Мандрував з нею по всіх світах і все, про що чув довгими вечорами, запам’ятав і вмів прецікаво оповідати. Одного разу ми сиділи з ним в одній із кімнат Утодіка (Управління по охороні авторських прав — забув точніше, як це розшифровується) 149. Він взявся розповідати пригодницьку українську казку, почав нанизувати події і підібрав щось з 25 епізодів, а скінчивши казку, сказав: "Це, либонь, ще й не все; багато позабувалося..." Здається, він щось і писав, читати мені не доводилося. Лічився при Спілці. І страшенно бідував. Тоді Юрій Корнійович зжалився над ним. Довідавшися, що невдаха був першокласним малярем і альфрейщиком, наважився на рішучий крок: взяв та й виключив Мишу Майського з Спілки. Це спричинилося, звісно, до глибокої душевної драми, однак операція мала і благодійні наслідки. Майський включився в якусь малярську бригаду, взяв у руки забуті інструменти, почав білити, ремонтувати, опоряджати, розписувати квартири і установи. Якось років через два після всього цього я зустрів його на Римарській, де він жив (все це діялося у Харкові). Він зрадів, привітався і з задоволенням розповів, що поновив своє професійне уміння, є кваліфікованим членом артілі, без роботи не сидить і дня. І, звісно, заробляє. Назвав і цифру свого заробітку — від 1200 до 1500 крб. на місяць. Решта про Мишу Майського — у спогадах Смолича Ю. К.
Михайло Биковець. Журналіст, бистрий на перо, який з незрівнянною оперативністю і майстерністю обслуговував сьогоднішній день. Людина діла. Це на ньому довгі роки тримався "Плуг" і його орган "Плужанин". Численні свої опуси підписував здебільшого псевдонімом Марусик, а частіше — урізаним прізвищем і ім’ям — Мих. Бик. чи Бик. Мих. Жартуючи, літератори вигадали йому ще кілька таких прізвищ: Мих Хим, Хим Мих, Мих Киб, Киб Мих тощо. Велетенської працездатності людина. Останні роки до арешту працював над біо-бібліографічним словником, склав величезну картотеку, яка займала цілу шафу. Після арешту хтось все це викинув у підвал "Слова". Йшли люті арешти. Тероризовані люди, перед якими маячили постаті філерів, що з усіх боків оточували "Слово", і "чорні ворони" мовчазно проходили повз тих повних цупко і дбайливо пов’язаних папок. Не до того було. Та що сирові неопрацьовані папки! Загинула величезна колекція портретів передових діячів мистецтва й культури кінця 20-х років геніального Анатолія Галактіоновича Петрицького 150! І це вже на приватній квартирі і не в сирому підвалі опального будинку, а в мистецькому сховищі, на очах у всього суспільства, якому, проте, теж не було ніякого діла до того бузувірства — над кожним висів дамоклів меч 151, невідомо було тільки, коли він впаде... Кажуть, що начебто розпорядження про знищення колекції віддав культпроп ЦК і пізніше — міністр освіти Андрій Хвиля 152, що, звісно, не врятувало його.
Закінчив Биковець Кобиляцьку гімназію і далі не вчився. Одного разу у нас з ним виникла цікава розмова. "Ой, дивися, Михайле, суспільство стає щораз освіченіше, нові люди потоком ідуть з університетів, інститутів... Гляди, не сядь на мілину з своєю гімназією",— сказав я. "Про це я знаю,— відповів Михайло,— і склавши руки не чекаю удару. У мене своя система удосконалювати свої знання, будь певен, мілина мене не страшить! Якщо суспільство щороку в своїх знаннях підіймається на п’ять сантиметрів, то я намагаюся піднятися на сім-десять сантиметрів, так і буду йти попереду!" У нього була гарна бібліотека, читав він багато, працював теж як оперативний працівник в "Плузі", в "Плужанині" він був незамінний. Писав, не усамотнюючись в кабінеті. В той час для плужанства характерна була "купність", кабінетне домашнє життя було вдивовижу, в своїх селах ми завжди і скрізь купчилися, збиралися на гулянки, гуртувалися. Цю звичку принесли в перші часи і в "Плуг". Дома всиджували ледве до 1 —2 години, далі зривалися і спливали у свої кошари. Таких було кілька. Спочатку редакція газ[ети] "Селянська правда", де ми неймовірно заважали працівникам робити газету, не розуміючи, звичайно, цього; далі — в приміщенні "Плуга", на Пушкінській, в тому будинку, де розмістився комбінат Фурера "Радянське село" 153. Друга година — і в "Плузі" вже повно. Діла не було, то сходилися без діла, як на вечорниці, тинялися по коридорах, по кімнаті, відпочивали на підвіконнях, на двох стільцях, що мала редакція "Плужанина". Крім Сенченка, тут часто товкся Копиленко, Іван Шевченко, Антін Дикий 154, Пилип Голубничий 155, Анатоль Гак 156. Тиняються з кутка в куток, щось говорять, сперечаються, а Мих Бик, Бик Мих, Киб Мих, Мих Киб, Марусик сидить за столом, він був секретарем журнальчика і, власне, справжнім його редактором, кидає репліки, зауваження і водночас — опрацьовує кореспонденцію розбірливим гарним почерком, без поправок, без переписувань, отож писав відразу начисто. Більшу половину перших номерів журналу "Плужанин" (здається, спочатку він "Плугом" називався) написав сам Михайло Биковець під різними псевдонімами, за що йому велике спасибі!
