Повіяло кислим духом євнухів, невидимих,, але відчутних і присутніх, Роксолана відбігла від стіни з плямами Ібрагімової крові, стала, дивилася на ті брунатні сліди смерті ненависного чоловіка, відчувала, як примари обступають її звідусюди, непорушні, мов закам'янілі символи користолюбства і нещасть: валіде — з темними різьбленими устами; два великих муфтії — з пісними лицями й очима фанатиків; буйнотіла Гульфем, напхана дурістю навіть після смерті; Гріті, який ще й мертвими руками гребе до себе коштовне каміння; Ібрагім, що, шкірячи гострі зуби, гостро шепоче до неї: "А що ти казала султанові? Що ти казала?" Падав тінь на тебе, хоч ти й безвинна. Досягла величі — і тепер падає тінь.
— Я знайшов того, хто прислав з-за моря дзеркало Ібрагімові,— несподівано сказав Гасан-ага.
Прості слова повернули Роксолані притомність. Примари відступили, криваві плями на малюваннях Джентіле Белліні втратили свою зловісність, видавалися плодом недбальства художникового, випадковим мазком сонного пензля, незбагненною примхою веселого, а то й п'яного венеціанця.
— Дзеркало? — Вона з радістю вхопилася за цей порятунок від примар, що терзали її й на вершиш величі ще з більшою люттю, ніж у рабському пониженні, якого зазнала колись, приведена вночі в султанський гарем.— Хто ж той благодійник?
Вспокоєна, вона повернулася до свого шовкового диванчика, вигідно всілася, навіть простягнула руку, щоб налити собі шербету зі срібного глечика. Мовби виступивши із стіни, з'явилася ' не знати як і звідки служебка в прозорім одязі, а за нею тінями прокрадалися євнухи, і справді були б тінями, якби не мали брудних, липучих од солодощів пальців, які мерщій намагалися витерти — один об шаровари, другий об тюрбан.
— Забирайтесь геть! — гримнула на них султанша. Служебку спровадила непомітним скиненням брови, аж навіть Гасан-ага подивувався такому високому вмінню.
— Якраз не належить до благодійників,— сказав Гасан, відповідаючи па Роксоланине запитання.— Це скорше улюбленець. Так само, як Ібрагім, був душею й серцем свого повелителя.
— Ти кажеш: був? Невже його теж немає, як і нашого грека? Мертвий послав дзеркало мертвому, а я опинилася між ними. Звелю прибрати його з Гюльхане.
— Ваша величність, цей чоловік живий. І, здається, пливе сюди, щоб знайти притулок, обіцяний йому Ібрагімом.
— Поясни,— втомлено відкинулася вона на подушки.
— Його звуть Лоренцано. Він з роду Медічі, але не тих, що мають вплив і владу в Італії, а з безвартісних. Став душею й серцем флорентійського правителя Алессандро Медічі. Почув, яку владу обійняв Ібрагім над султаном, став листуватися з греком, питав порад, виявився здібним учнем. Далі вони вже змагалися — хто досягне більшої влади над своїм благодійником. Тоді стали вистежувати: хто перший позбудеться свого благодійника, бо улюбленцями стають лиш для того, щоб покінчити рано чи пізно з покровителями, усунути їх і зайняти їхнє місце. На випадок невдачі вони домовилися: рятувати один одного. Коли ж захоплять владу — теж спільність у всьому, поки й підкориться їм увесь знаний світ,— одному ісламський, другому християнський.
— Говориш страшне. Як міг про це довідатися?
— Ваша величність, листи. Я купив усі листи, які писав цей Лоренцано Ібрагімові. Грек не знав по-італійському, давав читати своєму драгоманові, тоді наказував нищити листи. А той продавав їх великому драгоманові Юнус-бегові, бо Юнус-бег заповзявся звалити Ібрагіма. Може, то він і відкрив очі султанові. Тепер Ібрагім мертвий, і Юнус-бег залюбки продав мені листи. В останньому з них Лоренцано повідомляє, що вбив свого благодійника під час ловів, але з Флоренції вимушений утікати, бо влади захопити не зумів. Сподівається на притулок у Стамбулі. Ще не знає, що Ібрагім мертвий.
— Де ці листи?
Він передав їй тоненький згорток у шовковій хустині.
— Так мало?
— Ваша величність, хіба величина підлоти залежить од кількості слів?
— Прийми цього Лорепцано, і хай живе тут, скільки йому треба.
— Його можуть убити флорентійці.
— Сховай од них. А тих венеціанців, які прибули до Гріті, приведи до мене. Я прийму художника. Де він мешкає? В палаці Гріті?
— Все майно Гріті забрано державою.
— А хіба держава — це не я? Хай відкриють для художника дім Гріті і забезпечать усім необхідним. Скажи, що це повеління падишаха.
— Ваша величність, ви приймете венеціанця тут?
— Не маю для цього іншого місця. Гасан знов мовчки дивився їй за спину.
— Лякаєшся цієї крові? Мертвих ворогів не треба боятися. їх треба любити і всіляко возвеличувати, бо тоді наші перемоги над ними набувають більшої ваги. Хай побачить той заморський художиик кров. У кривавого султана — султанша теж повинна бути кривава!
— Ваша величність, навіщо ви це робите? Світ жорстокий, він не прощає нічого.
— А чим маю платити цьому світові? Сміхом і піснями? Чи не досить? Вже втомилася.Полетіла б туди, де народилася моя душа. Але де крила? Султан збирається в похід на молдавського господаря, піди з ним. І дійди до Рогатина. Подивись і розповіси. Бо я вже туди попаду хіба що мертва або в чутках. Султаншею не можу. Султанша ступає тільки по своїй землі. А моя земля тепер там, де мої діти.
