А поки — щось діється з часом; я приїжджаю електричкою і вже з перону зустрічаю різні дива: гамір піднесень, затінки стовпотворіють, ожилий санскрит — і без перекладу все зрозуміле; всякий, хто потрапляє до праматері міст, відчуває разюче приємні зміни, все обійшлося найкраще! відчуває настрій нового, прохолоду оази після митарств і спеки на краю ночей, немов і самі євгробейські сутінки кудись здиміли, захід став досвітком, вітри такі посвіжілі, що дехто навіть подумує гендельнути повітрям, до того знадливим і солодким, що минулі й сучасні митці, літератури, художники, великі маестро вавілоняться сюди за еліксиром безсмертя; нуклідів на всіх вистачає; я багатьох ледь пригадую, стільки геніїв раптом зійшлося; до того ж побіля них снується наше павуччя, кодла мистецтвоїдів, графоманоти, нездар, що не з добра, звичайно, користуються нагодою і підзаробляють на автографах; в мою відсутність якісь поети з хряками вічно нещасних сомнамбул познаходили в мене під ліжком квартплатні квитанції з початками фраз, позаписували це верлібром і отепер ходять і допікають метрів; не можу бачити; прозаїків я впізнаю з кесаревої прямоти на лицях, з уміння затягуватись, притаманного каторжанам, з погляду, дещо побіжного, вовчого, щоб приховати пам’ятливість, витренуваного звичкою пити горілку для прополіскування судин і тримати голову в холоді, а також знанням, що, коли скрадаєш, звір сахається позіру очі в очі; так, недавно, розтягуючи еспандера на балконі, бачу Д.Джойс поспішає в яслі, — потім довідався: він там викладає, — на вигляд спокійний, хоч зоддалік присоромлений, сутулуватий, жалісний: хотів дописати кінець історії, а вона взяла й почалася, і мало того, в ній з бінарним неспокоєм б’ються в контейнері його епігони; поважно, мов з ручкою тростини на руці, з півмісяцем слави проходжається іноді С.Рушді, роззирнеться, бо нема охорони, постоїть, подумає, кивне цнотливим ученицям швацьких училищ, котрі читали його на сон, і завертає на іванківську трасу: з нетерпця все ж звідати справжньої загрози; вічність тому я писав до британської амбасади, гарантуючи йому невловимість тут, і, видно, листа перехопили іранські спецслужби, бо він не міг не приїхати, маючи таку нагоду; тепер ось ходить, шкодує, якби раніше такий матеріал, все б написалось по-іншому; випадково "В Георга" зіткнувся з Г.Брохом, випили по склянці вина, насилу втекли від хануриків, от приставучі, під головпоштою він розказав, що в черговому перевиданні "Смерті Вергілія" планує змінити місце дії, себто Рим на Чорнгробиль, я насилу його одбалакав, пояснивши, що одне його те оповідання, "Есперанса", здається, котре про Содом, великою мірою вже предвістило катастрофу — і цього досить; часто листуємося з А.Камю, він знову в підпіллі, бореться з колишніми однопартійцями, каже, буцім розцвів мигдаль, має намір під псевдо висуватися в парламент і, скориставшись трибуною, закликати молодих інтелектуалів до витвору злободенних філософем: звідки чекати рятунку? тільки звідси! а то пропадають тисячоліття, гори починають самі ходити, а вони бідкаються з тим Сізіфом; я цілковито його підтримую і в конспіративних цілях посилаю конверт без адреси — вічність знайде; справді, якісь негаразди з часом, завів собі полтергейтівські звички і не знаєш чого чекати; М.Кундера стріляє з рогатки по привидах якихось танків, при цьому виголошує промови і всіх роздратовує таким публіцизмом, всі прагнуть художньої переконливості зла, а де вона? нарешті має приїхати і укласти угоду на переклад І.