Здавалось, що вона оце лягла, наче важка чорна корова, випускаючи крізь ніздрі могутній видих, від якого росою вкрилися збіжжя, стерні, польові трави і квіти...
Але ось в південній частині неба немов посвітлішало, і через кілька хвилин з-за обрію виринув червоний півмісяць. Зупинився на мить і поволі поплив угору. Він, мов нічний сторож, заступав на свій пост. Заступив і пішов по небесному тоці, а перед ним, мов горобці, розлетілись зорі.
Напоєний пахощами літньої ночі, зачарований її красою, розмріяний, ішов Микола широкими полями, один серед безмежних просторів. Хотілось співати і плакати разом. Тоді вперше в житті з'явилась у серці не відома ще туга, прагнення до чогось нез'ясованого і небувалого досі... Хлопцеві минав вісімнадцятий рік...
Микола йшов і йшов усе вперед, не помічаючи втоми і голоду, хоч за цілий день майже не присідав, а у попів так і не запросили поїсти. Минали години, відколи вийшов із міста. Уже б повинен бути знайомий ліс, а його все ще не було. Ех, коли б швидше! Яким рідним, близьким видавався він зараз хлопцеві! У лісі старенька лісничівка, а в ній його батьки, рідня... Серце забилось жвавіше на саму згадку про близьких, про скору зустріч.
А що, коли їх нема, коли й вони втікали, як ті сердешні біженці, яких він стільки бачив у дорозі? Що ж тоді буде?
Він геть жене від себе зловісну думку і ще більше прискорює кроки. Але лісу все ще не видно.
"Невже блуджу? — думає хлопець.-— Не може бути".
Він добре знає цю околицю. Правда, вночі при місячному сяйві речі видаються інакшими. Он ті полини на межі, вони наче ліс здалека. Скільки вже разів вони обдурювали його сьогодні?
Польова стежка нерівна, повна вибоїн, повна глибоких колій. Іти важко, особливо коли ноги плутаються від надмірної втоми. Микола знав, що стежка виведе на ту дорогу, яка іде з села до лісу, отже вирішив залишити її і піти навмання, знаючи, що ліс мусить бути саме в цьому боці. Звернув з дороги, пішов стернями, переступаючи через порослі бур'янами селянські межі. Нарешті минув і їх і вийшов на широкі панські лани скошеної конюшини. Тут вже упевнився остаточно, що йде правильно. Він знав ці конюшиниська. Тепер пішов веселіше. Коли б навіть не застав нікого вдома — переночує в сіні на горищі або в будці, де колись так щасливо проводили вакації його дядьки, а вранці піде шукати своїх рідних...
Йшов, поглядаючи в бік лісу, що вже чорною стіною почав позначатися на темному тлі, коли раптом побачив якісь дві невиразні тіні. Це могли бути коні, яких вигнали на нічне селяни, користуючись з того, що тепер, під час війни, не так пильно охороняються панські лани; могли бути й коні козачого патруля. Людей не видно було, але вони могли лежати біля коней і дрімати, а за-скочені зненацька, могли й вистрілити.
"Що робити? — думав хлопець.— Вертатися на дорогу — неможливо, сили більше нема. Обходити ті тіні здалека — часу шкода, тим більше, що це можуть бути навіть дідові коні, й дуже можливо, що це й вони".
Підійшов ближче. Тіні рухались, але якось дивно, не так, як коні на пасовиську. Сам не розуміючи як і чому, Микола раптом крикнув на все горло, крикнув відчайдушно і злякався свого голосу. Але як же потім зрадів, побачивши, що ці тіні, зірвавшись з місця, величезними скоками кинулись у той бік, у який він ішов,— у бік лісу. Це були самці-сернюки. Він нехотя перешкодив їм битись. За сернюками поскакали серни, що паслись далі, в тіні, на узліссі. Микола пригадав, що це вже половина серпня і починаються оленячі гони.
Через кілька хвилин він почув короткий рев, подібний до уривчастого грубого гавкоту собаки. Можливо, ревів переможець у боротьбі, а можливо, якийсь інший самець викликав противника до бою. До початку війни серн водилося тут дуже багато. Восени і в малосніжні зими можна було бачити на озимих хлібах стада по п'ятдесят штук. Це була краса і гордість подільських лісів.
Микола подався за двома забіяками і швидко опинився на узліссі. Ось і рогатка, що перегороджує в'їзд до лісу. Зараз вона гостинно піднята і височить, мов журавель над криницею. Скільки-то на ній нагойдались в дитинстві! Рогатка була місцем прогулянок, німим свідком багатьох щасливих хвилин у житті всіх членів великої родини. Зліва від неї дубники — дубовий гайок — зі столітніми деревами; з правого боку — ялинник, що його дід садив. Ялинки, ненабагато старші від Миколи, підчищені, стоять рівними рядами, самі, мов свічки, рівні, вічнозелені, чудові. Скільки разів він сидів у їх тіні, впиваючись ароматом розпареної сонцем хвої, стежачи за життям малих звірків і пташок, що проходило на їх м'якому підложжі, або читаючи книжку, або тільки мріючи, мріючи...
Зібравши докупи рештки сили, Микола побіг по знайомій дорозі. Ще мить — і ось вже хату видно. Але чому світла немає у вікнах? Що б це значило?
Хлопця охоплює переляк: невже немає нікого? Куди ж пішли? Невже покинули все? А може, побиті, помордовані, а все добро розкрадене, розграбоване? Микола біжить, біжить. І звідки тільки сила взялась! Підбігає ближче і бачить, що світло в хаті є, тільки вікна заслонені, чого ніколи раніше не бувало. Ага, зараз же війна, "винятковий стан".
