Стара Мадярка

Маковей Осип

СТАРА МАДЯРКА

Скільки їй літ було, сього ніхто не знав, а що найчудніше — і вона сама не знала. Так само, як вона справді називалася, ніхто також не знав і не допитувався; вже друге покоління містечка Б. кликало її все "старою Мадяркою", тому що прийшла з Пешту; вона тому не противилася і так Мадяркою осталася по нинішній день.

Я сам пам'ятаю її вже з двадцять п'ять літ і все майже зовсім таку саму, як нині: маленька, трохи згорблена фігура, одягнена вліті в легку перкалеву, звичайно ясну, чистісіньку одеж"у, а взимі в юбку і велику тяжку хустку, лице зовсім поморщене, очі веселі, сірі, уста беззубі, запалі, ніс нагнувся до бороди, а борода до носа, хід дрібний і скорий, а в руках невідступна тростинова палиця з мосяжною головкою, яку їй давно колись подарував один пан, в якого ходила коло дітей. Сею палицею вона підпиралася.

— Кілько вам літ, Мадярко? — бувало, питаємо стару дома, частуючи її кавою, за яку вона була би відступила і найбільші ласощі.

— Кілько літ, питаєте? — повторяє стара, моргаючи своїми сірими очима.— Або ви мене хочете заміж віддати?

— А хочемо, за старого Дворського,— відповідає хто-небудь із нас, жартуючи.

— За Дворського? — ніби обурюється стара.— Адже йому вже сто літ без двох! Не хочу такого!

— Якого ж би вам дібрати? Адже ви самі вже маєте за сто літ.

— Коли мене ще хочете заміж віддати,— відповідає стара ніби поважно,— то найдіть мені молодого! — І при тих словах вона, сидячи на кріслі, бере фартушок із двох боків руками і, наслідуючи рухи при танцю, співає:

Ой дай же мя, моя мамко, За красного хлопця, Щоби-м собі процвітала, Як рожа з городця. Я такого мужа хочу, Щоби мене слухав, Чужих жінок не любив, Табаки не нюхав!

— Я Дворського не хочу! Та він як вигляне у вікно, то три дні собаки брешуть! — кінчить стара пісню рішучими словами, так як би її справді думав хто віддавати за Дворського.

— А таки кілько ви літ маєте? — допоминаємося ми в неї.

— Не знаю, дітоньки, не скажу вам. Іще як мій покійний чоловік за Кошута служив поліцаєм у Пешті, то я вже була молодиця в літах: а за таліян-ської війни, .коли мій чоловік сюди перенісся і помер, то, пам'ятаю, я вже посивіла з гризоти. Кілько то буде літ тому,— не знаю.— Ті слова вона каже тихим, прибитим голосом, але по хвилі немов із гордістю додає: — Ви хочете мене заміж віддати, а я собі гроші на свій погріб зложила в "шпаркасі", тридцять ринських зложила, аби мене красно поховали.

— Але ж ті гроші вже з двайцять літ лежать у шпаркасі: то вже буде їх із шістдесят!..

— Най буде! — каже Мадярка.— Я їх не рушу! Дітей не маю, поховати не буде кому, а я не хочу, аби мене ховали як пастернак.

— Кажете: своїх дітей не маєте, але ж ви панських дітей виховали з півкопи; то най би вони вже про вас пам'ятали.

— І пам'ятають,— відповідає стара з вдоволенням,— аби ви знали, що пам'ятають. Все коли прийду до котрої своєї дитини, то мені зараз кави дасть та пару крейцарів у руку всуне; інакше я не вижила би зі своєї мізерної пенсії по небіжчику. Але аби вони мені ще й похорон справляли, на то не згоджуся. Подарунки я сама відроблю, а за мій похорон хто їм зверне?

І говорила стара Мадярка з чверть століття про свій похорон так спокійно, як про своє весілля,— а проте "пан біг не кликав" її ще до себе, і все можна було її застати при дітях, як не в одного пана, то в другого.

Незвичайно добре держалася стара, вміла безліч казок, знала коло дітей ходити і бавити їх, любила їх як свої — і тому всюди радо бачили її. В панських домах при дітях провела вона з тридцять літ і дожила того, що справді багато своїх паничів бачила на становищах, а панночок жінками. До тих панств, що осталися в місті Б., вона мала все вступ вільний і заходила досить часто, тішилася їх радісними випадками і смутилася смутними,— і від тих панств вона все діставала якісь маленькі запомоги, які вистачали на її ще менші видатки.

Притім мала вона й свою власну невеличку хату на передмістю. Та хата взимі стояла звичайно порожня, бо стара Мадярка воліла на зиму приміститися у чужій, теплішій хаті, але вліті заходила вона частіше до неї, а то й мешкала в ній, коли припадково ніхто її не потребував. Аж під глибоку старість, коли вже її часом пам'ять покидала або при дітях засипляла та не могла доглянути за пустотливими дітьми, вона стало поселилася у своїй убогій хаті, звідки щодня вибиралася в місто, вступала до знайомих, відвідувала "свої діти" і під вечір вертала до себе.

І було б її життя так без чутки й пройшло, якби не те, що на старість зробилася славною, щонайменше на ціле містечко Б. На цілий місяць дала довгоязиким жінкам предмет до цікавих поговірок і сміху.

У секретаря уряду громадського виховала вона собі "доньку" — панну Стасю. Від колиски пильнувала її аж до того часу, коли Стася почала ходити до школи. А й пізніше мала нагоду опікуватися нею, бо кількома наворотами перебувала в домі секретаря то по рокові, то по два, відповідно до того, як родина секретаря більшала або через смерть дітей меншала.

