Поруч лежала купа хмизу, одначе незнайомець не поспішав підкидати у вогонь, мабуть, розраховуючи посидіти тут не одну годину. Може, й до самого ранку.
Привітавшись, Ульяш підсунув ближче до вогню якусь каменюку, сів на неї і теж підкинув у вогнище кілька висхлих гілляк.
— Ну, слухаю... Що трапилося, що привело вас сюди? – запитав він і собі розгрібаючи жар.
— Добре, що здогадалися вийти, — проказав чоловік.
При світлі вогнища Ульяш розгледів помережане зморшками обличчя його, на якому закарбувалася втома, але не сьогоденна, а та, що йде звідкись із глибини єства – від невдач, зужитості душі і тіла та хронічної невлаштованості. Хірург помітив, що останнім часом він якомога довше зволікає із запитаннями до хворих, а все уважніше придивляється до їхніх облич, уловлюючи найнепомітніші зміни у виразах, поглядах, жестах. А ще кілька років тому, як і всі сучасні хірурги, довіряв тільки аналізам та скальпелеві. Психохірургію земського лікаря Данила Ульяша – свого батька – він, будучи практикуючим хірургом, так і не перейняв, отож мудрість її являється синові аж зараз, у відблисках літ, досвіду і нічних вогнищ на двох.
— Вам відомо, що я хірург, що прізвище моє – Ульяш, і впевнені, що потрібен саме я?
— Тепер знаю. Сьогодні, коли ви стояли на ганку, я побачив вас уперше в житті, проте одразу ж відчув: " Це він – хірург Ульяш!". Потім я розпитав у перехожих, де ви мешкаєте, й ось я тут…
Ульяш кивнув і задумливо подивився у темряву. Знизу, від порогів, долинав приглушений клекіт водоспаду. Лікареві навіть здалося, що на якусь мить зорові його відкрився спінений вир.
— Вважаймо, що знайомство відбулося. Тепер час дізнатися, що привело вас сюди, — перевів погляд на ледь освітлене обличчя незнайомця. – Ви захворіли? Вам уже відомий діагноз, і відомо, що потрібна термінова операція?
Незнайомець скрушно похитав головою і сумовито посміхнувся.
— Слава богу, тепер уже – ні. Зробили вже. Вісім років тривала. Причому вісім – це з амністією.
— Щось я не дуже розумію вас…
— Та що ж тут розуміти? Вбивця я, хірургу. Вірніше, став би ним, якби не ви..
— Тобто?..
— Вісім років тому до вас у районну лікарню привезли чоловіка з двома ножовими ранами. А мене там же, біля клубу, де відбувалася бійка, заарештували і підвели до машини, на яку клали пораненого, щоб я побачив, що накоїв. І я побачив: по суті там лежав закривавлений труп.
15
Ульяш дивився на багаття і мовчав. Йому неважко було пригадати цей випадок – перша серйозна операція в Лебединому, і майже ніякої надії, що пацієнт залишиться живим. Він не любив таких операцій – нібито ж і не складних і, водночас, майже безнадійних, коли хворий помирає через дві-три години по тому, як його знімуть з операційного столу. У них, у військово-польовому шпиталі, це називалося "працювати на морг". То лише Мозар, — згадав свого колегу —заздрісника, — полегшено зітхнув би в такому випадку: "Слава богу, що не під ножем!". Але він, Ульяш, зробив усе, на що був здатний, і якимось дивом той чоловік вижив. Щоправда, після операції довелося літаком відвозити його до обласної лікарні, оскільки стан залишався надзвичайно важким, як-то кажуть, на межі. Але, зрештою, вижив…
— Слідчий так і сказав тоді, — знову заговорив незнайомець. – "Тепер тобі одне лишилося – молитися хірургові, щоб той врятував пораненого". І я справді молився. Дві судимості за плечима, й обидві – за тяжкі злочини, а тут ще й убивство. Одне слово, "вишка" мені світила, хірургу.
