— Слухай, за нами, здається, хтось пливе, — прошепотів він. — Ховаймося! І хлопці пірнули до нори, що була в копичці. Позад них почулося легке плюскотіння. Ніби хтось загрібав веслами. Затим пролунали голоси. Навіть не голоси, а тиха пісня:
Ти ногаєць, я ногаєць,
Оба ми ногайці.
Ти попався Вирвизубу,
Я попався Швайці…
— Замовкни! — раптом пролунав розгніваний голос. — І без тебе кішки на душі шкребуть.
— Та я що? — знітився той, хто співав. — Я ж нічого. Що люди співають, те й я.
— Люди, люди, — передражнив його власник розгніваного голосу. — Чхав я на твоїх людей!
— Та не смикайся ти, Митре, — озвався третій голос. — Наше діло маленьке. Що дадуть, те й повеземо. А звідкіля воно візьметься — то вже не наше діло.
З імли випірнуло два човни. На першому сиділо троє. Задній, порожній, був прив’язаний до першого.
— Дивіться, куди правите! — сердитим голосом сказав той, хто сидів на носі. — Он трохи на копицю не наскочили.
Санько і Грицик затамували подих. Як добре, що вони здогадалися натягати сіна та старої трави! А то зараз сиділи б перед чужинцями, мов пташенята на долоні.
Передній човен круто звернув убік.
— Ну й розвелося всілякої погані, — пробурчав той, хто сидів на веслах. — То тобі корч, то копиця. Проїхати вже ніде.
— Дядьку Митре, а що нам можуть накласти в човни? — запитав той, хто перед цим співав. — Тільки не сердьтеся, коли я щось не те запитав. Я ж оце уперше з вами.
— Поясни йому, куме, коли воно таке святе, — сказав задній. — А я тим часом трохи подрімаю.
— А що тут пояснювати? — відказав кум. — Роби, що велено, та й годі. Роби, поки голову не знесуть.
— Таке скажете, дядьку! Хто це нам голову знесе? Ми ж по панському наказу пливемо.
— От-от. А тут тобі панів нема. Тут козаки хазяйнують. А в них свої порядки.
— Які ж то свої?
— А такі. Коли спіймають на гарячому — не зважать, панський ти чи ні.
— То що, дядьку… Ми щось не те чинимо, га?
— А ти як думав? З добрими намірами вночі не скрадаються…
— А де ж інші?
— Подалися понад плавнями. Запопадуть якогось роззяву — і бувай здоров. А ми його здобич повеземо до пана.
Голоси все віддалялися, аж поки не розтанули у далині. Тільки тоді хлопці висунулися з нори.
— Якісь дивні люди, — сказав Санько. — А в мене так в носі засвербіло, що ледь не чхнув.
— Добре, що не чхнув, — спохмурнів Грицик. — Бо пішли б ми з тобою на дно раків годувати.
Санько мерзлякувато зіщулився.
— Еге ж, від таких треба, мабуть, триматися подалі, — сказав він. — Як ти гадаєш, Грицику, скоро буде Кам’яний острів?
Грицик пильно вдивився у темряву, що почала розсіюватись.
— Та повинен вже бути, — сказав нарешті. — Про те хто його зна — Кам’яний він чи якийсь інший. Треба б у когось запитати…
Добре було дідові Кібчикові радити воронівським козакам, щоб дісталися до Кам’яного острова, а там розшукали Байлемового Василя. А як того Василя розшукаєш, коли навіть ні у кого запитати?
НА ОБІЙСТІ РУДОГО МАЦИКА
Поволі світлішало. Легкий вітерець погнав за течією пасма рожевого туману. Треба було шукати сховок на день.
Хлопці підігнали плота до піщаної коси. Грицик першим вибрався на берег і довго вдивлявся у туманну далечінь.
— Нічого не розібрати, — нарешті сказав він. — Мабуть, Саньку, треба йти у плавні. Може, когось зустрінемо. А ні — подамося у степ. Я чув, що на впроти Кам’яного острова росте діброва. І там є дуб майже такий, як у нас Сторожовий.
