— Ні, дякую. Я можу йти?
— Так, звичайно, — кивнув чоловік з автоматом. — Але шкода.
Юр розвернувся й рушив до виходу.
— Між іншим, пане Хелл!
Він різко оглянувся.
— Ви чудово поводитесь з комп'ютером. Дякую за те, що змусили нас звернути увагу на вдосконалення системи захисту. Але не раджу більше туди заглядати. Домовились?
Чоловік посміхнувся.
Хелл плюнув й мовчки вийшов з приміщення.
Есбіст миттю стер посмішку з обличчя, перекинув ногою обгорілий труп й зненацька дав довгу чергу просто в обличчя покійного.
— Падлюка! — вигукнув він після того, як замість чергового пострілу почулось сухе клацання. — Через тебе й твої ідіотські гіпотези ми мало його не втратили!
Не втримавшись, він знову злісно копнув ногою тіло.
— Заспокойся! — зненацька ожив десь хитро прихований динамік. Жіночий голос здавався водночас ніжним і владним. — Облиш це падло. _Й_о_г_о_ ми ще не втратили. Залишилось приблизно три-чотири постріли. Йди до комп'ютеру, поміркуєм, як їх доцільніше використати.
— Зараз іду, — буркнув чоловік й неквапно рушив до виходу.
— До речі, та калюжа бетону досить інтенсивно випромінює!
Чоловік здригнувся й вискочив з кімнати.
З динаміка почувся короткий сухий смішок.
Перше, що зробив Хелл, повернувшись, нарешті, до будинку — це взяв Селену на руки, посадив собі на коліна, сховав голову в неї на грудях й довго-довго мовчав.
Збентежена дівчина спробувала щось випитати, але Юр не дуже ввічливо попросив її "не пхати свого чарівного носика в не дуже чисті справи". Селена, не знаючи, що й робити, запропонувала влаштувати невелику прогулянку до лісового озера. Хелл, з прихованою відразою поглянувши на будинок, погодився.
Він знову сам сів за важелі катеру, але після п'яти хвилин шаленого, карколомного польоту — Хелл гнав машину, наче винищувач, — Селена не витримала, сказала, що не бачить серйозних причин кінчати самогубством, та й катеру шкода, й забрала керування. Хелл посміхнувся, але не промовив на те ні слова.
Вони зупинились на невеликій галявині, оточеній кущами вперемішку з очеретом. Юр так само мовчки вискочив з машини й прислухався. Було тихо, лише ледь чутно шелестів очерет.
Й пахло металом.
Селена, йдучи поряд, почала щось розповідати про те, як генетики, по крихтам збираючи матеріал — тобто залишки мертвих істот — змогли відновити, практично створити наново багато дрібних звірів — ондатр, зайців...
— А великих? — перебив її Хелл.
— От до того ж я й веду. Сам знаєш, після війни звірини всякої вціліло звосім мало, от... Ой!
Вона відсахнулась. Просто попереду, за пару кроків, з поваленого торішнього очерету вигулькнула чорна пласка голівка. Велика гадюка, вилискуючи довгим м'язистим тілом, блискавично скрутилась тарілкою, готова в будь-який момент кинутись на людей.
Хелл мовчки смикнув дівчину назад.
— Зачекай, — Селена м'яко відсторонилась. — Зараз я тобі дещо покажу. Тобто спробую показати.
Вона присіла. Гадюка погрозливо зашипіла, але не зрушила з місця.
Й тоді Хелл побачив картину, уявити якої не зміг би ніколи. Селена тихо засвистіла й повільно-повільно простягла руку вперед. Змія — не інакше, як здивувавшись такому нахабству — не ворухнулась. Дівчина, насвистуючи якусь невловиму знайому, близьку й рідну мелодію, трохи наблизила руку. Роздвоєний язичок обережно доторкнувся до ніжних пальців Хелл аж здригнувся. Але нічого не сталось. Селена прибрала руку й свиснула трохи інакше — коротко й рішуче, наче наказуючи. Гадюка опустила голову й зникла поміж очеретом.
