Казала, вмираючи :
— Шукай, синку, кращого, але не будь падлюкою. Пам'я* тай, що вгорі нема правди. Кожна драбинка вгору лежить на чиїйсь спині. Дивись добре, синку, щоб на чужу болячку не сісти.
... Годі! Пора порвати ланцюг, що сам собі надів 1 Ось тільки переговорити з Карауловим .
М. О. Караулова знав іще з тих часів, коли працював по чужих виноградниках, а святами блукав з рушницею по степах та по комишах Урусколя. Здавалося тоді, що Караулов щиро боровся проти старої системи управління — за демократію, за народоправство... Невже все це — "постільки — поскільки" ?
На Прохладній устав похмурий і пішов шукати штаб Уфім-ської ополченської дружини, де мав зустрінути інших членів делегації. На станції панувала неможлива метушня й гармидер. Сюди йшло з півдня дві залізниці, далі, на північ, була одна" Салдатів набилося декілька тисяч. Тижнями сиділи, проїдаючи всякі манатки. Вагони брали з бою.
В штабі Рогожін випадково довідався про ту особливу справу, що для неї Байсунгуров виїхав на станцію напередодні, з кількома відповідальними партійцями. Тут вони здобули в уфімців нову партію зброї для владикавказької організації й тепер улаштовували доставку її до Владикавказу, з черговим пасажирським поїздом.
Рогожін вийшов на плятформу якраз у момент приходу поїзду з Мінеральних Вод. У хвості його виблискував чистенький вагон 1-ї кляси, з кількома офіцерами. Метушня навколо збільшилася. Напівпорожній новенький м'який вагон дратував натомлену, розбурхану салдатську масу. Групи спинялися біля нього й посилали недвозначні побажання:
— Катаються, шкури, душу б їм витрусило!
— Витягти б їх звідти, та — до стінки!
— 1 коли вже ми виб'ємо гадів?!
З вагона виглянуло кругле, веселе обличчя на підпитку* Офіцер не помічав небезпечного гостро — ворожого настрою й хотів пошуткувати:
— А що, товариші? Стоїмо?
— Пішов ти геть, до хрищеної мами!.. Офіцер вломився в амбіцію.
— Пху, глупак! Що я тебе возом зачепив?
Але з натовпу понеслися вже наявно роздратовані вигуки
— Хто такий? Чого йому треба? Іш, який свистун найшовся! Кондуктор, сука! Ви кого тут у м'яких вагонах катаєте? Говори, пістолет чортів!
— Товариші, моє діло маленьке. Не я вагони даю. Це — окремий вагон терського отамана Караулова.
— А — а — а... Ка — ра — у — ло — ва ?
— Товариші, сюди!. Караулов тут!
— Го-го-го-го!.. Ка-ра-у-лов!..
— Подать сюди Караулова!
М. О. Караулов вертався з братом Володимиром і чинами свого конвою з П'ятигорського, де зустрічали 1-й Волзький полк із германського фронту. За військовим звичаєм було випито чимало козацьких ковшів і грузинських азарпеш. Настрій був підвищений: золотопогонна "демократія" відчула в своїх руках реальну силу.
Караулов вийшов на площадку вагона, намагнічений хмелем військового свята. В грудях задерикувато бриніло:.. "12 полків... наказний отаман війська терського... не дамо чужинцям порядкувати". .. Його хвацька новенька черкеска з срібними газирями, голубий бешмет і ясні погони на тлі отаманського-вагона, його повне обличчя, нафарбоване веселим хмелем кізлярських чихірів, разюче протистало сірій, обірваній, вошивій півголодній масі. Ворожі погляди цвяхами вп'ялися йому в обличчя, дошкульні вигуки образливо задзвеніли в повітрі.
— З яких причин нас держать отут тижнями? Говори!
— Навіщо терський військовий уряд обеззброює салдатів? Хто дав йому на це право?
