Круглий місяць висів над водою і відбивався в густих верболозах, захлиналися співом трав'яні коники, крякали і лупали очима голубі і зелені жаби — і Цвичок, роздягнувшись наголо, але прикривши свою срамоту долонею, шубовснув у теплу, як молоко з-під корови, воду. Плавав не дуже зграбно, але плавав. Далі, стоячи до пупа у воді, тихо покликав Дарусю: – Ходи сюда і не бійся. Розбирайся — і йди у воду вся, аж до голови. Будеш видіти — це тобі поможе, — і розвернувся спиною до берега, щоб не встидати бідну Дарусю, яка вже тримала в руках спідничину. Даруся зайшла у воду в жіночій майці на широких шлейках. Коли вода сягнула колін — зупинилася. Іван дивився і мовчав. Постоявши, Даруся пішла далі. Іван рушив назустріч, аж поки вода не сягнула йому грудей. Вони так і стояли — обоє по груди у воді, навпроти одне одного, з витягнутими вперед руками, ніби мали намір кинутися одне одному в обійми. Місяць тремтів на срібній водяній доріжці між ними, вітер тихо бешкетував у траві — а Іван вів за руку Дарусю, аж поки вода не дісталася їхнього підборіддя. – Видиш, як добре? А тепер трохи побовтайся, так, як я, сюда-туда… І не бійся — я тебе тримаю. Чуєш, як легко? А тепер занурся з головою… отако-о-о… —фиркнув, спльовуючи воду через ніс і рот. — Намочи голову… отак… усю… іще намочи… Боже, яка ти розумна, Дарусю… А на березі Іван вгорнув їй ноги і плечі, розчесав руками волосся, розтер руки, щось подумав і широкими кроками майже побіг до довбанки з питною водою. Люди добрі… Як добре, що іноді в житті трапляються миті, про які не знає жодна душа, окрім тої, що своїми руками творить ту мить!.. Іван носив із довбанки жменями здорову, холодну воду і напував Дарусю, як малу дитину, не даючи жодній краплі розлитися, щоб не холодити її груди. … А вдома сталося те, що мало би статися в такому випадку між здоровим чоловіком і здоровою жінкою. Проте Іван знав: Даруся розумна, та не зовсім здорова. І він зробив те, що, на його думку, не могло пошкодити. Мало не до самого ранку (скільки тої ночі в Петрівку) гола Даруся лежала поверх теплої хустки, розстеленої Іваном на ковдру, а він дивився на неї — і ледве не плакав, нашіптуючи на вухо якийсь такий чудний вінегрет зі слів, схлипів, зітхання і зойку, що той, хто не навчився розуміти тарахкотіння Цвичкового язика між яснами і піднебінням, подумав би, що він співає крізь скрегіт зубів. – Ти дівка, Дарусю? — питав у очі, а далі, опускаючи погляд, сам собі відповідав. — Дівка, ади, які кортячки на чолі повиставали. Але тобі любитися з чоловіком не можна. Чуєш? Не можна. Треба, але не можна. Дивися, аби ти не купилася на мужеські руки. Вони такі, зарази, — пристануть до… — хотів сказати "до каліки", але прикусив язика, — до чесної дівки, і не подивляться, що бідна сиротина. Ще й дитину зроблять. Я би й сам зробив тобі дитину. Зробити? Дивися, яке у тебе туге черево. — Обводив долонею живіт. —Добре би носила дитинку, та й на старості водички було би кому принести… Але ні, не буду тобі дитину робити. Як ти її вчити говорити будеш? Мене якийсь шляк трафить, а дитину заберуть в інтернат. Буде сирота. Не треба. Я зроблю дитину другій… Дурній якійсь. Але не тобі… Слухай мене, Дарусю, добре. Ти все розумієш, то слухай: сторонися чоловіків. Боже-Боже… А як прийде тобі хіть? А я від тебе піду? Я не можу жити вічно, можу вмерти а хоч би завтра, що ти будеш робити? Ні, лишайся дівкою до смерти… це не є встидно. …А ти здорова. Не слухай