новачок через нього переносив, що огорожа, то через неї пересаджував. Аж прийшли вони над глибокий яр. Приперся Ведмідь добре до дерева, що над самим яром стояло, повалив його, поклав впоперек від берега до берега — і новачки пройшли ним, наче кладкою.
Повернулися новачки в табір, сіли до обіду, і Ведмедеві дали великий казан смачної юшки з крупами. Ведмідь вихлептав його швидко аж до дна і кудись погнався. Приходить через хвилину — тягне цілий пень дикого меду новачкам на закуску.
Зраділи новачки, подякували, а Ведмідь встав та й каже:
— Думав я, що найсильніший я в усьому лісі, що ніхто мені не рівня. А от у вас я навчився, що ні до чого сила, коли не на добро вона служить. Отже спасибіг вам за науку і дозвольте, коли ласка ваша, залишитись мені з вами в таборі!
Сестричка Командантка дозволила, і Ведмідь залишився. Дозволяв новачкам їздити на своїх плечах, тягав великі сухі гілляки з лісу в кухню, вночі стояв на стійці, а раз (так кажуть) навіть запалював святочну ватру!
ПТАШКИ З УКРАЇНИ
(Казка новачкам із табору "Пташки з України" в Діброві біля Дітройту1)
Був собі за семи горами, за семи морями зелений гай — Діброва.
І жили в ньому різні-прерізні пташки: золоті бажани, голосні дятлі, веселі сороки, коси-свистуни.
Жили, літали з гілки на гілку і раділи-співали. Діброва — це була їх батьківщина.
Аж ось у гарячу літню днину надлетіли до них у Діброву інші пташки. Одні маленькі, сіренькі, а другі більші, з чубиками на лобиках. Прилетіли і сіли на гілках трепети.
І спитали пташки з Діброви:
— А ви звідкіля?
— Ми — пташки з України.
— А що це за край?
— Це найкраща країна в світі! — відповіли в один голос.
— А ми її не знаємо! — відповіли пташки з Діброви.
— Алеж вона таки найкраща у світі! — переконували пташки, що прилетіли.
— То йдіть собі геть, вертайтесь у свою Україну! — напушилися пташки з Діброви.
— Не можемо, бо в нашій Україні загніздилася хижа червона птиця-яструб і вибиває всіх нас, пташок...
— Отакої!? То ви волоцюги бездомні! Ідіть собі від нас геть, хоч і просто в кігті яструбові!
Зажурилися пташки з України: куди їм, сиротам, під ніч відлітати?
— Що ж, — кажуть, — дозвольте нам хоч на прощання пісню заспівати.