— Ми голодуємо на станціях... Чому не дають паровозів ?
— Позасідали скрізь, золотопогонні шкури!
— Хто тебе поставив над нами командиром? Караулов загубив розсудок.
— Військовий уряд не винен у безладді. Це все наробили ваші ради. Там позасідали більшовики та й колобродять. Але далі ми вже не станемо з ними панькатися. Козацькі полки вертаються з фронту. Я змету з ними всю цю наволоч і встановлю добрий лад в області.
Вибух обурення покотився пероном:
— Сам ти наволоч !..
— Геть Караулова!.. Бий золотопогонників!
— Товариші, відчіпляй вагон!
Аж тепер зрозумів Рогожін, що сталося. Людська комашня тислася до вагона, лізла на східці, торсала двері. Перший камінь брязнув у вікно й задзвенів скалками скла. Караулов із своїми сопутниками заховалися, замкнувши двері. Вигуки міцнішали, зливалися докупи, виривалися з галасу окремими фразами і знов тонули в суцільному реві. Салдати відчепили вагон військового отамана й покотили його на запасну колію. Десятки й сотні бігли до своїх ешельонів, хватали ґвинтівки й мчали з невидющими обличчями назад, до однієї мети — блискучого чепурного вагона 1-ї кляси.
І Нагнибіда, веселий доброзичливий товариш Нагнибіда, біг із іншими, закладаючи набої до ґвинтівки. Кого він бачив поперед себе в цю хвилину? Свою загублену Маринку й зруйновану оселю? Свого пана, на чиїй землі 15 років просидів —скопщиком? Чи тих офіцерів, що били його в казармі по зубах, готуючи гарматне м'ясо?
Рогожін кинувся до нього, вхопив за рукав і намагався спинити:
— Що з тобою, Нагнибідо ? Одумайся!..
Але раптом побачив чуже, зле обличчя і грізно нашорошені вуси:
— Геть з дороги... ш — шкура! —. З — заколю!..
Рогожін розгублено пустив рукав і відступив назад. На хвилину побачив у вікні вагона крейдяно — біле обличчя Карау-лова з його пишними вусами и буйним чубом.
І враз ударив перший постріл, жвакнувши по вагону.
— Ур-ра!.. Бий золотопогонників 1
Сіра маса відкотилася від вагона, розсипалася за стіни, за паркани, й по кількох хвилинах, постріл за пострілом, постріл за пострілом, десятки й сотні затахкали, зацокали дощем в отаманський вагон все частіш і частіш.
Рогожін хитнувся, наче від удару:
— Та що ж це таке ?! ,
Перескочив через невисокий парканчик, вискочив за станцію, БХОПИЗ чиюсь прив'язану коняку, перерізав повід кинджалом і шалено помчав до станичного правління, обганяючи інших вершників і тачанки, що тікали з станції.
На половині дороги побачив, як назустріч, кар'єром, вилетіла півсотня козакіз, ка чолі з станичним отаманом. їх викликав хтось на станцію телефоном, ім'ям військового отамана.
Без шапки, ввесь у пилу, врізався Рогожін у їхні лави й перехопленим від хвилювання голосом, наспіх, розповів, що діється на станції.
Хтось із козаків свиснув:
— Це справа інша! Над цим треба ще подумати. Мітинґ, товариші!
Рогожін зблід.
— Як це мітинґ ?.. Та кожна ж хвилина дорога! Сором,
товариші! Подумайте: наш обранець, отаман терського війська...
— Ну й вертайся, коли твій обранець! — глузливо кинув молодий козак, напевне фронтовик-відпускник.
Мітинґ вирішив:
— Не наша справа... Наша хата скраю. Коли салдати чинять над отаманом народній суд, нам втручатися не годиться...