нікого. Ти здоровіша від усього села цего дурного. Але я не хочу мати за тебе гріх, бо ти кругла сирота і судьба твоя нещаслива. Ти судьбою покарана… А як від чоловіка прийде охота на тебе, то можуть пустити по руках… ні, ліпше тобі не знати чоловіка… Видиш, мені жінки не дуже згуста треба. А тобі би чоловіка таки треба, щоби кров не затруїлася. Але я не хочу, аби ти без мене вила, як ранена вовчиця. А другий тебе обідить… точно обідить… …Хтозна… може, саме так вибрані природою чи Богом люди стають психотерапевтами, ворожбитами, провидцями, священиками, блаженними, богомазами? Саме в такі хвилини, коли щиро бажають людині добра і допомоги, самі вірять у них і таки дають зцілення?! …Даруся лежала із заплющеними очима, слухала Івана — і враз по тілу її пішла дрож. Дрібна, як бульбашки на гладенькій поверхні літньої ріки, коли зненацька починається дощ — раптівка. У ній тремтіла кожна жилка і кровинка — і тоді Даруся так само раптово сама для себе зрозуміла: вона не дурна — а таки солодка, як і оця солодка дрож-пропасниця, якої вона не знала ніколи. Івановий торохкітливий шепіт проривався крізь постійний туман у її голові, діставався десь так глибоко і далеко, що Даруся і не підозрювала, що у ній є такі місця. Вона не мала в цей момент ані встиду, ані страху —тільки тонка-тонюсінька, як місячна доріжка на воді теплички, ниточка тремтіла між нею і Йваном і кликала її зболілу душу безстрашно іти на той поклик… А коли Іванові шкарубкі руки стиснули гладь Дарусиного занімілого черева — з неї таки вирвався чи то стогін, чи виття, чи торжество радости — та таке; що могло під собою поглинути півсвіта… Боже-Боже… вона німувала чверть століття, аж поки не вчула в собі зародки живої, забутої мови коло тата, на цвинтарі… але тепер, під Івановими руками вона таки заговорила. Грубим, нелюдським, голосом, схожим на рев пораненого звіра чи зусилля одночасно німого, глухого і невидющого, але заговорила словами, давно запереченими її язиком і горлом словами. Це була якась дика гортанна безвихідь і надія водночас, подяка і прохання, прокльон і сміх… І тоді Іван заплакав. Встидливі чоловічі сльози котилися по неголеному Цвичковому обличчю і капали на розжарені груди Дарусі — і вона, зібравши всі свої сили, волю і злість, таки відповіла йому: "І-ва-не…". Задля цього нічного стогону він був би колінкував із край світу до Дарусиного — а тепер і його — дому. Але після тої ночі знав найголовніше: Дарусю можна вилікувати. Як — Іван не знав, але знав точно, що можна. Її все рідше і рідше мучили напади болю. Іноді — хоч і зрідка — вона могла навіть усміхатися. І якось Іван навіть подумав, що міг би оженитися на Дарусі. Брав у губи дримбу, сідав на порозі ґанку, грав довго, дивився на Дарусю із складеними під грудьми руками, а сам думав… думав… Це ж які муки треба витримувати, щоби таке життя жити… чоловіка не знати, навіть місячки на собі не мати, від людей лише дурне чути і не мати ласки ні від кого, хіба що окрім Марії?! Не могти заплакати-заридати, викричатися, засміятися, а бути живою мумією і мати в голові велику, як від кулі, рану і не могти про неї говорити, а лиш думати, думати. Другий би давно забув, а вона бідна карається, як та великомучениця Катерина… І, о, чудо: Цвичок відмовився від звичних своїх мандрів. Клепав дримби і передавав кимсь на базар у Косів чи в Кути, але сам рідко коли відлучався від Дарусі. Тепер боявся, щоб її не сполошили ці злі і недобрі