Щоб що. Це б вам загадка була, але ж вам ці загадки до їдного місця. І не вгадуйте, ай-бо, не тра, бо це треба все моє життя прожити з початку до останку, щоб... де! Яке там вгадувать — відчути шкурдю, карком, пальцями на ногах. Та де! Ніхтями; пазюряками. О-о, це й тато позаздрили б на таке випробування, всі міністри світу й президенти не захтіли б нічого більш, як хоч стати за мею спиною й почути. Цьотко, чуйте-но, станьте бликше до вікна, буду вам тихше говорити. Нікому не признавався, а вам скажу як на духу. Я заготував листа, з печаткою в сіліраді, коли ще мав доступ. Звертання до всіх міністрів і президентів, голів колгоспів і агрономів. Але далі йдьомте — ви поки нічого не чуєте, і зір ваш простягся у простір, в якому ще ні людей, ні речей, але відчутні вам такі-от поняття, як влада, закон, і ви навіть не поспішайте до тями приходити, не вгадуйте, де хто й що, живіть цим духом всього і всякого, що не дрібнить ваш зір і уяву. Хай сказане впослі кимсь увійде до вашої голови, до баняка вашого, — їй-бо, не смійтеся, цьоць, — серед такого душевного безгоміння, і ось ви чуєте, ну геть вам чутно, але ж ви собі термін взяли, і зась одсту-патися, Боже збав ворухнутися чи там носака на новий поріг посунути — вас нема! І з глибини того простору, віків цілих, де Ґонту й Залізняка катували, а один на палі казав, що от говорили, що болітиме, а воно й не боляче, де Фекла Костик писала до губернатора Волинського, що її чоловік не брав участі в банді, де мій батько хтів служити
23(10) листопада шість тижнів Верки Крушинської 25(12) листопада вночі дощ 26(13) листопада вночі і вдень дощ 27(14) листопада ясно і вітер світить сонце Заговки 29(16) листопада ясний теплий Василя Кардонюка в Армію 30(17) листопада туман і вогко 1(18) грудня Сергій Миронович Кіров загинув
3(20) грудня ясний теплий
4(21) грудня дощ 5(22) грудня теплий день
7(24) грудня свято Катерини сонце і тепло
9(26) грудня одержала з пошти гроші
13(30) грудня Андрія курка знесла крашанку перший раз 22(9) грудня лампочки купила 26(13) грудня дощ і холодно
27(14) грудня з пів на п'яту ранку дощ почався і був до дванадцятої дочка Номеровського Льоньки розписувалася
1965
2(20) січня хмарно 3(21) січня ясно 6(24) січня мороз і сніг пролітав 8(26) січня пухнастий сніг
людям, а не ворогові, де ви дітей рятували, — от мовчіть, бабо, не перечте, це політика, ви не розумієте, — де — я стою у вічності, — вибухає півсвіту вогнякою такою, але не одразу, перш дзвін такий, самольоти такі йдуть, як у війну, а далі гах! Що ви хтіли. Мене у моїй сіліраді питають. Нас там не тра. Втікай, заки не пізно, але де ж дома, а її нема, я йшов додоми, а мене не потребують. Ти влазиш, уповзаєш, у найкрайнішому куточку, у найостаннішому притулку твоя душа знаходить відпочинок. Такі високі крісла, що потилиця лягає на м'яке, я є, й нема мене. Але ж не сам я, люди, світ якийсь же вповз зі мною, ворушиться й собі вигадує хоч крайньої обителі. То й світ не нужен! З двох міліціонерів молодший каже, хай он Більмович збігає. Сміх йому, бо вже при формі, а як я його вчора на Солом'яній сфотографував, з хлопцями йшов — ну, бабо, людину всяко можна налякати, два пальці рогачиком на долоню, третім поміж рогачик, і фото є. Одвертався від мене, голову в комір тако, що ж, як сліпи позаливали, ще десь у гості йшли. Передано від голови ще двома парами рук цю папірку. Хтось накострубачив добре, мені почерки трохи відомі, але я мовчу. Всіх покладено на прізвище, ну це горе, цьоць, ви самі знаєте. Та обслуговує тракторний стан, а далі — ой, горе, — вчительку не пошкодували. З емтеесу хлопці ходять. Чуйте, я цих людей не осуджую, їх не повинно бути, але й на страту б їх не повів, — гонять, а куди ж ти подінешся в цьому світі, гонять! Я рідного батька не міг одучити, не займай, каже, я сам спользовую. Роблять вчора облаву на містечку і знаходять у вчительки. Прошу вже наче сам, що сам на хутір піду, бажання таке виявляю самостійне. Не осуджую й тих, хто купує й споживає. Що ж ця жінка винувата, вона до влади звертається, йдіть туди й до того, там знайдете, бо в неї чоловік сам тракторист, стають на ремонт, то дня без бутельки не буває. Люди