озділившися, почали йти скількомога тихо. Зайшли вже спорий кусень дороги, коли нараз чують: позаду них гомін. Очевидно, не хто інший, тілько турки йдуть, та й то не мала сила їх, бо земля аж дуднить і гамір щораз росте.
— Докупи! — крикнув Моркотун між козаками.
— Гоп! гоп! — роздалося далеко в лісі у другім відділі.
— Гоп! гоп! — відповів Моркотун і завернувся у ту сторону, звідки почув голос.
Корчі і ломаччя тріщало під ногами козаків, що сходилися знову докупи. Турки йшли за ними; небавом і з боків стали проводжати козаків, козаки попалися в матпю; се вже кождий знав. Тілько ніч спиняла ще обі сторони від боротьби.
Така погоня тяглася аж до рання; вкінці на якійсь поляні в лісі козаки стали, смертельно втомлені. "Годі! — немов само вирвалося з уст кождо-го,— отут боронімся!" І без приказу стали копати знову окопи шаблями та розставлятися кругом. Турки так само станули довкола і чекали тілько дня.
Ще добре і не зоріло, як знову почалася боротьба, скажена боротьба за життя. Турки хмарою кинулися на сю малу громаду козаків; з кількадесят ішло на одного. Козаки боронилися так завзято, що до полудня не вступалися з місця; все ще мусили турки добивати то тут, то там малий гурток козаків. Лишилося ще в живих тілько тридцять; їх приказав баша не вбивати, лише живцем імити і повести султанові в дарунку.
Микула обганявся саме своєю довбенькою на всі боки від турків, коли нараз почув, як затягнувся тісно мотуз на його шиї, і він повалився без пам'яті на землю. Се якийсь турок зловив його па аркан, як дикого коня. По хвилині йому полегшало, його підняли, він опам'ятався, але тут і побачив, що руки у нього були зв'язані і довкола нього стояло кілька турків. Ні рушниці, ні шаблі, ні довбеньки вже в нього не було. Він стояв, мов без думки, і тупо дивився, як турки обтинали поруба-пим козакам голови, в'язали їх за чуби і перекидали собі на плечі. Ось там у того турка чи не голова се Моркотуна? Тридцять пов'язаних козаків зігнали турки докупи і зачали вертатися над Прут до своїх. Микула йшов, як на заріз; уже знав, що його жде: або смерть, або неволя, ще гірша від смерті. Коли разом з другими перейшов Прут і весь мокрий вийшов на берег, кинуло його в лихорадку. Пригнали їх на горб перед намет султана Османа II. Тут посипалися із турецьких пліч на землю козацькі голови — більше сотні,— а очаківський бейлербей Усейн-баша повідомив великого везира, що вкінці по трьох днях удалося побити проклятих жаврів і що се його заслуга.
Уся знатна турецька старшина стала цікаво оглядати нещасних браиців-недобитків. Із свого пишного намета вийшов і сам султан. Був се молодий ще, вісімнадцятилітній молодець. Він не говорив багато, тілько казав зараз п'ятьох козаків прив'язати до дерев недалеко намета. Коли їх прив'язали, султан стрілив до двох з лука і поцілив одного в око, другого просто в серце, так що сей відразу голову схилив на груди; до трьох інших стрілив із рушниці і поранив їх тяжко. Потім казав знову привести п'ятьох козаків і відрубати їм голови. Дальшим п'ятьом казав повідтинати носи, уха і руки, а потім до решти замучити. Забрали знову п'ятьох.
— Боже, боже! прийми мою душу! — шепотів Микула.— Тепер на мене черга.
Тамтих п'ятьох живцем порубали на штуки. Потім на хвилину мучителі спам'яталися і якийсь турецький старшина приступив до решти нещасних та відозвався по-волоськи:
— Хто з вас знає по-волоськи?
— Я,— відповів Микула.
— Ходи сюда!
Микулу пустили яничари наперед.
— А по-козацьки знаєш?
— Знаю.
