От такий. Зовсім маленький.
І навіть рукою показує, який саме від землі.
— А як же я тобі його дам?!
— А як хочеш. Візьми та й дай. Викоти ввечері на двір та сховай десь. А потім з Юшкою принесеш мені.
— Та нащо тобі той цебер??
— А от так. Даси цебер, достану тобі генеральського сімака.
— Як же ти достанеш??
— Одріжу.
— В генерала?!
— Та не в тебе ж.
Сказилася дівчина, істинно сказилася. Ні поліція, ні каторжні роботи її не лякають. У генерала сімака різати!
— Та як же ти будеш його різати?!
— А так. Одріжу та й годі. Ти тільки покажи мені його здалеку.
— Генерала?!!
— Та не Юшку ж.
Куди там уже в ґудзики грати! Які тут у біса ґудзики, коли таке страшне діло затівається.
Котикові очі стають такі перелякані, неначе його спіймали з цигаркою. Юшка раз за разом підхлюпує носом і не зводить очей з Ланки. Гришка не знає, що сказати. Муся зблідла. Тільки Ланка так само швидко, гостро й хижо бігає по Гришці очима.
— Ну? Даси цебер? Кажи!
Та тут уже не цебер і навіть не сімак у голові. А як же ж вона різатиме того сімака в генерала, — от що! А як у поліцію заберуть? А як під розстріл пошлють? Хто ж знає, може, й справді за таке під розстріл?
Та цій скаженій усе те нічого, їй аби цебер. Коли та як, та який саме цебер дасть їй Гришка. Та щоб наперед викрав із крамниці, та щоб сховав, та щоб усі побожилися, що не дадуть обдурити.
А про сімак і клопоту нема, неначе вже відрізала його та в кишені їй лежить.
Аж вітер од здивування притих. Аж небо стало жовтогаряче вгорі та буро-цегляне над містом.
Ну, що ж, Гришка готов хоч сьогодні вкрасти цебер із крамниці та з Юшкою занести його на глинище. Там ніхто не буває. А коли закопати в землю, то, як і забреде хтось на глинище, все одно не побачить. Як Ланка здобуде сімака, тоді хай відкопує собі свій цебер та й несе його з Юшкою додому. А як не добуде, тоді Гришка з Юшкою відтарабанять його знову до крамниці. А Ланка тоді вже нехай сама за себе розплачується чи в поліції, чи на каторжних роботах, чи як собі знає. Гришка за це вже ніяк не відповідає.
— Б'єш так руку?
— Б'ю!
І пришелепувата дівчина з розгоном ляпає по простягненій Грищиній долоні рукою. Гришка затискує її руку й хитає Юшці головою:
— Розбий.
Юшка суворо розрізає ребром своєї руки зціплені руки Гришки та Ланки. Договора складено й припечатано. Тепер уже годі, тепер уже ніяка сила не розірве.
— А коли ж генерала показувати?
Ну, генерала показати не штука. Хоч сьогодні, хоч завтра, коли хоч. Та його й показувати нема чого, він щодня бува в саду, як музика гра: такий товстелезний, круглий та куций, чиста тобі біла цибулина по стежці котиться. Очі банькаті, чорні, а пика червона, аж сиза. Один він такий на ввесь сад, одразу впізнати можна. А з ним раз у раз дві пані, одна стара та погана, а друга молода та ще поганша.
Та Ланка, проте, хоче-таки, щоб Гришка показав сам. Хтозна, ще нападеш на іншого кого. Пани та генерали всі товсті.
Добре, Гришка готов показати. Хоч зараз.
Ланка дивиться на небо, — чи встигне вона зараз і в сад збігати, й додому до вечері не спізнитися.
— Ну, гайда зараз! Тільки я додому заскочу. Жди мене біля Хаїмового рундука*!
*Рундук — господарська будівля.
Але тут виступає Юшка:
— Тільки ж глядіть, хлопці: нікому ані слова! Чуєте? А то всіх на каторжні роботи. Чуєш, Котику? Боже тебе борони! Мовчи!
