Експедиція "Суничка"

Давидов Анатолій

ЕКСПЕДИЦІЯ "СУНИЧКА"

Вирушали на зорі. Автобуси, якими їхали юннати, і вантажівка з наметами, спальними мішками, гербаризаторами, сачками та Іншим екскурсійним спорядженням промчали вулицями і — на схід сонця.

Науково-практична експедиція розпочалася.

Разом із дітьми — вчені, працівники науково-дослідних закладів міста. Познайомитися із флорою і фауною однієї з невеличких річечок — таке завдання піонерів. Вони мають з'ясувати, які ссавці, птахи, земноводні й комахи населяють той клаптик землі, які дерева, кущі і трави ростуть там.

За кілька годин із траси звернули праворуч. Поїхали до недалекого лісу, що темнів на тлі ще по-весняному блакитного виднокругу.

— Там і отаборимося, — сказав Максим Павлович Авраменко, науковий керівник експедиції.

Машини зупинилися на галявині, оточеній кремезними дубами та стрункими березами. То там, то сям підступали молода горобина, ліщина, бересклет і вовчі ягоди.

— Подобається? — спитав дітей Максим Павлович.— Поставимо намети, кухню і — до річки. Тут її називають Суничкою.

— Казка!

Розсипалися всі по галявині..

...Коли сутеніло, темно-зелені намети уже стояли біля дубів. А сурма кликала на збір.

ТАМ, ДЕ ЖИВУТЬ БОБРИ

Таємниця хатки на купині

Схованку збудували швидко: надто вже не терпілося розпочати спостереження. Вийшов непоганий курінь із гілляччя вільхи.

— Тепер — тиша й увага! — Володимир Васильович обережно пробрав віконечко. Крізь нього було видно річку, заплавні береги, порослі кучерявими вільхами, стрункими осиками, густими верболозами.

— Помітили боброву хатку?

— Де? — схопилися за біноклі.

— Внизу, за вигоном річки.

— Крім паліччя, нічого не бачу,— сказав Василь.— Ви, мабуть, жартуєте, Володимире Васильовичу?

— І ти, Віро, нічого не бачиш?

Дівчинка стенула плечима. Нарешті відірвалася від бінокля:

— Невже оті гілки, що посеред річки?..

— Так,— зрадів Володимир Васильович.— Учора надвечір бачив я, як бобри гралися у воді, навіть на берег вилазили.

— Я думав, у них справжня хата,— розчарувався Василь.

Діти засміялися, Володимир Васильович дістав з рюкзака зошити й олівці.

— Будемо, друзі,занотовувати до щоденників все, що побачимо. А ти, Олесю, пробери собі віконечко і фотографуватимеш.

Олесь вкрутив у "Зеніт" телеоб'єктив.

— Володимире Васильовичу,— тепер Віра не випускала з рук бінокля,— а як бобри закріпляють хатку на течії?

— Будують її на купині, старому пеньку або кущі. От вам і якір. І ніяка течія не знесе. Зовні житло непривабливе, а всередині дуже чисте. — — — Бобри — охайні звірки. Вхід до їхньої хатки під водою, то перед порогом вони ніби проходять "санітарну" обробку.

— Бобер! — крикнула ВІра.

— Де?

— Віро, Віро...— невдоволено глянув на дівчинку вчений.— Хіба ж так можна! Ти налякала звірка, тепер знову чекай, поки він з'явиться.

Біля хатинки — кола на воді. Минуло з годину... На цей раз діти затамували віддих. Бобер уже підпливав до берега.

— Гляньте,— шепотів Володимир Васильович,— як легко він плаває. На те в нього невеличка голова, коротка й товста шия. Вуха теж маленькі, а в воді затуляють слуховий отвір. Між пальцями задніх ніг — шкірясті перетинки. Хвіст широкий, як лопата.

Бобер виліз із води й присів на задні лапи.

— Бачите, шерсть мокра,— сказав учений,— але до тіла вода не проникає — її не пускає густий підшерсток.