Відтак вибрав сей старшина ще одного молодого козака і промовив до Микули по-волоськи:
— Сей козак лишиться в нас за поруку, а ти йди шукати козаків над Дністром і, коли найдеш, скажи їм, що даіио їм усю землю від Дністра на схід і столицю Київ або Кам'янець, що схотять, нехай лише вертаються додому і не помагають ляхам. Коли се зорудуєш, можеш вернутися і забрати собі сего козака, ще й нагородимо тебе.
Потім Микулу і козака відставили набік, а решту на знак султана його вояки порубали за кілька хвилин. Микула стояв мовчки і сам собі не вірив: чи спиться се йому, чи се правда, що він жиє? Та коли йому справді розв'язали руки, а козака відвели між турків, він почав розглядатися, куди б йому іти, і вже рушився з місця.
— Зажди! — сказали йому.
Вій заждав. Стояв здивований і дивився на безмірний турецький обоз, що заляг широко і далеко поля. Турецькі намети, мов сніг, білілися навкруги. Військо складалося не тільки із смаглявих турків і татар, але й з чорних людей. Недалеко стояли чотири великі слони і кільканадцять верблюдів — звірі, яких Микула ніколи в житті не бачив. Він ще не розглянувся у сих дивах, коли сей старшина, що з ним перше говорив, вернувся і дав йому кусень записаної шкіри.
— Коли б тебе хто з наших на дорозі напав, ти покажи се письмо, і тебе пустять. Розумієш? А дорогу знаєш?
— Знаю. Тілько як я зайду так далеко пішки, без харчів, без збруї? — зважився Микула сказати.
— Се правда,— відповів старшина і приказав щось по-турецьки.
Привели йому коня, принесли харчі і шаблю. Микула сів на коня.
— Проведіть його! А ти їдь на схід, туди як до Дністра, там стрінеш козаків.
Кількох яничар скочило на коні і почали вести Микулу через обоз у поле. Щось говорили до нього, але він їх не розумів і тілько здвигав плечима, їхав мовчки і розглядався по турецькім обозу, котрому, здавалося, не було кіпця. Сотки тисяч людей і коней, цілі стада нав'ючених верблюдів і мулів, незчисленна сила турецьких гарб на двох колесах, величезні пушки, запряжені в кілька пар волів; коло обозу в полі незміренні череди волів, баранів і овець — усе те просто прибивало Микулу своєю безліччю. Цілий сей обоз був готовий іти дальше в дорогу: ждав лише на приказ.
Яничари провели Микулу на край обозу і там його покинули. Побачивши перед собою чистий степ, Микула потис коня і поїхав так скоро, мовби втікав перед погонею. І тілько тоді пустив коня вільно, коли вже довкола себе не бачив живої душі. Однак ще й тепер здавалося йому, що ось зараз покличуть його під катівський меч, і він розглядався боязко, не довіряючи собі.
Пізно вночі па безлюднім степу зліз із коня і, тримаючи його за поводи, впав на землю, лежав так довгу хвилину і все зітхав: "Боже, боже! Чи я справді жию, чи то сон?" Потім глянув на місяць і став молитися, бити поклони та згадувати чудотворного Івана Сучавського.
Помолившися, попас троха коня, потім усів знову на нього. Земля на степу була як хвиля на воді: то піднімалася трохи, то знову спадала; здавалося, кінця їй не буде. Нігде ані одної деревини, тілько трава по живіт коневі. Переїздив потоки, обминав якісь стави і дрімав на коні. Чувся таким утомленим, що, мабуть, зроду таким ніколи пе був, але не зважився злізти і відпочити довше, хіба аж над Дністром. І їсти не хотілося йому, хоч уже від кількох днів ні разу добре не попоїв.
Але над ранком утомлений кінь не хотів далі йти. Микула також трохи не падав з коня. Не було іншої ради; треба було спочити. Спутав коня і пустив його у степ, а сам поклався у корчі і заснув в одній хвилині.