люди, яких судьба нещасного подеколи займала гостріше, ніж своя, власна. Коли Іван ішов до когось на деньку, брав із собою Дарусю, садовив у тінь, давав лущити квасолю чи кукурудзу, а сам колов дрова чи косив, чи закладав вориння, і руки йому співали без музики. …Але це таки правда, що нікому так не є погано, як нашим ворогам, коли нам добре. Тоді ні пристрілу, ні ворожби не треба. Був би один-одніський язик, що вміє в роті обертатися, а решту — люди докладуть… – Ви чули, Марійо… Чи то пси, оті, що ходять за Дарусею на цвинтар, чи то самі вовки виють ночами з її хати. Ці двоє дурних і вечеряють за столом разом з псами. Волосся дибки стає на голові. – А ви, злотна Варварко, не ходіть під чужими стінами і вовки вам не будуть причуватися. Тримайтеся своєї господарки. Там є що вчути не менш інтересне. А на калік не наговорюйте. Навіть, як вони із псами вечеряють, то що із того? Вони ж не із вашої миски їжу беруть. – Та там світла ніколи не видко! Та вони в одній постелі з псами сплять, двоє дурних. Ой, кумо, буду міліцію кликати. – Але ж до вас пси не навідуються, то нащо вам міліція? – Для справедливости. – Чули'сте, кумку, нечиста сила в селі завелася. На цвинтарі і в Дарусиній хаті. Відколи Іван Цвичок пристав жити до неї, то так і нечиста сила вселилася межи люде… – А що та нечиста сила, робить, Василинко, що вам спокою не дає? – Що робить… Солодку Дарусю підмінила. А як ціле село попідміняє?! – Ой, кумко, відей, нема на світі такої сили, що могла би вас підмінити… – Гріхи… усе гріхи, куме… неспокутані гріхи і сльози вмерлих… Але чого чужі гріхи мають на нас падати? – Та але на вас ніяка бола не впала, кумо, то чого ви так печетеся?! – Бо не знаю, що там діється у тій проклятій хаті, а я жию по сусідству. Так що печуся задля свого спокою і справедливости.
***
…O-O-O… He тільки люди, але й сатана нервує, коли комусь добре трохи довше, ніж собі планує сатана. Навіть у сатанинські плани вносять корекцію прості люди, що вірять у Бога, говіють і постять, вчать дітей послуху і отченашу, поминають мертвих і дбають про майбутнє своїх дітей. Ні-ні, жоден сатана не має такої сили, як прості люди у час заздрості, ненависті і помсти… …І якогось то дня викликали Івана Цвичка в сільраду. Набундючений голова вивалювався із-за столу, як із низького чавуна завелика кулеша. Дільничний міліціонер Степан раз по раз припліскував рукою кобуру на штанах, нібито щоразу пересвідчувався, чи зброя на місці. А під стіною, низько схиливши голову над паперами, сиділа секретарка сільради Дуся, безперестанно шморгаючи застудженим серед літа носом. Голова постукав пальцями по столі, підкрутив вус так, ніби хотів з нього скрутити цигарку, і дивлячись попри Цвичка, запитав: – Так що там у вас, Іване, відбувається ночами? Іван стояв коло самих дверей і м'яв капелюх. Сказати, що він був переляканий, не скажеш. Але й сказати, що був спокійний — іще твердіше не скажеш. Очевидно, він думав, але думав повільно. Довге Іванове думання — воно й не дивне для тих, хто його збирався зараз протоколювати: Цвичок у сільраді числився серед дурнуватих, бо окрім того, що пристав до дурної Дарусі, він ще й дримби робить з таким завзяттям, як нормальні люди уліті роблять сіно чи взимку —дітей, завжди говорить голосно — на другий кут села чути, а як скаже — витримати плювок в очі легше, ніж таке чути… Та Боже мій! Він мав так багато ознак придуркуватого, що можна було б і не церемонитися з ним.