Його зустрічають криком радості. Тут зібрались його батьки, сестра, брат — всі ті, кого він хотів бачити. Почались розпити, взаємні оповідання про бачене, чуте, і нарешті очі злипаються — втома бере своє. І голод дає про себе знати.
— Мені б шматочок хліба, і я ліг би спати, — просить Микола.
— Зараз буде вечеря, сину,— каже баба.— Через десять хвилин. Не псуй собі хлібом апетиту.
Микола мовчить, він знає: лягти спати без вечері баба не дозволить.
Бідна баба, які сильні в її домі традиції! А скільки то людей ляже сьогодні без вечері! Може, й сини її, що пішли на війну, сьогодні теж не повечеряють. Але в домі баби без вечері ніхто не ляже спати. Микола безконечно радий, що вже дома. Тут так затишно, знайомо і тепло.
"Щасливий, хто має дах над головою, хто має дім, а в домі приязнь і любов",— думає він, але думку цю вже стирає сон.
11
Подружжя Яворенків прожило все життя в цій малій хатині, критій соломою. Тут вони народили шестеро дітей, вивели їх в люди і тут зістарілись. За сорок літ спільного життя і десяти разів не виїжджали з дому. Старий Яворенко замолоду бував кілька разів на ярмарках у Теребовлі, був раз в Улашківцях — невеличкому містечку, віддаленому від його оселі на 35—40 кілометрів, і те, що він дві-три ночі не ночував удома і харчувався під час цих подорожей не завжди нормально, не так, як у своїй хаті, запам'яталось старому назавжди. Він до кінця життя при нагоді згадував той час та й людей, з якими там зустрічався. Не виїжджали вже багато літ і до церкви, що була в шести кілометрах від лісничівки. Років двадцять тому ще їздили хоч двічі на місяць, а потім якось відвикли. Не можна сказати, що були невіруючі,— вони свято вірили в існування бога, його силу і доброту і молились йому щоденно. Коли бувало якесь нещастя вдома, чи град вибивав поле, чи худобина гинула, бабуня говорила: "Боже, який ти добрий!" Цим вона обов'язково викликала усмішку на лицях своїх дітей і особливо внуків, які ніяк не могли зрозуміти, в чому ж ця доброта бога? Молились Яворенки по-різному. Дід, щоб не тратити дарма часу, особливо в літню гарячу пору, в жнива, молився вмиваючись. Його спосіб молитви також викликав сміх онуків, які не раз спеціально підглядали і підслухували, як дід молиться. Дід набирав у великий таз води, скидав сорочку, і починалось молит-во-вмивання. Він набирав води у пригорщі, тер обличчя, одночасно молячись уголос. У той момент, коли руки терли обличчя, слова зливались в незрозумілі звуки, подібні до якогось ву-ву-ву. Уся молитва виглядала приблизно так: "Отче наш, іже єси ву-ву-ву, ім'я твоє, да прийде царство твоє ву-ву-ву" і так далі.
Вставав він рано, до схід сонця, коли ще всі в домі спали. Бували випадки, що, вставши удосвіта, заставав ще бабу на кухні; ставила опару на хліб або домивала посуд. Іноді вона, бувало, засне сидячи. Тоді будив її, проводжав до ліжка, а сам виходив з хати до роботи. В першу чергу йшов до стайні і давав коням їсти. Коней тримав звичайно четверо, рідко коли більше. Це були прості робочі тварини, які обробляли його власні шматки поля і виконували лісові роботи. Дід любив коней і тому тримав їх, хоч знав, що вони з'їдають йому половину врожаю. Від коней ішов на тік, пасіку, дивився, чи не трапилось чого вночі, а впевнившись, що все в порядку, тихенько вертався до своєї спальні, тихенько сідав перед шафкою-буфетом, обережно відчиняв дверцята і починав господарювати. Там було звичайно багато смачних речей. Могли бути рештки печені, що залишилась від учорашнього обіду, могли бути вареники чи смажені курчата, і дід відрізував великий шматок хліба, грубо обрізував скоринку, намазував хліб маслом і, голосно сопучи, глемедав його, бо не мав у роті жодного зуба. Перекусивши, брав у руки палицю, рідше рушницю, і виходив у поле. Так бувало, звичайно, влітку. Ішов полями один, милуючись красою ранку, сходом сонця, збіжжям і квітами придорожніми, милуючись природою, яку розумів, любив пристрасно, з якою зрісся воєдино. Ішов на свої "поля" — окремі порозкидані в різних місцях клаптики землі. Відвідував звичайно щодня інше поле. Всього землі мав дід десять моргів, а порозкидані були в п'яти місцях.
Коли жнива ще не починались, дід зривав по кілька колосків з нивки "для показу" і вертав додому. Приходив, коли вже сонце стояло високо, коли сам зголоднів і вважав, що удома повставали.
На подвір'ї заставав рух. Наймити — їх було два — мастили колеса, лагодились у поле. Виїжджали завжди пізно, тому що без сніданку баба на роботу не пускала.
Зустрічала вона діда звичайно на ґанку, старенькому, як і хатка, також вкритому соломою, опертому на двох дубових стовпчиках, помальованих червоною фарбою. Зустрічала на одній із двох лавок, на яких відпочивала у вільний час родина, або йшла аж до хвіртки. Тут старенькі віталися, бажали собі взаємно доброго ранку, дід цілував руку бабі і, показуючи їй колоски збіжжя, розповідав про врожаї на своїх полях. Урожаї, звичайно, дід хвалив, щоб не робити прикрості дружині, але фактично ніколи вони не були добрі.