Котик злякано шепоче:
— Я мовчатиму.
— Ну, а тепер гайда!
Ланка біжить уперед, на бігу стягаючи плетиво косичок на голові, бо воно від бігу розлізається. А всі помалу сунуть за нею.
Правда: винести цебер, хоч і маленький, із крамниці так, щоб не помітили, потім таскати вулицями аж до глинища, та скочувати до ями, та закопувати — все це не легка справа. Але що вона супроти того, щоб сімака в генерала відрізати? Дурниця. Ну, прочуханки дали б, коли б спіймали. Та й годі. А там же тільки подумати, та й то страшно: відрізати в живого генерала ґудзика! На ньому, при ньому, при всіх! Та тут же каторжні роботи як пить дати!
Що й казати: Ланка спаршивіла, Ланка закопилила губу, Ланка готова тепер у найближчого товариша останню "пувичку" з штанів одгризти. Це все так. Та все ж таки шкода, як загине за якогось там паршивого сімака. Хай він йому сказиться, тому генералові, хай він згниє на ньому. І на чорта їй отой цебер?! Хазяйка, бач, на хазяйстві цебер їй потрібний. Так за нього на каторжні роботи йти чи, може, й життя рішатися?!
Та куди там: і не кажи їй нічого, і не слухає, тісно губи тулить і одно товче: цебер та й цебер. За цебер вона готова в самого сатани хвоста відрізати.
Але, здається, легше вже в самого сатани хвоста різати, аніж у генерала ґудзика. Як це можна зробити? Яким способом, матінки рідні!
Муся аж ногу об ногу чухає з цікавості, нетерплячки та страху. Та Ланка нічого не каже, вона собі своє знає. Вона тільки вперто й мовчки гострить ножика об камінь. Ножик — старий-старий, з чорним дерев'яним держальцем, обгострений так, що став подібний до куценького кинджала. Гострить-гострить та й спробує на пальці. Ні, ще не зовсім гострий, ще не так, як треба. А треба так, щоб був як бритва, щоб різав усе, як коса траву, — чик і нема.
Генерала Ланка вже бачила, напам'ять його очима вивчила, усі ґудзики на грудях, на рукавах та на спині перерахувала. Справді, генерал — як біла здоровенна цибулина на ніжках. А як ходить, то сопе, неначе водокачка: хак-хак-хак! Та все хустинкою сизу пику й шию витирає.
Ну, та от уже й ножик нагострено. Такий уже, що, здається, й самого сімака розріже.
Тільки Ланка не хоче, щоб хто-небудь із товаришів був у саду, як вона ґудзика різатиме. Вона сама хоче. От сама та й годі. Як на каторжні роботи попаде, так нехай сама. А то ще когось із них спіймають з нею. Тільки нехай усі ждуть її тут, коло інбарів*. А як не вернеться вона сюди до ночі, то нехай Муся чи Юшка підуть до її мами та все-все їй розкажуть, як, та що, та за віщо вона на каторжні роботи попала. І щоб за цебер не забули сказати. Надто за цебер! (От проклятий той цебер!)
Ну, що ж, коли не хоче, щоб хтось із нею йшов, то нема ради, хай так і буде.
*Інбар — амбар.
У Мусі на очах сльози виступають, коли Ланка, міцно втокмачуючи свого кошика на голові, біжить униз вулицею. Гришка винувато та розгублено кліпає сивими, важкими очима. Юшка суворо підсьорбує носом, а Котик од страху міцно вп'явся в руку Мусі й широко-широко дивиться вслід Ланці. Пропала дівчина. Прощай, Ланко!
Городський сад аж захлинається музикою. Труби рипають, флейти жалібно стогнуть, бубни бухкають. Дерева, понакидавши на плечі передвечірні жовтогарячі шалі, сяють радістю.