Півсотня марш-маршем полетіла назад. Рогожін дивився їм услід, мов 'остовпілий, невидющими очима. Раптом зліз із коня, зірвав свої погони, жбурнув їх з огидою під ноги й твердим кроком пішов праворуч, вуличкою, за станцію й далі на північ, до роз'їзду Шорданового.
" " * ш 4 * " "
Чотири години після того на станцію Прохладну прибув спеціяльний поїзд із Владикавказу на виручку військового отамана. Група молоденьких прапорщиків, писарів військового правління та добровільців — учнів військової учительської семінарії обстріляла станцію, убивши кількох випадкових і неповинних людей, і оточила наскрізь побитий кулями вагон військового отамана. В ньому лежало п'ять трупів: колишнього депутата державної думи й члена виконавчого комітету її (зк перших часів революції) М. О. Караулова, брата його В. О. Караулова, двох офіцерів конвою та одного козака.
V
Зі таємного розпорядження управителя Владикавказької залізниці, генерал — інженера Крігер — Войновського, на станцію Владикавказ подали пізно вечером екстренний поїзд спеціяль-ного призначення. Залізнична прислуга з ознаками найвищої пошани провела восмірку пасажирів до їхніх купе й тихо, без свистків, вирядила в таємничий рейс.
Поїзд, у складі потужного паровоза, двох вагонів першої кляси й одного багажного, рвав повітря, минаючи великі станції без зупинок і набираючи воду на маленьких. Ельхотове, Муртазове, Прохладна, Незлобна, Мінеральні Води, Невин-номиська — все далі й далі позаду лишалася довга смуга сизих кряжів, зелено — кучерявих горссхилів і сніжнобілих недосяжних верховин.
Ранком поїзд вихопився на кубанські степові простори, назустріч иордостові, що широкими колючими мітелками підмітав Північний Кавказ. Але машиніст не зважав на ворожі вихватки степового шалоброда й твердо кидав кочегарові:
— Ще піддай! ^
І поїзд, перемагаючи стихію, швидко минав шумливі залізничні вузли — Армавір, Кавказьку, Тихоріцьку,— поринаючи все глибше й глибше в степову далечінь.
А перед нього, навипередки, дротами бігли від комітету до комітету іскорки тривоги:
..."Мимо станції пройшов таємничий екстренний поїзд невідомого призначення. Перевірте документи під час зупинки. Повідомте дальші станції"...
І так якось складалося, що чиясь всевладна рука доставляла телеграму адресатові якраз останньої хвилини, коли вже поїзд проходив станцію— Іноді на перон вискакували з погрозами робітники, але поїзд майже не затримував ходи й леті* далі, поблискуючи вікнами, затуленими завісами.
Того дня по залізничних майстернях і робітничих комірчинах розлізлися неймовірні чутки:
—і— Антанта послала своїх представників до Каледіна.
— Та не Антанта, а Миколай Миколайович.
:— А я чув, ніби він сам проскочив на Дон із своїм штабом.
— Бреши більше! На чортового батька Каледінові старе барахло?
— А що ти думаєш ? Для представництва, для марки ? Туди тепер на Дон звідусіль пливе старе гайно.
— Дак чого ж наші комітети ловлять ґав? Коли йде мимо невідомий поїзд — стій 1 А як не слухає, то можна в тупик загнати або й під одкос пустити.
— Хіба не знаєш наших комітетів? Хто там засів? Хто хазяйнує на станції? Хто порядкує на всій залізниці?
Поки що на всій залізниці порядкував "Вікжел"—Всеросійський виконавчий залізничний комітет, що спочатку вороже ставився до більшовиків. З його ласки в правліннях та залізничних управах сиділи генерал-інженери Печковський та Крі-гер-Войновський з цілою армією старих службовців. З їхнього спеціяльного наказу начальники станцій сами пропускали таємничий поїзд, виставляючи до стрілок надійних стрілочників. А всемогутній (для того часу) Вікжел утихомирював схвильовану залізницю телеграмою:
"Поїзд погоджено Вікжелем.