IV
Степом поміж Дністром і Прутом їхало яких двісті п'ятдесят кінних озброєних вояків. Попереду на воронім копі їхав дід з довгою сивою бородою в клин і з довгими вусами, що спадали, як два тонкі повісма, на бороду. На голові мав високу чорну кучму із синім верхом, а одежа на нім була проста: короткий чорний жупан, заппятий під саму шию, широкі чорні шаровари і чоботи сап'янові жовті. В зубах держав люльку з коротким цибухом. Сей дідок з добрими синіми очима, що подобав більше на черця, як на вояка, сидів на коні просто як молодець, дивився у степ далеко, мовби там шукав когось, і розмовляв із своїм товаришем, що їхав ліворуч. Товариш сей був уже також підстаркуватий, але ще кремезний чоловік, одягнений з-поль-ська.
Сонце вже підходило під полуднє, і на степу була незвичайна жара.
— Все не видко їх та й не видко,— говорив сивий дід.— Сей Бородавка наварить нам ще такого пива, що гірко буде нам усім пити.
— Вже повинні би бути в сих сторонах,— відповів товариш.
— Не в сих сторонах, уже під Хотином повинні бути! Нехай так султан сегодня-завтра стане над Дністром з цілою потугою і не пустить козаків під Хотин, що тоді буде і вам, і нам? Зітруть турки ляхів окремо і козаків окремо, як порошину,— се ж триста тисяч против кількадесятьох тисяч.
— Я казав Любомирському: наше військо мусить чимскорше перейти Дністер і станути на волоській землі під Хотином, а то козаки доти не прийдуть, доки ми в Польщі. Хочуть бачити, що хоч Дністер спиняє нас від утечі. Не вірять нам, зради бояться. Я ж знаю козаків.
— Вопо-то так; та коли вже згодився, присяг під Фастовом і обіцявся помогти його милості королеві, то йди і не забавляйся, а то лізе чорту в зуби — і другому не поможе, і сам загине. Король не потвердить митрополита і владиків — і тоді нащо здалася вся наша робота? Ов, зле воно починається; нема ладу ні у вас, пі у пас
Старий сердився. Товариш його був, видко, такої самої думки, бо задумався і замовк. Тілько по добрій хвилині озвався, побачивши на степу коня, що ходив самопас.
— А се що за кінь на степу? Чи бачиш, Петре? Та й спутаний до того, бо ось як скаче.
— Повинен бути і чоловік коло нього, коли спутаний,— відповів дід.— Нехай кількох хлопців скочить і подивиться.
Кілька верхових поїхало наперед; одні зупинили коня і розпутали; другі стали шукати їздця по корчах. Небагато шукали; їздець зараз найшовся. Вивели його з корчів, узяли попід руки і ждали, поки над'їде вся громада. Зловлений стояв тихо, тілько дивився заспаними очима і чудувався.
Вояки над'їхали.
— Ти що за один? — спитався дід.
— Я Микула Ярошенко із Серета.
— Що ж ти тут робиш?
— Шукаю козаків.
— Ага! Турки вислали його на звіди. Тримайте його добре! Зв'яжіть його!
— Ой ні, діду! Не кажіть мене в'язати: я християнин — я не ворог...
— Чого ж ти сюди забіг із Серета? Се ж не близька сторона.
— Я розповім вам, тілько кажіть мене пустити. Я поїду з вами. Не втечу ж я один перед стілько людьми. Чого боїтеся?
— Сідай же на свого коня і їдь з нами! Ярошенко сів на коня.
— Ну, кажи! — озвався дід, коли Микула сів на коня.
— Чи ви козаки, бо в мене до козаків діло? — спитався Микула, охолонувши з першого страху.
— Все одно що козаки,—озвався товариш діда.— Коли хочеш знати, так се Сагайдачний, козацький старшина; можеш усе перед ним казати.
— Сагайдачний! ~ скликнув Микула радісно,—
Так се ви Кафу зруйпували? Який же я рад, що вас бачу! Ми і в Молдові знаємо про вас! Дай вам, боже, здоровля, що стілько невільників спасли...
— Ну-ну, не балакай пустого! — озвався Сагайдачний.— Кажи, що мав казати.
Ярошенко став оповідати все, що знав: про напад чати па Серет, про свою родину, про опришків, про битву з турками над Прутом і про те, що йому турки веліли переказати козакам. П