Зінгер, правда й тут наші халамидники, запідозривши в ньому спадкоємця фірми, натякали на серйозний банкет, але він мав мужність відмовити; і правильно; десь запропав Д.Фаулз, почувши, що в заплавах Прип’яті бачили перламутрових метеликів, завбільшки з лелек, екземпляри, про які він і не підозрював, пишучи свого "Колекціонера" — подавсь за трепетною красою, та і його поглинуло дармоліття; я позичив йому рибальського сачка, тепер жду, коли поверне; найбільше мороки з Данте Аліг’єрі, це щось страшне, дід клене свою простосердість добірною латиною і особливо дістається тому поводиреві, — якби він знав, що той тоже тут, судиться з епігонами і громовержить зевсом! — як він міг його обдурити на якомусь там колі і сказати, вже все, коли тута вісімдесят шостий закамарок пекла, і кінця й краю не видно темам, а який печерніє побут, які вахлатіють типажі, яка щаслива неправедність, які грізні обрії, і кожен день кожне небо палаюче, мов видіння Бога! заходив В.Фолкнер, звично підтягнутий, сухий, в новій вельветовій куртці, палив добірний вірджінський тютюн, ніяк не звикне до наших напоїв, доказував переваги кукурудзяного віскі, я не перечив, а, знаючи його пристрасть до білок, розповів, скільки в олевських дубинах розвелося куниць, майстер з’азартнів одразу, домовились їхати на тижні, з ночівлею, або в курені, або в покинутих хатах, він, як у старі часи хотів гукнути генерала Маккасліна, майора де Спейна, взяти індіанця Сема з його собачидлом Левом, зафургонити цілою бандою в дельту восени, зробити сувору загінку! я розвів руками, навіщо, візьмемо мого Удава, вийдем надвечір, коли куниця покидає дупло і розминає лапи в стрибках на землю, наставимо його на слід і з ліхтариком підем вздовж просіки; де горобина; там лісова жовтодушка любить скрадати дроздів, м’якими, опушеними ступнями ледь торкаючи глицю, та собака насяде на близький запах воску й живиці на хвості, заянчить, захлинеться, вмить зажене на дерево, і тоді, аби встиг помітити: мов перше кохання струснуло волоссям через плече, перелітає з ялини на ялину; пильнуйте, Вільяме! ще мить і вона зникає, тане спогадом між верховіть, стрімкіша промельку ліхтарного світла; візьміте собаку на поводок, одійдемо від старих слідів і ще втрапим на здобич; вона не єдина; стоїть пізня осінь, пахне грибною пріллю з протрухлих беріз, шипахи опеньків височезно обліплюють стовбури, листя прибите росою, ступаєм ледь чутно, старий, помічаю, щось знову пише, занотовує в блокнот, притримуючи ліхтаря під пахвою; потім, застромивши ручку в нагрудну кишеню, легким непоспіхом наздоганяє на галявині; під ранок, ми в армійському казанку заварюємо багновий чай із згущеним молоком, перекушуєм сухарями, оббалакуєм полювання, а на пеньку тішить око пара чорносрібних кунів, і тоді особливо приємно закурити; нерідко здибуємося і з Ернестом, — старий після обіду полюбляє ходити по зброярських магазинах, милується на трофеї, на опудала, любить справжню роботу,— пори року тут, як я казав, здається, залежать від бродячого настрою і азарту, тож, якщо літо сприятливе і посуха зігнала москітів, ми набираємо пива, берем палатку, снасті і електричкою їдемо до мене на рибалку; дорогою від дуже влучно цитує себе, розказуючи про американок, мовляв, найпринадніші і найжорстокіші, скоро і тут такі ж будуть, і що жорстокіші вони стають, тим дужче м’якнуть їхні чоловіки; вікна розчинені, вагон напівпорожній, пахне акацією, щось його мучить, та раптове двигтіння мосту і зблиск ріки за вікном збиває розмову на різновиди наживок, на вміння заліпити гачка в сталеву кормушку так, щоб донна риба з першого чмаку затягувала балабуху, правда, трапляється, оббиває