— Ну як? — з тріумфуючим виглядом запитала дівчина.
— Це просто неймовірно... — прошепотів Юр. — Як це тобі вдалося? Розкажи!
Селена засміялась.
— Який би був з мене еколог, якби я не змогла гадючку заспокоїти!
— Але як?
— Розумієш, головне — думати, що ти їй не ворог. Той свист скоріш мені допомагає, аніж їй. Ти помітив, мелодія здається знайомою, чи не так?
— Так, начебто чув колись давно. В дитинстві.
— Ти не міг її чути. Вона розроблена не більш як чотири роки тому. Особливість її в тому, що вона видається знайомою, близько, заспокійливою — для людини. А змія її взагалі не чує, вона ж глуха... Ой, а он ще одна!
На вільному від очерету горбочку ніби застигла смужка полім'я. Невеличка змійка яскраво-рудого кольору не рухалась.
— Це вже серйозніше, — тихо сказала дівчина. — Мідянка. Й отрута сильніша, й характер паскудний.
Якусь мить вона вагалась, потім рішуче ступила вперед. Мідярка зашипіла. Не вірилось, що ця яскрава й маленька, наче іграшка, змійка, являла більшу небезпеку, ніж похмура чорна гадюка.
Селена присіла. Мідянка знов зашипіла й приготувалась до стрибка.
Знову засвистівши ту саму мелодію, дівчина простягла руку.
Що сталося далі — навряд чи встигли зрозуміти й Селена, й Хелл, й, мабуть, сама мідянка. Руда стрічка промайнула в повітрі, сантиметру не долетівши до простягненої руки. Але інша рука перехопила мідянку в повітрі.
Наступної секунди Хелл тримав змійку розтягненою в руках, а бліда й тремтяча Селена намагалася встати з купи гнилого очерету, куди її відкинув десантник.
— Ой, трохи не вийшло... — розгублено пробурмотіла дівчина.
— Так, зовсім трохи! — посміхнувся Юр. — Добре, хоч в мене вийшло.
Змія шипіла й судомно смикалась, намагаючись вирватись.
— То що тепер з нею робити? — Хелл жартома прстяг мідянку дівчині.
— Не знаю, — та відсахнулась.
Юр посміхнувся й невимушеним рухом розірвав змійку навпіл. Наче нитку.
Бризнула кров. Обідві половинка рудого тіла кілька разів смикнулись й безсило звисли. Хелл недбало відкинув їх вбік, обтрусив руки й повернувся до дівчини.
Й лише тепер завважив, з яким жахом дивиться на нього Селена.
— Що з тобою? — стурбувався Хелл. — Вона тебе часом не вкусила?
— Н...ні, — ледь видушила з себе дівчина. — Просто... не треба було її так...
— Кого? — не зрозумів Юр. — А, ти про змійку! Знаєш, а я якось над цим не замислився.
Дівчина здригнулась, але за мить опанувала себе й навіть посміхнулась.
— Ну, пішли далі. То на чому я зупинилась? А, на великих звірях... Так от, минулого року десь в Південній Америці — вона ж, знаєш, не дуже постраждала — знайшли досить багато непогано збережених клітин дикого кабана. Збереглись цілком повні хромосоми, а реставрована самичка...
— Тобто свиня?
— Ну... ми її називаємо самичкою... так от, реставрована самичка... свинка тобто... в нас уже була. Й тоді...
Під ногами захлюпало. Очерет розступився, відриваючи невелике плесо з чорною нерухомою водою. Десантник присів й обережно поводив рукою над плесом.
— Що там? — запитала Селена.
— Трохи радіоактивна. Але в межах пристойності.
Вітер тихо шелестів очеретом, невеличкі хвильки проьігали по чорній поверхні води. Продзижчала якась комаха. Чоловік нервово обводив поглядом очеретяні хащі.
Все це щось нагадувало.
— Здаеться там, — тихо прошепотіла дівчина.