вже бояться, цьотко! Сказати прийти бояться, бо нема віри в слово, бо не хочуть мати клопоту. Це двох ворогів здобуваєш одразу, хіба ні? Та на тебе зло заховає, а чоловік спуску не дасть. То ця бідна жінка сідає й на листочку з синового зошита пише. З власної волі на хутір прийшов, бо знаю, що хтось другий тільки мотлоху наробить, а мені вдразу витко, чи винувата людина". "Що ти нишпориш там, Юрку. Не тримали вони". "Не бійтесь, цьотко, я вже не при законі, це людське право погнало мене сюди. Небіжчик був добрий до мене, хай йому буде земля пухом, він мені неправди й слова не сказав. Але я хочу знати всю правду". Ти з мертвого правди питаєш, горе мені. Ти мені ту-то все порозвалюєш, а хазяї прийдуть і з мене питатимуть. Вікна
не встерегла, хай це ліжко стоїть і стіл нечі-паний буде. На горі тамо прялка є, гребінка з днищем у соломі, — нічого в хаті не взято, але розгардіяш, людям чогось так треба, щоб розора була. Що в цьому житті є путнього: як хата будується і як валиться. Влазиш через вікно, длубаєшся в печі, лізеш на гору і чавиш те, що невидне. Нічого не взяв, а вже злодій. Не кажи, що ти так собі, по якому праву. Не чіпай-но те шило, ще гочі собі повиколюєш. Як це ти вліз, що тепер вилізти не можеш, піду цього трактора покличу витягнути тебе. Ластівки позлітаються та вікна позамощують, та й здохнеш тамечки, як горобець, та й буде мені смердіти через стежку, що де хоч дівайся тоді. Почнуть іти з сільради, та й до кого перш — до мене. А я їм казатиму, лізло щось поночі в вікна, а я боялася вийти гукнути, хто там, а потім стрельнуло десь на тому кутку села, але так довго гуло, як щось з землі вилітає й гуде вгорі і внизу, і хатами трусило, як не трусило з коли ще — коли суша ця землями, горбами згруділими, померхлими тинами — ну, світ світом, суша така; квасолиння розпукується, і пальцем не вдовбеш квасолину — репи такі городом, пальці вшурхають у дюри, і ящірки лижуть п'яти, як ця земля, і крові досмокчуються у репах тіла, — то буде тобі хотітися десь іншого світу — лісу отого, що холодочком так вабить, а бійся вступити; ото тільки криком хитнеся: а покиньте ту каску, бо над'їде німець, то буде вам каска, й квасоля, і цей вогонь, — хай бачать, хто хоче, як вона з цею батюгою зривається з городу та заганяє аж понад лісом своє голодне кодло, — як ви цеї квасолі надлубали; а приїде німець та порахує, то що будете казати; уже ж і вони про око людське верещать, такі раді, що виманили матір од хати, — хапаємо цього
10(28) січня у Грабаря Віті весілля було дощ і грязюка 12(30) січня ясно —14(1) січня сонячний день тихий і теплий старий Новий рік 17(4) січня ясний гарний
19(6) січня Хрещення хмарно вітер 20(7) січня після третьої вияснилося 21(8) січня вночі і вдень йшов дощ 23(10) січня церкву зривали 24(11) січня зірвали церкву 25(12) січня ясний день 26(13) січня після третьої вияснилося 30(17) січня помер Козлов ... хоронили 31(18) січня хмарно тепло 1(19) лютого з проясненням 2(20) лютого сніг трошки йшов Фрола Романовича Козлова хоронили 3(21) лютого ясно 5(23) лютого Вася Хрипко помер о другій дня Верин чоловік Кріпачки 6(24) лютого Харитка Підопригора померла 7(25) лютого в Ліди нашої було весілля хоронили Хариту день ясний і гарний 14(1) лютого ясний день хоронили Рудящиху Марфу 15(2) лютого туман зранку потім сонце тепло Стрітення 16(3) лютого розтає сніг я їздила в Новий Буг
казанка з недовареною квасолею, ото буде козі в поїд, — ще тако їм ліщиною прокрастися, де їхня годувальниця причаїлася; звір її не загриз, лякаючись гуду земного й небесного; гадина не кусала, чекаючи на цвірк молока, — а бачите, мамуню, як ми дядьків німців обдурили; я буду доїти, я; а цей гуд мотоцикляний уже першій козі у вуха вступає — мало їй цього мотузяного оривка; хапайте та поприсідаємо, заким перегуде; заким та квасоля перетріскоче об стіни, шибки; вертаємо вже не самі, з козою — пташинячі гнізда аж признаються до нас, виспівує ліс, як ще ніколи так не співав, радий тиші земній і небесній, — та й це тобі такий ратунок, що ми самі зосталися на хуторі, ні людей, ні товару, — бач, а ти кажеш; не штрикай-но тим-го шилом, ще тобі пальці тра будуть.