Звірок подріботів до зарослів верби. Зупинився поблизу одного деревця, принюхався, але не став чіпати. З води виліз ще один бобер І теж почимчикував до кущів. "Порадившись", бобри перейшли трохи ближче до річки, де невисокі, але товстуваті вільхи нависали над водою. Один сховався в кущі, а другий, трохи менший, став крутитися довкола дерева.

— Наче танцює! — сказала Віра.

— Олесю, приготуйся,— прошепотів Володимир Васильович,— їараз він гризтиме.

І справді, з-під бобрових різців полетіла блідо-рожева стружка. Крутячись навколо стовбура, бобер все дужче вгризався в нього.

— А різці в них гострі,— говорив учений,— і, як у всіх гризунів, ростуть все життя. Вони самі загострюються і ніколи не тупляться.

Тим часом звірок мало не перегриз дерево. Вітру не було, то воно й не впало. Боброві ж, певно, треба було, щоб дерево лягло у воду, і він сидів віддалік і чекав.

В цей час трохи нижче по течії шубовснула вільха. З гущавини вигулькнув другий бобер. Обидва вмостилися осторонь підточеного дерева, та воно не збиралося падати. Чіпати ж його вони не насмілились і почвалали до зваленої вільхи. Оглянувши її з усіх боків, "лісоруби" попливли до хатинки.

— Зараз побачимо, з якого боку в них двері,— висловив здогад Дмитро.

Та він помилився. Бобри, проминувши хатинку, сховалися за вигином річки.

— Тепер їх можна спіймати, перейнявши по дорозі додому,— у Василеві заговорив мисливець.

— Так і роблять браконьєри,— Володимир Васильович спохмурнів.— Ви знаєте, що хутро бобра високо ціниться: воно красиве, тепле, міцне й довго носиться. Тому й попит на нього великий. Он і наші знайомі.

Вибравшись на берег, бобри прицілювались до нових вільх.

— Навіщо їм стільки дерев губити? — обурився Коля.— Це ж неподобство.

— А ви не помітили по хатці, що вода в річці спала?

— Сантиметрів на десять. По гілках видно,— сказав Василь.

— Вірно! — похвалив Володимир Васильович.— А навіщо бобри дерева в річку валять?

— Греблю будуватимуть! — знову Василь.— Я знаю, ми вчили.

— Суничка в цей час завше пересихає,— став пояснювати вчений.— І можуть вийти з води входи до хатинки. Тому бобри трохи нижче перегачують рІчку. Стовбури дерев, паліччя, кореневища водяних рослин, мул — все це вони добре трамбують, і виходить міцна загата.

— І я зможу зафотографувати, як вони це роблять? — спитав Олесь.

— На жаль, ні. Будують вони тільки вночі. Ми зараз обійдемо кругом І здалеку подивимося на їхні гідротехнічні споруди. Вчора гребля була справна, а вночі, мабуть, хтось її пошкодив або вода прорвала — ось чому бобри й заметушилися. Завдяки цьому ви й побачили, як бобри "пиляють" дерева, бо вдень вони цього не роблять.

Діти склали приладдя в рюкзаки, витягли стояки з куреня (ще пригодяться!) і, переплигуючи з купини на купину, попрямували болотом за вигин річки.

— Так і є,— зупинив дітей Володимир Васильович,— течія розмила греблю, проте отвір ще невеликий. Ось чому бобри лише двох "відрядили" на будівництво.

Із-за кущів добре було видно річку. її русло, в цьому місці найвужче, навкіс перегородила загата. В прориві невеличкий водоспад.

— Бобри регулюють у невеликих річках рівень води, даруючи рослинам і тваринам вологу,— сказав учений.— А тепер — ноги на плечі і на базу.

Ішли мовчки, аж поки не сховалися і річка, і боброва хатка на купині, й загата. І вже коли ступили на тверду землю, десь позаду затріщали гілки й щось сплеснуло в річці. То, мабуть, упало підточене дерево.