Очерет затріщав зовсім не там, куди вона вказала. Десантник блискавично розвернувся й примружив очі. Струмінь полум'я, чи, радще, розпеченого до плазми повітря, зніс хащі, підняв хмару пари, зачепивши воду, й разширився над особливо густими заростями. Глухий, сповнений муки й болю рев почувся звідти. Вогнений клубок викотився на берег, мало не підім'яв під себе людей, метнувся в один бік, в другий і завмер. Засмерділо горілим м'ясом.
Смугасте дике поросятко з жалібним квилінням вискочило з очерету й вибухнуло, наче фосфорна бомба.
Хелл втомлено потер лоба й вимучено посміхнувся.
Поруч почулось зітхання, тріск й легкий сплеск. Хелл розблискавично розвернувся — то Селена, втративши свідомість, м'яко впала на купу гнилого очерету.
Робити було нічого. Селену починало трусити, тільки-но Хелл потрапляв їй на очі, й лікар, що тільки-но прилетів на своєму літачку, мовчки вказав на двері. Серж старанно відводив погляд.
Хелл так само мовчки вийшов з кімнати, підібрав по дорозі зронену Селеною сережку, на вулдиці так само мовчки сплюнув, й аж тоді вилаявся довго, закручено й злісно.
Те, що він вчинив, було диким. Диким й незрозумілим, незрозумілим навіть для нього. Диким, навіть беручи до уваги випадковий збіг — болото, очеретяні хащі з прихованим звіром, темна й трохи радіоактивна вода — все це випадково виявилось схожим на інше місце, на планеті в далекій зоряній системі... Чорт! В деякому розуміння там було спокійніше!..
Стоп! Випадково?
...Диким, навіть враховуючи напруження всього дня, події в лабораторії СБ.
Гм... СБ?..
Поді? й розмови в СБ... Особливо розмови.
Ага! Щось є!
Цікава фраза того невдалого експериментатора:
— Спали її! Спали!
А це — котик, тобто той, хто ним керував. А чи не керував хто тим есбістом?
— Спали їх! Спали!
А це... Ух, чорт. Це Селена.
Хелл відчув як самі по собі напружуються м'язи. Війнуло теплим вітром.
Отже, Селена — теж лялька? Така собі гарна, керована на відстані іграшка?
Війнуло ще раз. На цей раз жаром.
Чи навпака?..
Десантник здригнувся.
Чи можливо, щоб ця ніжна дівчина, що між іншим з ним й спала, була агентом СБ? Та й не просто агентом, а й, судячи з всього, керівником операції?
Гм...
Емоції просто-таки верещали — "Ні!", холодний розум хотів було відповісти так, але, заколивавшись, порадив перевірити щонебудь за допомогою комп'ютеру — проаналізувати, наприклад, емоції, амплітудно-частотні характеристики тих наказів.
Хелл зловісно посміхнувся й зачинивши двері лабораторіі на замок, сів за комп'ютер.
"...одним з перших зразків нелюдської логіки об'єкта можна вважати алгоритм перегляду масиву символів, використаний під час знешкодження кодового захисту комп'ютерної сіті СБ. Досить порівняти, наприклад, зразок типово людського рішення проблеми й нелюдської, продемонстрованої об'єктом.
Суть завдання: вибрати з масиву символів ті симовли, що зустрічаються два й більше разів.
Класичний алгоритм: застосувати лічильник, перебирати масив й викидати повтори, поки лічильник не стане дорівнювати нулю. Недолік багаторазове перебирання масиву, великі втрати часу.
Алгоритм "Хелл": один раз перебрати масив, вибираючи................. .................................................
Юр посміхнувся. Справді, він знайшов непогане вирішення проблеми.
Але поруч з яскрави вираженою "машинно-орієнтованою" логікою, об'єкт має набір дещо відозмінених, але, безумовно, типово людських емоцій, а також так звану "зовнішню" логіку, якою володіє поки що не в повній мірі.