Пірату було важко уявити, що цей малолітній нахаба – той самий чаклун, що хитрістю і погрозами змусив їх узяти його на корабель. Вчити манер хлопчину ніхто не збирався, навіть шляхетні батьки Роксани не візьмуть його під свою опіку.
– Я не навмисно, – фея дмухнула на крихітну долоню, і червоний пил перетворився на яскраво-синій і розлетівся з вітром, не втримуючись на дереві.
Ярош роззирнувся. Окрім двох дітей, поряд нікого не було.
– Роксано, тобі не здається, що на тебе батьки чекають?
– Вони дозволили, – спробувала заперечити дівчинка, та одразу зрозуміла, що не у батьках справа, а це наказ, і аж засяяла від радості. – Слухаюсь, капітане!
Але наскільки тепліше вона це сказала, щиро і зовсім не так, як Костянтин.
Хедін і Ярош залишились удвох, без свідків. Навіть Янголятко і фея полетіли і тепер кружляли, розсипаючи зеленкуватий пил навколо дерев'яної скульптури на носі корабля.
Вони не розмовляли, просто дивилися один одному в очі. Вони розуміли один одного, не так гарно, як могли зрозуміти будь-кого Марен чи Харун, але набагато краще, ніж більшість тих, хто вперше зійшов на піратський корабель. Погрози й обіцянки сперечалися із розумінням і обов'язком в їхніх поглядах. Нарешті Ярош запитав:
– Хто на кораблі капітан?
– Ярош Сокіл, – неохоче відповів молодий чаклун, у чиїх пальцях кілька ночей тому стікала кров'ю вмираюча зірка.
Він визнав владу капітана, але щось замислив. І про те не знав навіть давній народ.
Розділ 5
Змовники
Степ. Широкий степ із висохлими травами, з яких сиплеться насіння, а стеблини з шурхотом ламаються під ногами. Сухий степовий вітер дуже відрізнявся від солоного морського.
Ярош ішов степом, розуміючи, що все це йому сниться. Але такий сон не від чарів, де єднаються вогонь і морок, – його створила інша уява. Далекі відстані скорочувалися до хвилин, і ось пірат уже піднімався на пагорб, де з чорної землі пробивалася нова травичка. Зелений колір тішив око. А на верхівці пагорба стояв ідол.
Пірат обійшов різьблений камінь. В одній руці ідола меч, в іншій ціпок, на голові шапка, до брів насунута, а на спині дерево намальоване. Ярош раніше бачив таке дерево.
– Я думаю, чаклун приїхав до мене, – на пагорбі стояла Зорін, вишивка на її одязі яскравіла: зелені нитки текли струмочками, а червоні надавали сяйву вбрання мерехтливе тло. – Він теж шукав. Спадкоємців загиблих народів. Мій народ продав Імперії таємницю отрути, якою тепер страчують злочинців, і за це його обдарували розправою, а не золотом. Нас зосталось усього четверо по всьому світу. Що знає один, те знають й інші, що знали предки, те відомо й нащадкам. Ми відчуваємо одне одного на будь-якій відстані.
– То чаклун приїхав до тебе? – Ярош не додав: закінчити справу, та Зорін наче почула його думку.
– Ні, – засміялась жінка. – Він хотів домовитися зі мною. Як із нащадком зниклого народу. Але ми не встигли зустрітися.
– Розповідати довго. Він мене найняв, я мало що знаю про його справи, – з передвечорової імли вийшла Кіш.
– Краще показати, – Марен, яка стояла з третьої сторони пагорба, повела рукою. – Ми відтворили те, що сталося тієї ночі. Зі спогадів.
Степ зникав, його по шматку відносив вітер. Перед зором з'являлося приморське містечко, будинок на горі, бідна кімнатка.
У двері постукали, і сестра Кіш пішла відчинити. Сама Кіш гострила меч. На ходу розстібаючи плащ і вклоняючись, до кімнати увійшов Хедін. Русявий немолодий чаклун, який при його появі встав з-за столу, облишивши пізню вечерю, теж кивнув хлопцю, вітаючись.