краснопер, різкі перепади води обрізають справжні покльовки, але от жилка двічі гойднулася, прилягла, і дзвоник на спінінгові морозить шкіру; потім він іде в затінок дочитувати "Севастопольські оповідання", відтак робить деякі замітки про розпарижені тутешні квартали, — в монпарнасницях сотні сортів прекрасного з поліської лози вина, що давно витіснило недостояні, прісні кисляки з шампаней, в знаній долині зимно, клімат раює тут, теплий вітер богемиться з сарматського моря, відразу за дощаним молом рибалка з порізаними об жилку руками знімає і змотує просолене, непереможне вітрило, одв’язує цілісіньку величезну рибу, діти допомагають витягти її на берег, вітає нас здалеку і, хляпаючи дерев’яними сандалями об поміст, іде щоб прийняти поздоровлення і свою порцію абсенту; на перехресті днює корида; за стойками порожньо, бери, пий перехилки з прохолодного і важкого бурдюка вино, і, якщо сподобається, заплати музам, пахне смаженими каштанами, все чудово, а головне немає тих набридних, підтоптаних, з бройлерськими задами, співвітчизниць; а згодом, після юшки, сидячи спиною до намету і головешкою посуваючи обгорілі поліна в центр вогню, таки признається, скільки даремного часу він вгробив по саванах, тутай помірніші умови, а первозданність таж сама; вечором, на прирічковій глині, коли зачерпував води в казан, бачив свіжі розлаписті сліди леопарда, в ратичні виямки косуль тільки-но просочувалась каламутнява з калюжі, стадо недавно подаленіло, декілька білих антилоп промелькнули поміж деревами, але до рогів не прицінився, було далеко, повз самим берегом пластались важкі відпечатки однорога, а оце зараз хіба не левиний рик розлягається від баобабів, аж просідають термітні купи, обмирає очерет і гієни затикають смердючі пельки, перестаючи вити? шкода, забули взяти з собою "Спрінгфілда" і пару пачок патронів, звідси, без зайвої тяганини та розтрат на ліцензії та недорікуватих боїв, міг вивезти такі буйволині роги, куди тим тупим шпичакам у музеях національних парків; знаєш, справжні, розкидисті і гостренні роги якість навіть лютоморозні на доторк і прихоплюють руку. Згадки про холод достатньо, щоб, поза власною волею, опинитися тут, — прикиданий снігом собака здихає розплющено, мов просить добити, — а там чоловік доп’є пиво з пляшки, гляне вище вогню, понад яким матіоловіє туман і в’ється обважніла на дощ комарнота, і, півобертаючись до твого місця, визнає: свято знову з тобою.
Випадково, шукаючи по хаті чистий, негазетний папір, щоб загорнути сидора на полювання, знайшов свого давнього листа до С.Рушді — аркуші від знехтуваної гіркоти зчорніли, здубильніли, просякли дьогтем пралісних правд, але сам запис світився так, що ти використовував його замість абажура декілька вечорів, коли вимикали електрику і обмаль гасу в лампі примушувала користатись світлом, колись власноручно запаленим у пітьмі, ніким не спотрібленим, акумульованим, тихим: кожна літера вольфрамилась навподобі осіннього світлячка, невгасно, прощально, радісно, а весь перекинутий конус нагадував кулька, звідки малим ти витрушував, тримаючи за корінець, запах цукерків і ванільної пудри — рівний мерехт просівався так солодко, сиротинно, аж собака підставляв язика, і ти, на прохання Удава, мусів сторінка за сторінкою одшпилювати аркуші з абажура і класти на підлогу; зрештою в хаті геть посутеніло, а папір біля ноги, розкиданий абияк, білів здмухнутим з припіка цідилком: наслідуючи древніх*.
Лист до Салмана Рушді
Дорогий Салмане! Ваша стаття в "Europeo" дійшла нарешті й до нас; Ви пишете: "В’язниця скрізь, куди б я не потрапив.