Приховавши пліт від чужого ока, друзі поснідали і подалися у плавні. Проте цього дня їм не дуже щастило. Майже до обіду пробродили вони в очеретах, але натрапляли лише на боброві чи видрячі сліди. А людського так і не знайшли. Двічі Грицик рятував Санька з трясовини, один раз Санько врятував Грицика.
— У нас болото, як болото, — сказав Грицик, викручуючи одежу. — Одразу видно, куди ступати. А тут… Я гадав, що це галявинка, а воно бач, що вийшло…
По обіді вони дісталися до вузького і довгого острова, що лежав обіч двох озерець. На ньому якийсь бородатий дядько в’ялив рибу. Угледівши хлопців, втупився у них так, начебто перед ним вигулькнув десяток потопельників.
— Свят, свят, — перехрестився він. — Скільки перебачив у цих болотах всілякої чортівні, але дітей — уперше.
І все ж, як розшукати Байлемового Василя, чи бодай де живуть воронівські хлопці — не знав.
— Я в цих місцях ще недавно, — пояснив він. — Знаю хіба що рудого Мацика. Тільки він мешкає ближче до степу…
І дядько махнув рукою в бік очеретів.
— Спасибі вам, — сказав Грицик, і хлопці подалися у тому напрямку.
Та чи то дядько махнув рукою не дуже точно, чи хлопці самі трохи збочили, проте коли вони вибралися з плавнів, ніякого Мацика не знайшли. Ні рудого, ні ще якогось.
Вже звечоріло. Хлопці нерішуче зупинилися. Повертатися назад вони побоювалися. Плавні — то не таке місце, аби по ньому розгулювати вночі. Проте й серед голого степу теж не хотілося ночувати. Можна прокинутися з татарським арканом на шиї.
— Давай проберемося он туди, — запропонував Грицик і показав на купу дерев, що бовваніла неподалік очеретів. — Переночуємо у гіллі, а зранку видно буде.
Проте до дерев вони так і не дісталися. Зненацька зі степу долинув стукіт копит. Ледве хлопці встигли зачаїтися, як з за очеретів, що довгим язиком видавалися у степ, вигулькнуло п’ятеро вершників. Неподалік від хлопців вони зупинилися. Але й на такій відстані розгледіти їх було нелегко, бо на землю вже опустилися сутінки.
Передній зіскочив з коня і наказав:
— А тепер — переодягатися! — і цвикнув зубом. — От бісова личина — знову розболівся…
Вершники спішилися. Скинули верхню одежу, розв’язали сакви. А за хвилину хлопці закліпали очима від подиву: перед ними були не звичайні подорожні, а татарські вояки.
— Га, Свириде, тепер тебе рідна мати не впізнає, — зареготав один з них. — Вилитий бусурман!
— Краще б на себе подивився, — огризнувся Свирид.
— А що, я теж такий, — згодився насмішник. — Мудро пан рішили. Коли що — хай нас шукають межи ногайців.
— Готові? — запитав той, що цикав зубом. — Ану, на коні! Рушили!
І дивні вершники почали розчинятися в сутінках. Грицик вагався недовго. Він зіскочив з дерева і сказав:
— Саньку, давай слідом!
— Та… — нерішуче опирався Санько. Чомусь йому страшенно не подобалися ці люди. А чому — і сам сказати не міг.
— А раптом це сам Швайка! — наполягав Грицик. — Забув, як він у татарську одежу перевдягається?
— Ні…
— То побігли! Може, й нас із собою візьме!
Хлопці чимдуж припустили навздогін. І вчасно: очерети саме поглинули останнього вершника. Згодом довелося брати напрямок на шурхіт та чвакання кінських копит в баговинні.
Хлопці йшли не озираючись. То ж і не бачили, як назирці за ними скрадався вовк. Той, через якого вони пересіли на пліт.
