Руйнували їх дзьобами, розгрібали кігтями, добираючись до поживних личинок. Нагодували пташенят і самі наїлися. Хвалили, вдоволені, свого ватажка.
Мурашки ж тим часом, не знаючи, що вдіяти, нишпорили в траві, засмучені від горя, аж поки не зібралися докупи на тій самій галявині, де колись радилися пташки.
— Що робити? — Це почув строкатий Дятел, який причаївся неподалік від старезної берези. Тепер він не наважувався довбати молоді дерева, а ревізував лише трухляки, боячись, щоб його стук не підслухали ненависні круки.
— Ех ви,— не втерпів він, слухаючи безпорадні зойки комах.— На вашому місці ми б, птахи, швидко справилися з розбійниками.
— А як? Швидше кажи, якщо знаєш,— кинулися до нього мурахи.— Відразу ж підемо на розправу!
— Скажу. Тільки з умовою, що ви не застосуєте цієї зброї проти нас, мирних птахів!
— Обіцяємо! — зашуміло на галявині.
— Тоді слухайте. Як тільки зайде сонце, залазьте гуртом до круків у гнізда, і жаліть їх отрутою. Тоді наші спільні вороги не зможуть злетіти, і ви з ними зробите що схочете. Відплатіть їм і за нас.
— Відплатимо! — пообіцяли комахи й подалися до сосон.
— Лише не поспішайте, нехай усі круки всядуться на ніч у гнізда! То була страшна для круків ніч. Схід сонця побачили тільки окремі з них. Покусані мурахами, вони збилися невеличкою купиною на найвищому дереві і заволали до птахів, що з'явилися в небі:
— Змилуйтесь! Більше ніколи не зачепимо вас! Дітьми клянемося!
— Помилуєм їх? — запропонували тоді голуби.
— Помилуєм,— погодились інші,— дітьми ж клянуться. Але знайте,— сказали крукам,— тільки-но порушите клятву, наші друзі мурахи знайдуть ваших пташенят і під землею.
...Відтоді круки живляться переважно падлом. Вряди-годи хтось із них не втерпить і залізе в гніздо до інших птахів. Тому круки, боячись суворої відплати, виводять пташенят ранньою весною, коли в лісі ще лежать сніги і мурахи не вилазять із своїх схованок.
...Того вечора їх би, певно, й не застав дощ, якби не затрималися біля давно покинутої сторожки. Вибиті вікна, зірвані двері. І пройшли б мимо неї діти, якби не писк на горищі і якесь незрозуміле шарудіння.
Петрик Жовтобрюх кинув на землю рюкзак, зачепився одною рукою за лату й підтягнувся до ляди на горище. Йому майже межи очі стрибнув величезний кіт. Схопився й дременув до лісу.
— Де б він тут узявся? — здивувалися діти.
— Бродячий! — пояснив учений.— Раз потрапивши до лісу, побачив, що влітку тут є на кого полювати, і тепер його не виженеш звідси. Багато шкоди приносять такі коти й собаки лісовому господарству. Небезпечні вони й для людей, бо стають напівдикі і нерідко хворіють на сказ. А заглянь, Петре, кого він там душив.
Хлопець зник у чорному проваллі горища, а невдовзі звідти знову донеслося:
— Пі-пі-пі! — І щось шмигнуло з горища.
— Кажани!
— Я так і думав,— сказав Геннадій Олексійович.— Кіт розвідав, де вони днюють, і надумав ними закусити, а ми йому перебили.
Хлопець зліз, а кажани шмигнули знову на горище.
— Там їх багато,— став розповідати хлопець,— мабуть, із сотню. Висять головами вниз, почіплявшись за лати.
— Чому ж вони не втекли від кота? — здивувалася Світлана.— Адже так добре літають.
— Бачиш, Світлано, кажани — нічні тваринки. Удень вони сплять і на світлі нічого не бачать.
— А як же поночі літають?
— Бо мають спеціальні "локатори", за допомогою яких не лише знаходять собі дорогу, а й полюють на комах.
Дощ сипонув як з відра.
— Ховайтесь у сторожку,— запропонував учений,— там я й розкажу вам про "локатори", які кажанам жити допомагають.
Як діти вгамувалися, Геннадій Олексійович став розповідати:
— Кажани "промацують" навколишню місцевість за допомогою ультразвуків. Утворюються вони в гортані, яка за своєю будовою нагадує звичайний свисток: повітря, що видихається з легень, немов вихор, проноситься через неї. При цьому виникає "свист" надзвичайно великої частоти. Наше вухо його вже не сприймає.
Кажан може періодично затримувати потік повітря через гортань, щоб потім виштовхнути його назовні з величезною силою. Тривалість таких короткочасних високочастотних звукових коливань — ультразвукових імпульсів — надзвичайно коротка. Якраз завдяки їм і здійснюється точна ехолокація, тобто орієнтування за допомогою ультразвуків. Про відстань до предмета, від якого відбився звук, кажан інстинктивно дізнається за проміжком часу між кінцем посланого сигналу і першими звуками відлуння.
Ехолокатор кажанів "працює" з надзвичайною точністю, він може запеленгувати навіть мікроскопічно малий предмет.
Є також кажани, які направляють звукові сигнали не через рот, а через ніс. На морді в них підковоподібно розміщені гребені та складки — не що інше як "антени", що спрямовують звуковий сигнал і сприймають його відлуння.
За допомогою ехолокації ці тварини не лише знаходять вільний для польоту шлях, а й полюють на здобич. А ловлять вони комах майстерно: було досліджено, що маленький кажан вагою 6 грамів встигає наловити за одну годину активного полювання 1 грам комах.
...Дощ перестав, і діти, весело перегукуючись, пішли додому — в табір.
