Уявив себе драматургом і правом того, що колись кінчали рачом літературний факультет, мучить її, зробив жертвою своєї драматургії. Може це подряпало нерви Вродливому?
Ось, про що здатна Гаїна цілі вічності думати. А це ж — порох, полова!
31
Чи не шкодуєш, Миколо, що взяв собі таку важку тему? Аж мозок пухне, аж очі червоніють від утоми. Добре було Єзекіїлові греміти на людей із землі Маґоґ, як він бачив їх і чув свист їхніх драконів. За одну мить своєю розпаленою уявою він їх винищив, а потім сім місяців хоронив у Долині ватаг Ґоґових…
Чудом чи не чудом, але люди землі Маґоґ не згинули від пророцтва Єзекіїла, вони опинилися на… Брі-танських островах. І оце те, що завдає клопоту Миколі. Питався свого професора, чи мають яке відношення скоти Шотляндїї до скитів з-над Дніпра та Кубані, а професор загадково відповів: "Мені соромно за вас, що ви ставите такі питання." Проте ж Микола ставить. Та й як не ставити, коли ще навіть у ХІІ-му столітті німецький хронікар Гельмольд називає Скитією Швецію та Фінляндію, а Балтійське море іменує Скитським озером?
Та й пішло… Зарябіли, замиготіли в очах скоти, пікти, ірляндці… Ірляндці найчисленніше й найповніше серед цих стародавніх племен Англії зберегли свою кельтську основу… І так несподівано в Миколину дипломну працю влізли ще й якісь кельти.
Якби на Миколу, — то це ж так просто: кельти на заході Европи — сучасники скитів з-над Чорного моря. І назви їх такі звуково подібні: кельти — сколоти... Це, мабуть, якісь споріднені… Та справа виявляється не такою легкою. Історики рішучо забороняють змішувати кельтів із скитами. І оце тепер розжовує Микола кельтів.
Але слово чести, ніхто про кельтів багато путнього не міг сказати. Ну, невідомий нарід, що не знати звідки об’явився на північних підніжжях Альп і звідти почав свою експансію на Рим, а також на Піренейський півострів, на північ на Брітанські острови... Об’явилися вони в половині першого тисячоліття до нашої ери. Ну, кельти це — широкий вузол, що від нього в усій західній Европі йдуть нитки до сучасних народів: французів, еспанців, бельгійців, англійців… Трохи рідня саксам і тевтонам, але то якась знов інша галузь... Ну, дуже войовничі, щохвилини ладні були битися та встрявати в сутичку: це була, мовити б, їх основна професія, а символом її — відрізана голова переможеного ворога, привішена до кінської збруї. Як не воювали, не билися, то бенкетували, бо дуже любили пити та наїдатися. У великих казанах, завішених на довгих ланцюгах, варилася-смажилась вепровина, а хоч цілий бик чи олень. А навколо вся кельтська братія сиділа на сіні чи на шкурах, пила з рогів хмільне та веселилася. Справді, жерли "від пуза", ще й хизувалися, хто може більше. А тут же звеселяли їм слух барди й менестрелі, оспівуючи воєнні подвиги учасників бенкету. Без бардів бенкети не обходилися, бо вони були майстрі складати пісні, і їх похвала чи сатира важила навіть репутацію князя… Сам князь сидів посеред своїх звитяжників і обдаровував прославлених щойно в піснях героїв кращими куснями печені. Собі брав він свинячу ногу. Князь був одночасно і жерцем, що приносить жертву богам, і полководцем у військових виправах. Присягали кельти на меч. Коли ж заходила бійка між племенами, то спочатку влаштовували індивідуальне змагання героїв обох сторін, а потім уже з гуком-свистом, бойовою піснею, з гаслами-вигуками свого роду сходилися до бою, впадаючи в бойовий шал.
Вся кельтська аристократія — верхівці. Дуже високі, ясношкірі, мускулясті, синьоокі й русяві. Мали хвилясті вуса й зачісане назад волосся, що нагадувало кінську гриву. Одяг їх — шкіряні штани, одяг верхівців. Дуже любили почванитися розкішним убранням, прибирати себе й своїх коней у дорогоцінності, вироблені в звіриному стилі, що міг змагатися тільки…
Про кого ж це, власне? Про скитів, чи про княжі часи й побут у гридницях руських князів із дружинниками та про їх бенкети з боянами, що піяли княжу славу? Ні, про кельтів, про кельтичів, як самі вони себе називали за часів римського панування в південио-західній Еспанії. Сєійсі, яке знайоме нам, слов’янам, це чг!
Кельтів уже давно не стало, то щоб відтворити їх історію, звичаї та побут, дослідники звертаються до ірландських джерел, бо там найповніше збереглися кельтські традиції, там найменше зазнали вони змішування та вивітрювання.
І що далі читав Микола про кельтів та їх нащадків, то більше дивувався: щось дуже вже подібно до нашої мітології! Ось і скакання через очисний вогонь в день літнього сонцестояння, як у нас на Купала, а ось і худобу переводять через цей вогонь, як на Гуцулыцині. І божество ж у них щось дуже подібно до нашого зветься: в них Бел (а день його — Белтейн), Беленус, — ну, то й у слов’ян же Белун-Білун чи Білобог. В нас є ще Чорнобог. То й там знайдеться він. Ось перед Миколою лежить Вальтер Скоттова повість "Айвенго" — в ній герої присягають на Чорнобога та кленуть Марою.