— Що-що? – підвів голову хірург; задумавшись, він не вловив змісту останніх слів.
— Ну, "вишка"! Смертну кару так називають.
— Ага, так-так, — кивав головою Ульяш, дивуючись, що не одразу збагнув суті цього вислову.
— Отож ви, хірургу, рятували від смерті одразу двох – і пораненого, й мене. Навіть не знаю, як тепер віддячити. Ви хоч замислювалися тоді, що й злочинця теж рятуєте?
— Мабуть, ні, не до того було.
Ульяш не зміг би пригадати, про що саме думав тоді. Та в цьому й не було потреби. Знав, що за операційним столом він цілковито зосереджений на операції, може, навіть не осмислює до пуття, до яких саме маніпуляцій вдається, тому що в окремі хвилини працює немовби на автопілоті.
— Невже не думали про це? – вражено перепитав незнайомець.
Проте хірург тільки розгублено подивився на нього, не знаючи, як пояснити свій стан під час операції, і як триматися з ним далі. Траплялося, що колишні пацієнти навідувалися до нього через багато років після операції. Він не любив цих "візитів вдячності", бо не хотів, щоб йому віддячували за те, чим не заборгували перед ним. І, щоб не вислуховувати їхніх подяк, одразу розпитував про самопочуття, про стан здоров'я. А, коли це можливо було, намагався що-небудь нарадити.
Зрештою, пацієнтів можна зрозуміти. Але щоб дякувати приходив убивця!..
— Знаєте, в такі хвилини ненавидиш того, хто це накоїв. Іноді думаєш: " Його б самого зараз сюди, під скальпель, на межу життя і смерті…".
— Розумію, — зітхнув незнайомець, не підводячи голови. Й Ульяш одразу ж пожалкував, що сказав це. Навіщо було? Адже стільки років спливло...
— Де ж ви зараз – живете, працюєте? – запитав хірург, аби якось розвіяти гнітючість цього мовчання. Людині, якій уже не зарадиш ніякими операціями, він міг хіба що поспівчувати.
— Влаштувався у дорожньо-ремонтну бригаду, щоб до свого міста, до Балти, а отже — й до спогадів та до старих дружків, не повертатися. А там, у бригаді, вісім роботяг – і дорога через поле, або через ліс. Боюся я міст, хірургу, і від таборів стомився.
— Ну, а в нього ви були? У того, пораненого вами?
— У Малаша? Ні. Ми навіть знайомими з ним не були, прізвище вже на суді запам'ятав. Тієї днини я в Лебедині випадково опинився. З корєшем приїхав, на один вечір. А вже після відсидки довідався, що Малаш тут, у селі, точніше, на хуторі, живе. Хотів навідатися з покаянням, але як підійти? Може, тільки й добра від мене, що не показуюся йому на очі?
— Теж мудро.
— Я бачив, як ви розмовляли сьогодні з Малашем. Хто-хто, а він у вас у боржниках…
— У боржниках? – ледь помітно всміхнувся Ульяш. – Я цього не відчув. Здається, він взагалі не знає, хто саме його оперував. Я тоді щойно прибув до Лебедина, мене там мало хто знав. А завідувачем відділенням у нас був талановитий хірург Кожушенко; оце років п'ять як помер. Можливо, Малаш вважає, що оперував саме він; а може, взагалі намагається не згадувати про це. Підлікувавшись, він подався кудись у Карпати, знахаря йому там нарадили. То Малаш у нього й лікувався, й учився. А тепер і сам знахарює. Цікавий він чоловік, шкода було б, якби… — він запнувся на півслові, і за вогнищем знову запанувало гнітюче мовчання.
Нарешті незнайомець глянув на годинник і підвівся.
— Все, треба йти на станцію, за дві години – мій поїзд, можливо, ще встигну.
Ульяш кивнув і теж підвівся. Він запросив би незнайомця переночувати, але дизель-поїзд справді прибував на поближню станцію, за три кілометри від села, близько опівночі, і той чоловік ще мав час дістатися до залізниці.