ЧЕРВЕНЬ — МІСЯЦЬ ТИШІ
Хто фарбує норок
Вийшли на узлісся, покраяне шрамами-видолинками. Чепурні будиночки, вольєри, клітки. Довгими рядами вони простяглися аж до ставка. Біля них люди в халатах.
— Звірогосподарство,— пояснив Геннадій Олексійович.— Тут вирощують норок, хижих звірків з родини куницевих, хутро яких нині вважається наймоднішим, шкурки яких на міжнародних аукціонах на вагу золота.
Білі, жовті, коричневі, чорні звірки, чіпляючись кігтями за дріт, просовують у вічка сіток гострі ікла і стиха попискують.
— Їсти просять,— пояснив учений.
— Чому ж їх не годують?
Про це ми спитаємо в Якова Андрійовича — директора цього господарства. Ось він іде до нас.
— Звірі в нас не голодні. Ці невеличкі тваринки на волі дуже ненажерливі. Ми ж їм даємо за раціоном стільки, щоб підтримувати нормальний розвиток організму. Перегодовувати їх не варто. Від того шкурка кращою не стане.
В цей час робітниця принесла відро, наповнене м'ясним фаршем, і стала годувати звірків. Писк зчинився ще більший. Яків Андрійович дозволив дітям допомогти робітниці розкласти їжу по найближчих клітках.
— Ви знаєте, скільки норки з'їдають у нас за рік м'яса? — спитав директор.— Три тисячі тонн!
— Три тисячі?!
— Так-так! І, незважаючи на те, що норки з'їдають так багато цінного продукту, вони приносять господарству чималий прибуток.
— А скільки норок зараз у господарстві?
— Тринадцять з половиною тисяч самиць, які на кінець травня дали нам сімдесят тисяч загального поголів'я.
Яків Андрійович запропонував дітям оглянути господарство. Вони побували в кормокухні, заглянули в холодильні камери, де зберігається м'ясо і риба. Завершили екскурсію в директорському кабінеті, куди одна з робітниць принесла в'язку норкових шкурок. Різні за кольором, вони заграли золотими блискітками в промінні сонця.
— Які з них найцінніші? — спитав хтось.
— А ви як гадаєте? — хитро примружив очі Яків Андрійович.
— Оця.— Рая вказала на темну норку.
— А мені подобається жовта!
— А мені — біла!
— Бачите, які різні у вас смаки! — сказав директор.— Ось так буває і в тих країнах, що купляють у нас шкурки. З року в рік міняється мода на хутро. Минулого року, наприклад, на Міжнародному аукціоні в Ленінграді найраще йшло хутро коричневої і темної норки. Ми, звіроводи, уважно стежимо за цим і регулюємо в своїх господарствах забарвлення хутра Існуючого поголів'я. Адже норки від природи мають блискучий рожевувато-бурий або темно-бурий колір. Інше забарвлення — продукт селекційної роботи багатьох вчених світу.
— А хіба колір хутра можна змінити?
— Безперечно. Деякі з норок,— пояснив Яків Андрійович,— наприклад, коричневі, народжують малят, які успадковують забарвлення батьків. Часто ж, бажаючи отримати той чи інший колір хутра, звіроводи схрещують різні породи.
Наприклад, щоб піднести стійкість забарвлення та поліпшити якості хутра сапфірових норок, їх схрещують із сріблястими, а білих — із темно-коричневими. Якщо взяти при цьому самця сапфірової норки, а самицю — сріблясто-голубої, то в потомстві буде половина сапфірових малят, а друга половина — сріблясто-голубих. Коли вони виростуть і самця сапфірової масті схрестити із сріблясто-голубою або якоюсь іншою самицею, вони даватимуть потомство лише з сапфіровим хутром.
Ще цікавіше буває із білими норками. Як відомо, альбінізм — явище, коли в організмі відсутня нормальна для даного виду пігментація,— наслідок біологічного виродження. В даному разі воно супроводжується ще й відсутністю слуху. Самиці білих норок глухі, вони не чують писку малят, які просять, щоб їх погодували, ось чому приплід білих норок часто-густо гине.
Але в світі є багато любителів білого норкового хутра. Як тоді бути?
Звіроводи схрещують білу норку з коричневою і отримують перше покоління, половину якого складають руді, строкаті норки, а другу половину — коричневі. Проявляється так званий ефект гетерозису. Після цього строкатих норок схрещують із білими самцями і в приплоді отримують вже 75 відсотків білих норок. А при наступному схрещенні цих білих норок із білими самцями усе поголів'я буде білого кольору.
Яків Андрійович взяв в'язку шкурок і потрусив нею в повітрі. Хутро знову загорілося золотими іскорками.
— Працівники нашого господарства,— вів далі,— трудяться також над підвищенням якості хутра, стійкості тварин до різних захворювань.
Нас цікавить і проблема харчування звірів. Ми не хочемо миритися з тим, що норки з'їдають м'ясо, яке можна було б використати в харчовій промисловості. Рибу, яку ми отримуємо аж із Далекого Сходу, теж могли б споживати люди.
А що, як годувати звірів дешевими продуктами моря? Це б значно здешевило їжу норок. Над цією проблемою і працює наш колектив. Дізнавшись, що в ряді звірогосподарств норок стали годувати морськими молюсками, ми теж закупили мідій і вже бачимо, що ефект великий. Харч цей подобається звірам, бо вони й на волі поїдають різних молюсків. Вартість його набагато нижча. Хутро не гіршає. Раніше робітники витрачали багато часу, щоб очистити тіло мідій від мушлі, нині ми цього не робимо. Виявилося, звірі можуть їсти без шкоди для здоров'я м'ясо мідій, дрібно посічене разом з мушлею.