Отож там, разом із нашими Білобогом та Марою, об’явилася й богиня Маґоґ. І як вона забрела з Єзекіїлевих візій аж на Брітанські острови, то про це ще ніхто нічого не може сказати. Але ось у Ірляндії на горбі Меґ Гіл висічене її велетенське зображення — богиня на коні. Таких горбів є у Скотії аж чотири. Були то колись святині, де забуті й незнані предки справляли святочні ігри-ритуали із скаканням через вогонь, людськими жертвоприношеннями... Різно цю богиню на коні називали нащадки кельтів, скоти й ірляндці: Епона, Гіппа, Уффа, — а як перекласти по-нашому, то просто Кобила. Звалась вона ще й Ґодіва, а як перекласти, то вийде: Богиня Ґоґ. В тих місцевостях, де зберігається ім’я цієї старовинної богині-коняки у назвах горбів, і досі відбуваються освячені традицією кінські перегони, великі кінські базари. В переказах зберігаються оповіді про ритуальні процесії голих жінок на білих конях — привілея ця належала королеві — щоб не переводився добробут всенародній. А людський рід так і звався: коні-люди…
В казках та леґендах вона часом зображена, як молода дівчина. Це вона дає корону князеві, зустрічаючи його біля священної ріки, і він відтоді стас її земним представником. А друге її обличчя — стара, страшна, огидна баба, лице її синьо-чорне, з одним оком і вистромленими зубами. Зветься вона Каліях, трохи чи не так, як і індуська Калі. Калі? У-у-у, то страшна богиня! Вона чорна мов сажа, з трьома червоними очима, вишкіреними зубами, висолопленим язиком. Оперезана вона гадюками, намисто на ній з людських черепів, у руках — заступ копати могилу. Бо вона — богиня смерти й деструкції...
Чи це не наша, бува, баба Яга, костяна нога, що залюбки дітей пожирає? Агій, та Яга, щось ніби здається, також якась відміна Маґоґ?
І так узяв Микола на своє й на богині Маґоґ сумління робочу гіпотезу: скоти і скити, та й кельти разом з ними, в несказано давні часи були споріднені племена. Хоч розійшлися, а ще довго зберегали вони спільні риси: оту любов до високих могил, отой казан, що в могилу покладено — символ родової спільноти, ота княжо-дружинна організація чи на заході королівсько-лицарська, що стала основою державницького устрою... Коли ж то та спільність була? Деякі кельтознавці кажуть, що це за часів бронзи скоти прийшли з України, чи інакшими словами — через причорноморські степи з Кубані...
То виходить, що Мадієві і скитів предки — одна з різновидностей тих безіменних бронзовиків, тільки ближча до праджерела? А може й саме праджерело, з якого й походять оці ще вчора незнані кельти?
32
Нема нікого, нема дружньої душі, тому шукає вона паперу. Це ж бо й є друг — невідмова вислухати тебе. Однаково, друзі не живуть твоїм дорогим, а тільки своїм… Тому Гаїна хоче писати так, як тече думка.
Ось думає вона про те, що в Стефана Жеромського так чудово починається роман і йому було про що писати. А Гаїна не може. Чи ти творець? — скажи з найглибших глибин. Чи ти лишень поетична читачка, мрійниця? Чи не знайдеш жанру, в якому легко потекло б твоє слово? Бо що ж це таке? Ось іще одну її річ, повість "Цвіт папороті", забраковано. На ній стоїть резолюція редактора журналу: "Таких людей в радянській дійсності нема. Сердцещіпатєльний романс. Не піде." Це Гаїну паралізує. Чи піднесеться тепер рука вичавити з себе щось після такої резолюції?
А чого ж маляреві можна малювати все, що бачить і як бачить? Чому маляреві словом кажуть бачити все якось навиворіт, писати те, чого він у житті не бачить? Вона напише те, що є в житті — уже й "перекручення дійсности", "повзучий емпіризм". Сахаринового "позитивного героя" їм подай! Ага, то це злуду, підробку назвали вони соцреалізмом! Бо що ж? Напише вона правду — вони кажуть, що це брехня, а свою брехню правдою називають. А чого ж Коцюбинський?.. Коли вимагати "ідеологічно витриманого" змісту, то в його "Тінях забутих предків" усе — "перекручення й наклеп". Гуцули — погани з груповим шлюбом, із божками на кожному кроці, потопають у темних забобонах… "Ніякої ідеї" — вилаявся б редактор, якби йому таке оповідання попалось… Коцюбинський про цих критиків не думав, як писав. От і все!
Гаїна була готова до того, що її маленький шедевр із глузуванням відкинуть. Вона й не будувала ніяких райдужних плянів, а от… Як її образило! "Сердцещіпатєльний романс"! Навіть не спромоглися добрати українського слова. Але вона всміхається, оповідаючи про це Зіні, по дорозі додому купує сто грам тюльки й пів кіла хліба, удома читає Жеромського… Вона готова до образ і збайдужніло складає їх на купу, там у неї є таке звалище. Тільки товчеться думка: "Чого я сюди втрапила, у цей світ? Чого я, взагалі, родилася, як моє існування тут непотрібне?"
То де ж подітися? Топитися чи вішатися?
Та хоч яка незначна Гаїна у велетенській тіні від крила хижого птаха Соцреалізму, що ширяє над нею та застує ясне небо, — є й у неї охорона. Це та велика Я, що виступає в безвихідні хвилини. Вона оточує малу Гаїну непроникненним панцером, а ланки цього панцеру складаються з непохитного відчуття правди, нечутливости до зневаг та упертої віри в себе. Хто ж це той, що забороняє їй думати й бачити світ власними очима?
Ах, не повинна Гаїна сковувати свою думку ланцюгами! Творча думка вільна, а як вона скована, то вже вона не творча.
Ці ланцюги… Відпихаєш їх, а вони таки на тебе лізуть.