І марнувала свої сили, енергію, талант на його обмежені можливості. А він на роботі був невдаха. Та то ж були все "служби" для буття, для існування. Скільки місць, посад він змінив! Не тому, що був недобросовісним, недбалим, навпаки, просто його чесність, прямолінійність часто ставали на перешкоді нечесним начальникам, хапугам, байдужим бюрократам. Марія, поступаю-чись своєю гордістю, мала клопотатися, писати листи давнім знайомим, які колись схилялись перед нею, а тепер мусили розбиратися в нецікавих провінційних справах чоловіка колись "прекрасної Марії Олександрівни". Як важко було, приміром, писати, добиватися ділового побачення у Макарова, який так колись упадав за нею за кордоном, у Гейдельберзі... Але ж вона мусила допомогти своєму чоловікові, батькові її Борі, який одразу став часткою її самої, так само, як і Богдась. їй легше було, коли не згадували в цих клопотах, що вона письменниця, вона вимагала від Мішеля і Богдана, щоб вони забули її ім'я "Марко Вовчок". Воно, це ім'я, було зв'язане з іншим життям.
А втім, доводилося і самій іноді згадувати, нагадувати, що вона "письменниця Марко Вовчок", коли їздила клопотатися за арештованого Богдана.
Взагалі неможливо було забути. Як неможливо кинути зовсім писати.
Інколи вона писала і надсилала коротенькі речі — дописи під вигаданим ім'ям. Колись вигадала "Марка Вовчка", так і тепер якогось лікаря, від імені якого посилала твори в редакції, частіше через Богдана, якому вже було дозволено жити в столиці, і він був зв'язаний з журналами і газетами.
Але ці твори сільського лікаря не вражали так, як колись твори "Марка Вовчка"...
Та й це було вряди-годи. Були часи, коли вона не могла спокійно чути цього імені — Марко Вовчок. Вона запевняла, що їй легше в глухих місцях, куди кидала її доля, бути "пані Лобач-Жучен-ко". Але ж, але ж інколи вона думала у безсонні, важкі ночі: "Я сама просила всіх забути. От і забули".
Та це було не зовсім так.
Роки, як дні, тепер пролітали, немов усе було вчора.
її ж таки розшукали земляки-українці. Вона так була одірвана від них! їй написав якийсь Дома-ницький, певне, дуже культурна і хороша людина. Він цікавився усім, справді усім — біографією, творами, і так сердечно просив, щоб написала вона спогади про Тараса Григоровича. Прийшов лист з Києва від редактора журналу "Киевская старина" Науменка. Він просто благав надіслати щось до журналу. І їй так захотілося от зразу ж таки український твір дати туди. Вона знала — її перекладають по "слов'янських землях", перевидають у Галичині, але так заманулося щось нове написати українською мовою!
Вона згадала, колись, в той далекий, щасливий час зустрічей з Тарасом Григоровичем, наказав їй любий батько, великий Кобзар, написати "десять кіп казок" на основі українських народних, і вона обіцяла. Як тоді легко і обіцяла, і бралася до всього! Все, здавалося, зможе, встигне, зробить, у голові снували сюжети, образи, одна казка вже зовсім була готова, тільки сісти та написати, навіть накидала трохи, десь між шпаргалами, певне, є. Але й так, без шпаргалів, сіла і згадала, навіть сама сміялася несподіваним поворотам і до того ж рідним, давно забутим і дотепам, і виразам.
У Михайла Дем'яиовича підійшла відпустка. Це ж був привід знову поїхати до улюбленого Києва.
Вона користувалася кожною нагодою, які вже не так часто траплялися після переїзду з Богуслав-щини.
А тепер, коли Доманицький заходився видавати її українські твори, коли вона написала цю казку, їй нестерпно захотілося самій побувати і в редакції "Киевской старины", познайомитися з редакторами, літераторами, побачитися з давніми друзями. Вона наче оживала в Києві, щоразу відзначала, як він змінився і, не втрачаючи чару своєї неповторної мальовничої природи, ставав справжнім європейським містом.
Зупинилися з Михайлом Дем'яновичем, як і завжди, в готелі Михайлівського монастиря. Поруч Володимирська гірка — одне з улюблених місць Марії Олександрівни.
Як чудесно вийти туди свіжим літнім ранком, коли ще не почався міський галас, а чутно лише перегук пташок у густому парку навколо пам'ятника Володимиру, перегук пароплавів, що пропливають Дніпром, і їх немов стрічає і вітає з високої гірки прадавній князь Володимир. Хоч і створювали пам'ятник за примхою царя три художники, та він, одначе, вписався в дивовижний пейзаж міста і навіть увійшов в його життя як своєрідна жива постать, а не як шанований святий! Всі кияни чували і любили пісеньку студентів, котрі гуляли після іспитів на Володимирській гірці і зовсім запанібрата співали про Володимира:
Он и сам бы не прочь Провести с ними ночь, Да по старости лет Не решается.
Гірку прорізують вузенькі стежечки, що крутяться вгору і долу. Та їй уже не спускатися ними.
І
Вона посидить трохи тут, коло пам'ятника, і помилується рідним Дніпром.
І Як вразив її Київ багато років тому, коли вона вперше приїхала сюди з чоловіком, Опанасом Мар-ковичем! Скільки їй тоді було? Дев'ятнадцять? Двадцять? Зовсім дівча з широко відкритими, цікавими очима. Здавалось — очі хотіли відразу все побачити, схопити.
Які далекі, доісторичні часи!