"Тато сибі вцідять з бачка й, розливаючи під ноги, сідають з квартою край столу в куточку біля вікна у літній кухоньці, де в них свій тапчан є і жердка тако дуже вгорі, на яку вони лєтніка свого вішають та дві куфайки. Як мені тра до худоби чи на город, я випрошую в тата куфайку, а вони на куфайки чогось скупі і довго не дають. Вони думають, що мені на службі куфайка положена, і гукають, щоб ішов там брав. Ну, татові пробачити можна, вони нікому нічого не шкодують, але куфайкам порядок знають. Одна вже тут купована, така на вихід у них, а друга звідти привезена. Вдягни-но, часом так вишкіряються до мене й дивляться, але ж знають, що цю я не займу, бо якби раз ніби послухався і вдягнув, то кварта мені по голові походила, їй-бо-б. Й от вони знають, що не вдягну, і я знаю, але вони, як веселі коли, то за це вдягання бігом. Це я собі придумав так: як їх та куфаєчка гріла в холодному краї, то вона їм рідніша за все на світі, — аж бачу, як вони там відра роблять, — вот хохол, вот умєлєц, — корівчину обтушкують теплішим чимсь, та й уже є молоко. Лагута, мов той кіт, заглядає: цьоцю, моні, дядю, моні, — глитне кухлик свіженького, втреться, а тоді очі рогом — га-а, ви, бандери, німцям родіну спродали; тато тако пальці м'яшкорать, а їм кулак не згинається, — хіба ж ти так вже зіграв би, як то коли ще — ще коли їх возили по Україні, люди з хуторів бігли послухати цих бандуристів; а тоді раз — вказ новий, включити до репертуару пісню про вождя; тато: вбийте, а цеї співати не буду; якось начальству у вуха не вклали, а то було б татові; цей поет такий з ними їздив, — одсилає тата додоми, як-то за станом здоров'я; то це вони типір, після другої кварти, добрішають та й дзюськають мене: а хоч, сину, заспіваю про вождя, тіки ж не тої, що нас заставляли; а проте бандури до рук не беруть, зачинають
п'яненьким голосом — кварту вбидвома руками порожню межи коліньми тримають, ще й тако похитуються: жито пшениця й горох пішли у Німеччину втрох просо ячмінь і овес забрав емтеес а те що в стерні одержали на трудодні в жорнах мелють в ступах товчуть хіба ж тобі батьку Сталіне в Москву не чуть, — будеш слухать, то дам ку-файчину вдіти, — о, в сіліраду завтра зодягнеш, хай бачать; тато тако похитуються, буцім це їх на возі так хилитає; сестра увійде — вони вмовкають, — вона татові рідніша, як я, але татові не пробачила свеї недолі — ет, то таке, що вірші складала, то хай, але це ж десь вчиться хотіла, ну то пригадали за тата, — бабо, не думайте, я їм був захистком од цілого світу; сестру вже десь викликать хтіли, та я конавертика приховав, не вніс у реєстр, одне слово; хіба ви забули, як учителів трусили, Михайло Сергійович директорства позбувся, бо учням давав читати.