Стася була пестійкою Мадярки; не раз стара із своїх власних заощаджених грошей купувала їй забавки і цукерки і в мами її енергічно допоминалася про всякі вигоди для дитини. Навчила її безліч казок і співанок, брала в оборону перед гнівом батька, одним словом, так любила ту дитину, як свою рідну.

Коли Стася стала вже зрілою панною, красавицею на цілу околицю містечка Б., стара Мадярка перша почала думати, за кого би її віддати. їй самій дуже сподобався ад'юнкт податковий, пан Вронський, що бував не раз у секретаря в гостях, і вона стала його пильно слідити, щоби пізнати його характер. За дозволом слуги Вронського, коли той був в уряді, ніби ненароком оглянула його мешкання, а в мешканні всі кути і була зовсім вдоволена з порядку, який застала в кімнаті. Від знайомих жидів-лихварів, знов ніби ненароком, вивідалася, чи він не робить довгів. У корінний склеп заглядала зо два місяці', чи не заходить на пиво, і знов подалеки випитувалася знайомих, чи не бачили коли Вронського п'яним. Дізналася, що на пиво мало коли приходить. Від прачки ад'юнкта вивідалася, кільки білля має і яке — і тут дістала вдоволяючу відповідь. З тих дослідів зложила собі Мадярка пересвідчення, що ад'юнкт Вронський добрий господар.

загрузка...

Відтак, коли він часом прийшов у гості до секретаря, стара Мадярка, непрошена, доконче старалася помагати господині послугувати при столі і особливо догоджувати ад'юнктові. Йому радила сей кусник печені взяти, а не інший, пити власне нині пиво, бо дуже добре; а на припадковий біль голови у Вронського зараз ладила лимонаду. При тім усім старушка придивлялася йому незвичайно пильно, числила, кілько склянок пива п'є, питала, чи має приготовити столик До карт (Вронський зовсім не мав охоти до такої "нудної",— як казав,— забави) — одним словом, ста-рала пізнати всі його прикмети.

Півроку так слідила за ним і аж коли набрала пересвідчення, що він гідний її Стасі, вишукала відповідну хвилю і зовсім несподівано для панни спитала:

— Як вам подобається пан Вронський?

Панна Стася зробила збиточну міну і у відповідь спитала Мадярку:

— А вам, бабусю, як?

— А що мені до нього? Я стара, то вже й не розуміюся на таких молодих. Для того я вас питаюся.

— Нащо ж вам се знати?

— Гм... нащо? Так собі...

— Так собі? Ей, бабусю, ви з чимось ховаєтеся! Ану скажіть!

— Знаєте що, панно Стасю? Пан Вронський дуже мені сподобався,— отеє я хотіла вам повісти. Скажу вам так у чотири очі: то партія саме для вас.

— Але ж пан Вронський каже, що не буде ніколи женитися,— замітила Стася, мовби з докором для пана ад'юнкта.

— І ви тому вірите?

— Та як не вірити? Адже якби хотів женитися, то міг би вже кілька літ бути жонатим. А потім він, здається, кохався в якійсь панні нещасливо то й донині не може її забути.

— І ви тому вірите? — повторяла старушка своє.— Але правда, що він вам подобався?

— Кому ж би не мав подобатися? Поважний чоловік, може, аж занадто поважний. Навіть коли жартує, то якось так холодно!

— Ей, панно Стасю, ви його замало знаєте! Ану сідайте, я вам щось маю сказати.

Старушка присіла собі коло панни і розповіла їй все-все, що за Вронського знала, почавши від мешкання — аж до пива. Притім порадила бути більше прихильною для Вронського, осмілити його, а ще й добре йому придивитися та порівняти з іншими кавалерами. Адже він, можна сказати, найкращий кавалер на ціле місто. Нехай лиш придивиться йому, який він поставний, здоровий, рум'яний, очі має сині, уста хоч цілуй... А носиться все так красно!

Панна Стася усміхалася при тім оповіданню і казала кілька разів, що він її зовсім не обходить; але при найближчій гостині Вронського у секретаря незвичайно пильно приглядалася йому цілий вечір. Стара Мадярка, послугуючи при столі, добре се покмітила і, зачувши розмову про м'яс-ниці, і собі, мов від нехочу, докинула слово — а се їй в більше міщанськім домі секретаря завсіди було вільно:

— Ото я тішила би ся, якби пан Вронський сих м'ясниць справив весілля! Яка я стара, а ще погуляла би собі бодай на подвір'ї.

Вронський і ціла родина засміялися.

— Коли ж мене жодна панна не хоче,— замітив Вронський.

— Чому не хоче? І но спробуйте! — відповіла стара і кинула оком на Стасю, яка не знати пощо стала м'яти серветку.

Отак почала стара Мадярка осмілювати молодята та наводити їх на думку, що були би собі добра пара. Ба і з Врон-ським найшла вона відповідну хвилю побалакати, а що більше, видобула з нього, що Стася йому подобається, і зараз се дала знати панні.

Помалу-помалу дійшло до того, що несміливий пан ад'юнкт почав через стару Мадярку передавати листи до Стасі, а Стася до нього. Обоє полюбилися, як того треба, хоч про око людське все ще удавали байдужих.

Тим часом, заки ще надійшли м'ясниці, помер батько Вронського, і думку про весілля мусив син відложити на цілий рік. По батьку дістався йому невеликий домик із городом у місті на Мазурах — і він по докладнім обчисленню, навіть із оглядом на будучу женитьбу, побачив, що незвичайно добре було би перенестися в тій самій ранзі до свого родинного міста. Той план він перевів до кількох місяців і перенісся до власного дому, який став уряджувати на власне житло для себе і жінки. Мав слово панни Стасі, що буде на нього чекати, і мав намір небавом цілком формально просити секретаря о руку доньки.

Тим часом до міста Б.

1 2 3