Любив Кубань, часто їздив відпочивати на Кубань, десь у нього були знайомства, розповідав, як косив сіно, громадив, як возив його на таких самих гарбах, як і у нас, на Кобиляччині 157. Поетом у вузькому значенні слова не був. У ширшому треба ж справді бути поетом, щоб, маючи такі практичні ділові нахили, застряти в редакції журнальчика на якісь півсотні сторінок. Адже ж міг чоловік буть правителем справ якого завгодно міністерства, директором якої завгодно школи, технікуму, заступником міністра по організаційних питаннях чи в справі масової роботи. Міг бути незамінним працівником енциклопедії, статистичного бюро! Просто Кобиляки не привчили його до масштабного мислення, з Кобиляк в "Плуг" потрапив, де панували ті ж самі традиції. Жаль. А міг би, як Білик-Рудченко, піднятися до генеральських апартаментів 158. З ним було легко, не літав чоловік у високостях, був наскрізь земний, тому не лукавий, щирий, прямий. В особистому житті йому не таланило. Товаришування з сестрою Досвітнього ні до чого не призвело, розійшлися. Вже маючи понад тридцять років, зустрівся з жінкою, в яку молодим був закоханий, на той час вона вже була вдовою, мала сина. Перевіз до себе. Жили, жили якісь там два-три-п’ять років (скільки саме, забув) та й розійшлися, на перешкоді її дитина стала. Зрозуміла жінка, що з Михайла батька синові не буде, й пішла. Для неї найсвятішою річчю було щастя дитини, "а я вже якось доживу"! Михайло сумував, та зарадити не міг, видно, виховувати чужу дитину не така проста річ. А її любив і шкодував, що так сталося.
Загинув у застінках, як і тисячі та сотні тисяч інших.
Антін (чи Антон) Дикий. Все життя експлуатував людський страх перед ЧК і його перевтілювання. Прозоро натякав, що він своя людина в "органах". Про перші роки його в "літературі" написав Смолич. Можна додати, що служив, як тоді в Держвидаві 159, він лише перші роки. Потім жив, ніде не працюючи і ні на що не будучи здатний, був ледачий, неосвічений, без будь-яких знань, кваліфікації. А жив добре! Як він це примудрявся робити — один бог знає!
Бувши заарештований, в НКВД заявив, що являвся організатором націоналістичної контрреволюційної організації, куди залучив Євгена Касяненка, Івана Сенченка і ще там когось. Після XX з’їзду мене в цій справі викликали в канцелярію прокуратури, розповіли про це зізнання Антона Дикого, спитали, що я можу сказати про нього. В розмові прокурорський працівник задумано і журливо сказав: "Виднотя, тяжко йому довелося, коли звів на себе такий наклеп..."
До речі, про моральне обличчя Дикого. В 1937 році на одних із зборів харківської організації він виступив з промовою, в якій сказав: "А то є ще такі внутрішні емігранти, як Сенченко..." Заява для Сенченка сумних наслідків не мала, можливо, ці збори відбулися вже після детронізації Єжова 160.
А сам Дикий був заарештований. Незадовго перед арештом він зазнав якоїсь катастрофи, ледве чи не викинули його з партії і призначили на роботу в архів. Одного разу, за кілька днів до його арешту, ми йшли однією дорогою, він попереду, я позаду. Перетряска тяжко вплинула на нього, він якось охляв, змарнів, пасма волосся якось безсило спускалися з голови на тоненьку шию, як буває у худеньких хлопчиків. І мені стало жаль його.
Василь Вражливий. Він мав дуже хороше, видовжене, прикрашене прозорими карими очима обличчя, з приязним доброзичливим поглядом. Це привертало до нього, і ми, його однолітки, називали його Вася.
Юрій Смолич. Будинок "Слово" мав два крила (причілки) паралельні. Юрій Смолич жив у північному причілку, я — в південному. На ділі виходило так, що мої північні вікна стояли проти південних вікон Юрія Корнійовича. Завдяки чому був я свідком написання принаймні п’ятнадцяти з усіх сорока романів, написаних Смоличем.
Влітку. Підйом у Смоличів о восьмій годині, розминка, тиняння, вмивання, стовбичення проти сонечка, чай, сніданок. На все це витрачалася одна година. О дев’ятій він уже за столом. Мова іде про десятиріччя між 1930 і 1941 роками. В цей час більшість літераторів працювала ще допотопним способом, користуючись пером, звичайним, "шкільним", і лише в небагатьох стирчала з бокової кишені автоматична ручка, які тоді дуже часто випускалися із золотими перами, закордонні; наші — з сталі, чавуну і рапіду — дванадцять авторучок, наших і кілька закордонних. У нього був свого роду відпочинок ходити по спеціальних магазинах з канцприладдям і вибирати собі інструмент для писання. Мав він пекельний почерк — своєрідно гарний. Як і Яновський, любив алізаринове чорнило, зелене. Але романи писав на друкарській машинці. Сідав до столу і починав роботу, нестомну, неспинну, з дев’ятої ранку і до першої години дня.
О першій годині — другий сніданок, перевдягання й подібне. О другій годині Юрій Корнійович виходив з дому. Здебільшого в Спілку письменників; в харківському філіалі він цілий ряд років був головою обласного правління. В кабінеті голови філії він працював до п’ятої, після п’ятої — з другого поверху спускався вниз, де у великому залі стояв більярд. У більярд він грав добре, незважаючи на свій асистогматит. О сьомій вечора він був уже дома, обідав, відпочивав, слухав радіо, переглядав газети, читав книги.