Спочатку жили вони з Опанасом на Великій Во-лодимирській вулиці, а потім наймали вже хату під солом'яною стріхою далеко від центру, аж на Куре-нівці! А втім, їй подобалось. Саме той шматок життя вона згадує залюбки. По-перше, народився синок Богдась. Перед ним у неї була донечка, коли вони недовго жили в Чернігові. Дівчинка невдовзі після народження померла, а Марія Олександрівна після пологів довго хворіла і була пригнічена смертю дитини. Отже, коли народилося друге дитя, вона дуже раділа, до того ж таке здоровеньке, веселе хлоп'я.
По-друге, там, на Куренівці, їй подобалося жити вільно й просто, це було майже село, тільки під містом. Вона любила сама ходити на базар, погуто-рити з бабами, молодицями, що приходили з Броварів, Борщагівки, багатьох навколишніх сіл, а в базарні дні і з дальших кінців приїздили волами і кіньми, і такий шум-гамір панував від закликань перекупок, торговельних сперечань дядьків, співів сліпців-лірників, лементу дітей, іржання, мекання, мукання тварин, такі пахощі розливалися від всіляких овочів, фруктів, ягід. Вона потрапляла наче на мальовниче театральне видовисько.
— Ти як підеш, то цілісінький день можеш прогаяти,— казав інколи з докором Опанас, але частіше він був задоволений, бо поверталася Марієчка,
радіючи не так з якоїсь невеличкої покупки, як з того, що почула,— чи то пісню яку, чи то історію, такою вже смачною мовою та барвистими виразами передану, що одразу треба було сісти записати або заспівати маленькому Богдасику і самому Опа-насові. Звичайно, вони бідно жили, але ж Київ лишив стільки краси і скарбів у її душі!
Тоді, ще в ті далекі роки, і цей пам'ятник Володимиру поставили, і перший постійний міст через Дніпро побудували.
Навіть недалеко від Великої Володимирської стрічалися яри та байраки, порослі густим чагарником. Увечері лячно було ходити. Тепер там упорядкували вулиці, спуски, хоч і круті. Взагалі, все місто було крутим, високим. І скрізь гори, горби і мало рівних вулиць.
А їй подобалося. Тоді тільки почали закладати парки, бульвари, саджати пірамідальні тополі та каштани, бузок, і повітря наче мало свій колір, бузково-синій. Вона ще пам'ятає великий вільний простір перед університетом, де влаштовували святкові гуляння з всілякими веселими базарними ятками, привабливими для дітей. Розлігся цей вільний простір аж від самого Хрещатика. Тепер паралельно Хрещатику йшли вулиці Пушкінська, Олек-сіївська, а до нього, наче притоки до головної річки, і праворуч, і ліворуч також спускалися, крім старої Фундуклеївської, нові круті вулички, а на стрімкому, довгому Бібіковському бульварі красувалася довжелезна алея пірамідальних тополь,— де ще можна було побачити таку красу? Вже багато збудували і трьох-чотирьох-, і навіть п'ятиповерхових будинків. Зовсім змінився сам Хрещатик з міською думою на прилеглій площі, а з другого боку, трохи відійшовши від нього, виріс театр Со-ловцова.
Знову вона милувалася на Софійській площі пам'ятником Богдану Хмельницькому роботи Міке-■лина.
З цим пам'ятником була пов'язана ціла історія, про яку їй розповідали кияни. Пам'ятник відлили в Петербурзі, привезли в 1879 році, та на п'єдестал не вистачило грошей, і кілька років пам'ятник простояв на подвір'ї поліції Старокиїв-ського району. "Приїхав без паспорта, от поліція і затримала",— сміялися кияни.
Але тепер він уже стояв на постаменті навіки і показував своєю булавою на Москву, з якою возз'єдналася Україна. До площі можна було пройтися й пішки, але по всьому Києву, по передмістю, яке так любила вона замолоду, важко було ходити. Вона наймала візника — дуже хотілося оглянути Київ!
Мінялися і передмістя. На зовсім дикій колись Шулявці виросли заводи, навколо яких тулилися робітничі хижки, бараки, дуже це все різнилося від будинків центру! Знайомі розповідали Марії Олександрівні про заколот серед робітників, про революційні настрої студентів і що в 1901 році була велика демонстрація робітників та студентів. Кілька тисяч йшло Хрещатиком, і знаєте, що співали? Крім "Марсельєзи" і "Дубиноньки"? Нові революційні пісні на мотиви наших старовинних козацьких! От знаєте, звичайно, "Засвистали козаченьки"? Так співали: "Засвистали арештанти", а замість "Реве та стогне Дніпр широкий" — "Реве та стогне люд голодний". А "Заповіт" батька Тараса — це ж в усій Російській імперії найреволюцій-ніща пісня!
У Києві, звичайно, діялось далеко більше, ніж могла вона почути хоч і в прогресивних, та досить поміркованих колах. Однак відчувалось, як він, рідний Київ, зростав культурно. Шкода тільки, що( не так довго пробула в ньому. /
А коли б знала, що це вже останній її приїзд де серця України!
Бачилася Марія Олександрівна з Науменком-зайшла сама до редакції на Маріїно-Благовіщенсь-кій вулиці. 1
З притаманним, не втраченим з роками почуттям гумору відзначила про себе, що так, певне, зустріли б легендарну воскреслу постать, особливо молоді співробітники.
— Марко Вовчок прийшла!
— Вона сама?
— Пустіть глянути хоч одним оком. Почулося шепотіння за дверима.
Науменко сяяв, не знав, як і дякувати. Вона принесла свою казку "Чортова пригода".
— Це для нас просто свято,— щиро радів він.— Ми чекаємо на ваші спогади про Шевченка, про Герцена, про всіх, з ким ви стрічалися, спілкувалися з тієї славної когорти.