Врешті шурхіт припинився. Натомість почулися вигуки і звуки якоїсь метушні. Ще кілька кроків — і перед очима у хлопців з’явилася невеличка галявина з куренем посередині. Неподалік від куреня горіло багаття. Воно освітлювало руду людину зі зв’язаними руками. Четверо спішених вершників нишпорили в курені та під очеретами. П’ятий стояв перед зв’язаним і розмахував канчуком.
— Де ж твоє хутро, лайдаче? — допитувався він.
— Немає в мене ніякого хутра, — відказав зв’язаний. — Ще не наполював…
— Брешеш!
Канчук свиснув у повітрі. Зв’язаний мимоволі відсахнувся. На його обличчі з’явилася темна смуга.
— Скажеш тепер?
Зв’язаний мовби й не чув цього запитання. Він лише похмуро стежив за метушнею спішених вершників. А ті виносили з куреня в’ялену рибу та птицю. Один викотив барилко меду.
— Гарно попрацював лайдак, — сказав кремезний зайда, що трохи накульгував на праву ногу.
— Та хіба це праця? — зневажливо відказав інший. — Це кожен зможе. А от хутро де?
— Знайшов! — почувся радісний голос.
З-за куреня вигулькнув ще один зайда. В руках тримав добрячу в’язку бобрових та видрячих шкурок. Він зупинився між багаттям та хлопцями, що зачаїлися край очеретів, і засміявся:
— Гай-гай, та від цієї здобичі сам пан не відмовляться!
— Це вам так не забудеться, — крізь зуби вичавив бранець. — Згадаєте ще рудого Мацика…
— Замовч! — гарикнув на нього той, хто розмахував канчуком. Тоді підійшов до знахідки, провів по хутру рукою і наказав: — В’яленину та віск з медом тягніть до ріки. Там куми, мабуть, уже припливли. Хутро — на коней!
— А з цим що робитимемо? — той, хто знайшов шкірки, кивнув на рудого Мацика.
— Камінь на шию — і в воду!
А бранець тим часом поводився якось дивно. Не плакав, не ставав на коліна, не вмовляв, аби йому дарували життя. Він підвів голову і з його вуст зірвався дивний посвист. Скидалося на те, ніби Мацик підманював якусь звірину.
Прибульці здивовано втупилися в нього.
— Ич, розсвистівся, — зауважив кульгавий. — Справжній тобі канівецький соловейко.
— Мабуть, з глузду з’їхав, — здогадався інший. — Від переляку.
Проте рудий бранець мовби й не слухав їх. Він вперто висвистував одну й ту ж мелодію:
— Ф’ю…фіу…ф’ю…
І того свисту не зміг зупинити навіть ще один виляск канчука. Рудий Мацик все висвистував свою дивну мелодію і при тому дивився у бік хлопців. Грицик аж зіщулився: невже рудий Мацик їх бачить? То, коли так, їх можуть побачити і грабіжники!
Що ці дивні вершники були грабіжниками, Грицик вже не сумнівався. Від таких треба триматися подалі.
А з іншого боку — цьому Мацикові треба якось допомогти. Але як?
Прибульці тим часом уже закінчили виносити речі з Мацикового куреня. Клишоногий втиснув хутро до лантуха і прив’язав його до луки сідла сивого коня. Поруч насторожено тупцювало ще четвірко коней. Їх неабияк щось тривожило.
Зненацька один із них стріпнув головою і сполошено заіржав. В ту ж мить з очеретів йому на шию кинулося щось сіре й довге. При світлі багаття мигнули прищулені очі, зблиснули білі ікла. Кінь схарапудився, став дибки. Та було вже пізно — вовк вчепився в його горлянку. Решта коней зірвалися з місця і з голосним іржанням кинулися в темряву.
З несподіванки прибульці отетеріли. Клишоногий кинув лантуха з хутром на землю і пронизливо вереснув:
— Вовкулака!
Прибульців наче громом чворохнуло. Вони не могли відвести очей від потвори, яка накинулася на їхнього коня. Першим отямився той, хто був з канчуком.
— Пся крев! — лайнувся він. — За мною, боягузи!
Спішені вершники, вихопивши шаблі, кинулися за своїм старшим.
Проте вовка вже не було.