– Я був переконаний, що ти почуєш заклик. Ти був одним із найкращих моїх учнів.
– Я приїхав, – холодний голос Хедіна вражав незвичною владністю. – Та чому тут? У цьому місті?
– А ти хіба не відчуваєш, що їхня влада в Елігері найслабша? Тут владарюють інші сили. Куди ж ще кликати втікачів?
– Я їхав надто швидко, не відчув. Потім роздивлюся, – не питаючи дозволу, Хедін налив собі з глека води. Напившись, він пильно подивися на чаклуна. – А зірка?
– Усе готове. Всі закляття розпустилися, мов бруньки. Зірка чекає на того, хто зніме її.
– Я її зніму, – пихато запевнив хлопець. – Я знаю, як це зробити. І яке поставити запитання, теж знаю.
– Не сумніваюся. Та зірку зніму я. Тобі відомо, що буде, коли кров зірки торкнеться твоєї шкіри? – Хедін мовчав. – Зірки – то долі людські. Згасивши одну, згасиш і долю людини. Чим яскравіша доля, тим яскравіша зірка, тим на складніше запитання може відповісти.
– Так, так, – трохи насмішкувато продовжив Хедін. – А є багато маленьких зірочок, яких й оком не побачити, на них бажання загадують, коли люди, чиїм життям вони світили, помирають. І це правильно, бо якби усі долі були яскраві, небо стало б схоже на розпечене сонце. Я все це чув десятки разів.
– Чув, та погано слухав, Хедіне, – сіро-зелені очі чаклуна спалахнули невдоволенням, та лиш на мить. – Коли ти відбереш життя зірки, то віддаси і частину свого. Ніколи не замислювався, чому зірки зазвичай знімають не для себе?
– Я не знав, – здається, Хедін трохи злякався. – Пробач мені, учителю, – він знову схилився, але не низько.
– Ходімо. Мені буде потрібна твоя допомога, щоб закінчити чари. Допомога іншого чаклуна.
Хедін задоволено посміхався, бо його визнавав учитель, його допомоги потребував.
Вони вийшли на двір, де їх вже чекав молодий чоловік, який теж був в ескорті вчителя Хедіна. Вийшли й сестри...
Малюнок здуло вітром, тепер вони бачили очима інших людей.
...Двоє хлопців ховалися в кущах.
– Дивись, вони вийшли. Дивні, – Ян хотів піднятися, та Деніел стукнув його по спині, щоб той лежав. – Куди вони йдуть?
– Давай, заліземо зараз. Не все ж золото вони на собі носять. Тільки тихо.
У будинку нікого не було. У пітьмі хлопці увійшли всередину.
– Їжею пахне... Деніеле, шукай швидше, – підганяв Ян. – Ой, що це?
Ян зачепив сумку, з якої випала книга, розкрившись, ніби тільки й чекала, що хтось торкнеться її.
– Глянь. Це закляття, – Ян зачаровано задивився на сяючі рядки.
– Закрий! Дурень! – Деніел штовхнув книгу, щоб вона закрилася, і в кімнаті знову потемнішало. – Вони чаклуни, вшиваємося звідси! Вони нас і з-під землі дістануть!
Налякані хлопці вискочили з будинку. Деніел побіг вниз, але Ян не поспішав. Товариш зупинився.
– Ти що, Яне?!
– Чари. Вони чаклувати будуть. Я подивитися хочу, – Ян швиденько попрямував у той бік, куди пішли чужоземці.
– Ян... – розгубився Деніел. – Повернися. Що я твоєму вітчиму скажу?
Та Ян його не слухав.
Всі чари Ян і Деніел пропустили, але, стоячи за деревом з міцним стовбуром, хлопці бачили, як до чаклуна в руки пливе яскрава зірка. Він узяв її разом із Хедіном. Зіркове сяйво мерехтливо освітлювало їхні напівмертві від утоми обличчя, зірка благала про милосердя, про свободу, та сьогодні її благань ніхто не слухав.