— Може, я міг би чимось зарадити вам? – запитав уже навздогін. Він і справді відчував потребу допомогти цьому покаянному чоловікові, хоч уяви не мав, чим саме. Зараз Ульяш почувався так, ніби від нього йшов пацієнт, з яким він просто не захотів мати мороку. А в його лікарській практиці такого гріха не траплялося.
— Ні, хірургу, — зупинився той. – Усе, що ви могли зробити для мене, ви вже зробили. Для мене ще ніхто не зробив стільки, і борг мій тяжчий за злочин.
"Це правда, — подумки погодився з ним Ульяш. – Іноді усвідомлення такого, житейського, боргу мучить не менше, ніж усвідомлення свого злочину. Але тут я вже тобі нічим не зараджу. Нічим!.."
За якусь мить той, у шкірянці, зник, розчинившись у темряві, а Роман Ульяш іще довго сидів біля пригаслого вогнища, що жевріло на маківці гори, і думав про нього, про знахаря Малаша і про всіх, кому хоча б чимось зарадив. Або кому заборгував він сам.
Такою вже видалася ця ніч. Ніч боргів і покаяння.
16
— Десанту більше нема, хірургу. Хтось загинув, хтось помер од ран, інші відступили, розсіялися і прориваються поодинці. Тільки я один і лишився тут, і вже не в окопчикові, а в якійсь баюрі. Навіть загинути у бою мені вже не дадуть, бо ніхто й за ворога не має. Лежу, ось, при дорозі підбитим птахом...
"Не марить, — збагнув Ульяш, почувши останні його слова. — Але краще б марив".
— Мене ти вже не рахуєш? — глухо запитав він, підходячи до вікна.
Польовий хірург завжди боявся помираючих саме тому, що почувався безсилим, а отже, винним перед ними.
— До чого тут ти, хірургу? Ти — лікар, і ще досить молодий. Життя ще тільки кине тебе колись на той, останній, смертний плацдарм.
— Колись – так, неминуче кине. Але все ж таки зараз нас двоє.
— Може, й двоє... – невизначено, а тому й невпевнено, проказав морський піхотинець. – Вважатимемо, що тільки нас удвох і лишили на прикриття.
— Бо комусь же треба було залишатися, — приймав умови гри хірург.
Відтоді, як десантник перебрався до сільської лікарні, вони говорили лише про його батальйон морської піхоти, що майже весь поліг на пагорбах за Прутом; отож Ульяш звик до того, що хворий уявляє себе останнім із того десанту. Який теж повинен був полягти, але якимось дивом вижив і приймає свій останній бій оце тільки зараз. Хоч і через багато років після війни, але стійко, неначе й битися, і вмирати доводиться за весь свій батальйон.
Так, це була своєрідна гра, але хірург усіляко підтримував її, тому що тільки вона дозволяла морському піхотинцеві знову відчувати себе бійцем, якому не личить плакатися перед смертю, бо ж, врешті-решт, на кожен десант колись ішли, як на останній; і навіть там, в окопах, на передовій, звичайні стрільці-піхотинці співчутливо називали їх, морячків, "смертниками". Такою вже була їхня солдатська доля...
Ульяш приходив до нього у палату щодня, іноді навіть сам робив уколи, а потім ставав ось так, біля вікна, і вони добру годину пригадували фронт під Унгенами, і той десант за Прут, на якому батальйон морських піхотинців приречено, але безсмертно, втримував свій останній плацдарм.
За цей час хірург устиг до подробиць познайомився з усією історією цього окремого батальйону, від дня його сформування під Керчю, й аж до загибелі; уже поіменно знав більшість бійців Горанового взводу, і навіть сам почувався одним із тих рядових "чорної смерті", що загинули там, і, здається, теж загиблим.
У ці часи морському піхотинцеві, звичайно, краще було б мовчки відпочивати, проте хірург знав, як болюче сприймає приречений кожну спробу віддати його самотині.