Мухоїди

В цей час більша група із Сисоєм Олександровичем Машталяр-чуком, який добре знався на рослинності, рушила до невеличких боліт, що загубилися між вигинами стариці (Сункчка колись була велика ріка!). Вони мають знайти рослинку росичку.

— Шукайте мох,— сказав Сисой Олександрович,— там і росичка росте, листочки цієї рослинки дуже тендітні, то ви обережно кладіть до гербарію.

Діти розбрелися по болоту. Де ж вона, хижа росичка?

Далі всіх забралися близнята Вітя й Валик Січкарі. В експедицію вони попали тільки після того, як запевнили, що добре поводитимуться.

Сисой Олександрович вибрав собі найвищу купину і очей не зводив з дітей — всяке може трапитись на болоті.

— Вона чи ні? — До Сисоя Олександровича підбігла Марійка Басараб.

— Вона. Тільки навіщо ти висмикнула її з мохової купки? Бачиш, лишилася рослинка без корінців, вони в неї тоненькі й короткі. Тепер вона не годиться для гербарію. Я ж попереджав.

— Знайшл-и-и-и! — закричали брати Січкарі.— Сисою Олександровичу, на всю експедицію вистачить!

Незабаром уся група була коло Січкарів.

Серед блідо-зеленого болотяного моху виділялися на довгих черешках кругленькі темно-зелені листочки, зібрані в розетки.

— А придивіться, діти...— Сисой Олександрович обережно викопав копачкою кілька кущів і роздав юннатам,— що ви бачите на пластинках її листків?

— Щетинки, ворсинки...

— Якого кольору?

— Рожевого, яскраво-червоного...— знову кожен на свій лад.

— Пурпурово-рожевого, — поправив учений і роздав дітям лупи.— Яку ж форму мають щетинки?

— Бони схожі на булавки,— відповіла Валя Кравченко.

— Вірно,— сказав Сисой Олександрович.— Тепер зверніть увагу на крапельку прозорої рідини, що тримається на головці булавки.

Сисой Олександрович взяв травинку й під лупою доторкнувся нею до крапельки, що блищала.

— Бачите, яка вона густа й тягуча, мов клей. А ось,— Сисой Олександрович знайшов пінцетом листочок, у якого крайки були згорнуті,— росичка вже проявила свій характер.

Він відігнув край листочка, і діти побачили залишки комах, яких недавно полонила рослина, можна було навіть пізнати комариків.

— А спіймайте комашку! Подивимось, як росичка схоплює жертву.

Комашку було спіймано негайно, і Сисой Олександрович на кінчику пінцета підніс її до листочка росички, доторкнувся нею до крапельки й пустив. Комашка так і прилипла. Вона хотіла вирватися, та клейка крапля витяглася в довгу нитку і притягнула комашку. Потім щетинки одна за одною розправилися. Блискуча крапелька стала рости. Щетинки притягли комашку й залили клейкою рідиною.

— Мине час, щетинки пересунуть комашку на середину, й листок згорнеться, а через два-три дні росичка перетравить комашку, і коли розкриється листочок, на ньому буде ось таке.— Сисой Олександрович ткнув кінчиком пінцета в інший листок, на якому діти побачили крильця мухи, лапки, залишки хітинового покриву.

— Зверніть увагу,— вів далі вчений,— на цьому листку вже не видно росинок, рослинка "осушила" його, щоб вітер поздував "недоїдки". Тільки тоді щетинки знову розправляться і на них з'являться крапельки. Стережись тоді, комашко!

Юннати обережно взяли собі по пучечку моху з росичкою, вклали його в гербаризатори й рушили до бази. Ішли ланцюжком, нога в ногу, обминаючи кущі колючої ожини та багна, що неприємно пахло. Всі поглядали собі під ноги, бо в цих місцях водяться гадюки. А коли вже вийшли на простір, Сисой Олександрович став розповідати далі:

— У росички є багато родичів, один з них — венерина мухоловка, живе на торфових болотах Америки.

1 2 3 4 5 6 7