– Диви! – пошепки злякався Ян, вказуючи на тіні, що оточували двір.
– На землю, – Деніел вчасно потягнув товариша вниз.
Спалахнули вогні пострілів. Та лише дві кулі влучили: одна в плече сестри Кіш, що тримала оголений меч, інша – в чаклуна. Той упав, і зірка залишилася в руках Хедіна.
– Вбийте хлопця! – наказав безжальний голос із темряви, і за мить пролунав другий залп.
Але Хедін вмирати не збирався. Він махнув рукою, за якою потягнувся шлейф іскор, відбиваючи кулі, і гайнув з двору. Зблиснуло. Солдат, що став перед ним, упав мертвий від одного дотику.
– За ним!
Скориставшись збентеженням ворогів, чаклун піднявся. Частина солдатів кинулася до нього, та сестри заступили їм шлях. Вибити незаряджену рушницю легко.
Чаклун дістався дерева, де ховалися Ян і Деніел. Хлопці вже сиділи навпочіпки, та підвестися не могли: жах від того, що відбувалося в їхньому тихому містечку, скував ноги. Зайшовши за дерево, знесилений чаклун упав на одне коліно. І побачив хлопців.
– Діти, що ви тут робите?
Від болю закричала жінка. Задзвенів по камінню меч.
– Він має бути там, – керував уже знайомий голос.
Це говорили про чаклуна.
– Руку! – наказав він, і Деніел не мав волі ослухатись.
Чаклун схопився за хлопця, й разом вони піднялися.
– Забери мою таємницю.
Деніел скрикнув, наче його вогнем обпекло.
– Туди! – це їх почули солдати.
Чаклун із полегшенням відпустив хлопця.
– Тікайте, діти. Ніч вас втішить і сховає, а я вас благословляю...
Чи то страх минув, чи то слова чаклуна мали таку силу, та друзі побігли щодуху...
Повіяв вітер, здмухуючи чужий погляд, роблячи ніч примарною, як воля того, хто бореться із запамороченням. Тільки голоси зосталися від цього спогаду.
– Зрадник. Тебе довго шукали, – голос того, хто наказував солдатам.
– Я не зрадник. Я просто хотів бачити світ трохи іншим. Я казав про це, але у палаці Імператора мене не слухали, – голос чаклуна.
– Ти вчив і мене, тому я не повезу тебе нікуди, не катуватиму. Я страчу тебе і твоїх захисників у цьому містечку. В тебе нема наступника і прихильників, то про що тебе запитувати?..
Спогад танув, певно, Кіш більше нічого не чула...
...Вулицею ішов Деніел, він дуже погано себе почував, хитався, ледь не зомліваючи. Ян підтримував його, допомагав іти.
– Що з тобою, друже?
– Не знаю, – навіть язик ледь ворушився, перед очима пливли темні плями, напевно, таємниця чаклуна була занадто важким тягарем для людини.
Місяць, який вже сховався для берега, з гори ще було видно. Примарне світло окреслювало корабель із чорними вітрилами...
У вітрі танули спогади. Кіш, Зорін, Марен і Ярош сиділи біля ідола на траві, яка встигла розлитися зеленим морем по всьому степу.
– Ви говорили з Деніелом? – запитав Ярош.
– Ні, ми говорили з Яном, – відповіла Зорін. – Деніел на товариша вовком дивиться за те, що вранці Ян повернувся до того будинку і забрав книгу. Двір був залитий кров'ю, це його налякало, та хлопець рушив до площі, де готували страту. А Деніела лихоманило ще добу, й після того він змінився. Таким ти його і побачив.
– І що ж за таємницю передав чаклун Деніелу? Свої чари?
Ярошу згадалося, як Деніел вгадав, що Сокіл сам казав іншому піратському капітану.
– Не думаю. Чари не так просто передати, – відповіла Марен. – Якісь свої знання. Та ми гадаємо, що це були спогади про той вечір. Чаклун же не знав, що його учню вдасться врятуватися. Тому Хедін за будь-яку ціну намагався потрапити на "Діаманту".