А Ланка лежить у кущах бузку і гострими, хижими очима дивиться на ту стежку, що нею генерал проходжується. Нема генерала, не видко нігде білої цибулини, не котиться, не хакає, як поросна свиня. Музика стихає, і тоді шаркіт ніг на доріжках стає чутніший. Панські діти обручики котять, м'ячиками перекидаються, усі такі біленькі, чистенькі, в черевичках гарнесеньких. Коло них няні та мами, бережуть їх, щоб не впало котре, щоб носика свого делікатного не розбило.
А Ланка лежить у кущах і хижо водить куцим носиком поміж гіллям, неначе винюхуючи свого генерала.
І знову грає музика. Скрипки схлипують, як наплакавшись, труби понуро гудуть, мовчать бубни. Сумно-сумно.
А генерала все нема.
На доріжках стає рідше ніг та спідниць. Сонце сідає все нижче й нижче десь там за садом, і жовто-гарячі шалі дерев стають усе червоніші та червоніші.
А генерала як ковтнуло!
Ланка рачки переповзає поміж кущами на друге місце, ближче до доріжки. І тут одразу бачить на зеленій лаві білу цибулину. Генерал сидить спиною до Ланки, і зад його кругло та широко роздушився на сидінні, як тісто на столі. А поли білого мундира, неначе крила стомленої курки, розіп'ялись на обидва боки. Поруч нього сидять дві пані, одна з жовтою парасолькою, а друга під синьою. А сонце всіх їх обливає червоним-червоним.
Ланка швидко-швидко, як ящірка, переповзає через галявинки під ті кущі, що біля них сидить генерал. Губи їй тісно-тісно стулені, неначе травинку затиснула, а зелені очі гостро примружились, немов у далеку далечінь вдивляється. Обережно пролізши поміж стовбурцями кущів, вона підповзає до самої лави. Їй чути тепер, як хрипко дихає генерал, як рипить пісок, коли хтось шаркне ногою, як бубонить пані з-під синьої парасольки. Але що саме бубонять вони там, Ланка не чує, бо у вуха їй страшенно гупає серце, так гупає, що аж ув очах стає каламутно і ноги м'якнуть.
Та хоч каламутніє в очах, а вона, проте, не зводить їх із двох ґудзиків, що жовтіють на білій спині генерала.
Ланка зиркає по обидва боки доріжки. Людей тут зовсім мало. Та як підлізти до самої лави, то її з доріжки за спинами генерала та його пань ніяк не буде видко.
Ланка, зціпивши щелепи, тихо-тихо переставляє руки та коліна і підповзає до лави, як жаба до мух. От уже над самою головою її звис, неначе опара* з діжі, білий зад. За ним, як дві зірки за горою, два жовті чудернацькі сімаки. Дійсно, золота, вузликами, ниточка по краєчку і два вушка на шапочці. А самі плескуваті та великі. Мундир коло них зібрався в зморшки. Значить, до тіла сімаки не пристають. Якщо потихеньку-потихеньку придержати сімака одною рукою, а другою підрізати обережненько, то генерал і не почує.
*Опара — тісто, що "росте" перед замісом.
Ланка витягає з кишені ножика, замотаного в ганчірочку, вимотує його з неї й озирається. Ні, її нізвідки не видно. От аби тільки генерал спиною не почув. Та от ще серце гупає у вуха та в голову так, що дихати важко і руки дуже трусяться. Наче відер з десять води на гору виносила.
Ланка набирає з усієї сили повітря в груди, немов пірнаючи, заціплює зуби й підводить обидві руки над задом генерала. А зад наче очима дивиться на неї двома ґудзиками, і зморшки мундира злегка-злегка ворушаться від генералового дихання.
Ланка тихенько-тихенько торкається двома пальцями до ґудзика і нігтями притримує його за краєчки. Але тут генерал ворушиться і рука Ланки, як метелик з квітки, злякано спурхує з ґудзика. Потім знову підкрадається, сідає на сімак пучками і нігтями злегка відтягає його від мундира. А друга рука вже підносить ножик з чорним держальцем і нечутно підсуває під ґудзика.