— Ваша величність, повірте, що моє серце крається від горя при цих словах.
— Гаразд. Забагато чуєш од мене слів. Іди.
Пробула в покоях Фатіха до смерку. Звеліла принести туди вечерю. Вечеряла з жахами й кров'ю. Здригалася від несвідомого передчуття. Плакала, не приховуючи сліз. Лишаю слідоньки по двору, а слізоньки по столу. Вслухалася в голоси недовідомі, незримі, безмовні, таємничі, далекі, то ледь чутні, як шелест крові в жилах, то загрозливі, як кара небесна. Ждала відомщення за гріхопадіння, за пагубу, за чиїсь страждання, бо її страждань тепер уже ніхто не помітить, вони зникли, забулися, довкола запанували заздрість і ненависть, і нікому немає діла до того, як болісно-оголена її душа, голоси з лютою жорстокістю домагаються помсти і кари, так ніби то з її вини рушаться царства і гидь
розповзається по землі, заливає простори, вогнем і кров'ю значаться часи.
А хіба то не вона возсідає в центрі цієї злочинної світобудови і хіба не падає на неї кривава тінь пишного султана, па ложі якого вона проростала, мов молода безжурна трава?
Хотіла б ще того дня, тої ночі, не ждучи ранку, привести сюди того художника, вхопити його за руку, притягнути до цієї стіни зі слідами вбивства, показувати кров, кричати: "На крові намалюй султана Сулеймана, намалюй його на крові! Моїй, моїх дітей і мого народу!"
А зустріла назавтра художника стримано, у величавому спокої, вся обнизана коштовностями, оточена служебками, євнухами, що не могли й потовпитися в тісних покоях Фатіха.
Художник був старий, утомлений і якийсь мовби аж байдужий. Ніби неприсутній при діях світу. Ніякої цікавості ні в очах, ні в голосі, ні в постаті. Чи вже весь перелився в свої картини і нічого не позоставив для себе?
Роксолана, сміливо йдучи на злочинне порушення звичаю, відслонила тонкий яшмак, щоб показати венеціанцеві обличчя, але й це не подіяло на художника, не скаламутило його спокою. Тоді вона знов спустила на обличчя яшмак і сказала майже зло-втішно:
— Я не бачила ваших картин. Нічого не бачила. Не чула також вашого імені, хоч мені й сказано, що ви майже славетний художник. Але наша віра забороняє зображення живих істот, тому ваша слава в цій землі не існує.
Він спокійно вислухав ці жорстоко-зневажливі слова. Здається, ні зворушений, ні подивований був несподіваним знанням султаншею його рідної мови.
Роксолана надто пізно збагнула, що припустилася помилки. Коли хочеш принизити художника, не звертайся до нього його рідною мовою. Мала б звертатися до венеціанця по-турецьки, вдаючись до послуг драгомана-євнуха. Але вже сталося. Та чи й . треба було принижувати цього чоловіка? Вже придивилася до його очей і побачила: те, що здавалося байдужістю, насправді було мудрістю і глибоко захованим стражданням. Може, художники найгостріше відчувають усю недосконалість світу і через те страждають найбільше?
— Я сказала вам неправду,— зненацька промовила Роксолана,— я знаю про вас багато, хоч і не бачила ваших картин, бо світ, у якому живу, їх не може ні прийняти, ні спийняти. Найбільше мене зацікавило ваше славетне "Вознесіная". Чомусь уявляється воно мені все в золотому сяйві, і Марія возноситься на небо в золотій радості.
— На жаль, поряд з радістю завжди йде смуток,— зауважив художник.
— Це я знаю. В церкві мого отця ікони "Вознесіння" й "Страсті" висіли поряд. Тоді я ще була надто мала, щоб збагнути неминучість цього поєднання.
— Шість років тому померла моя кохана дружина Чечілія,— несподівано сказав художник,— і тепер я не можу вспокоїти своє старе серце. Малював дожів, пап, імператора, святих, працював тяжко, запекло, шукав порятунку й розради, шукав того, що перевищує всі пристрасті, шукав вічного.
— А що вічне? Душа, мисль?
— Це субстанції невловимі. Я звик бачити все втіленим. Вічним усе стає лише тоді, коли зодягається в красу.
— А бог? — майже злякано поспитала Роксолана. І додала тихо: — А дияволи?
— Ні боги, ні дияволи не вічні, вічна тільки людина на землі, хоч вона й смертна,— спокійно мовив художник. Сказав без страху, так ніби прозирав крізь роки і знав, що переживе всіх:
кількох венеціанських дожів і римських пап, імператора Карла і чотирьох французьких королів, п'ятьох турецьких султанів і цю молоду, схожу на тоненьке дівчисько султаншу, бо сам помре тільки в день свого столітнього ювілею, полишивши по собі безліч безсмертних творінь.
— Ваші слова суперечливі. Як може бути вічним те, що вмирає?
— Вмирає людина, але живо краса. Краса природи. Краса жінки. Краса творення. Якщо від мене лишиться для потомних бодай один удар пензля об полотно, то буде він присвячений жіночій красі.
Уперше за всю їхню розмову загорівся погляд у старого чоловіка, і вогонь з його очей був такий, що обпалював усю душу Роксолані.
— Але сюди ви прибули, щоб намалювати султана.
— І султаншу,— всміхнувся художник.
— Я ще не думала над цим. Моя вічність — не в мені, а в моїх дітях.
— Я проситиму дозволу написати також вашу доньку.
— Тільки Міхрімах? А синів?
Художник не відповів. Знов заховався за спокійну байдужість.