Много спасіння приймеш від Бога і землю свою вибавиш од великої біди.
їзяслав спалахнув ще більше, ніж удосвіта на єпископському дворі. Тут він уже не розшукувався за звичаєм, був воїном твердим і безжальним, одвернувся від єпископа, кинув йому через плече:
— Своєю головою і потом великим здобув я і Переяслав, і Київ, а нині велите мені покинути таке держання? Що любов і мир, коли нема влади!
Швидко пішов з собора, тягнучи за собою хвіст почту; коні ждали мало не біля самих дверей соборних; князь змахнув коноводам, сам скочив у сідло першим і поскакав до своїх полків, бо ж полк без князя — це великий звір без голови, як влучно сказав один мудрий, хоч і досить роздратований чоловік.
Та вже час урвати цю задовгу для нашої квапливості та, може, й занадто забобонну для нинішньої мудрості мову про Ізяслава й перейти до Юрія.
Долгорукому ще й досі не вірилося, що доведеться битися, лити кров — і чию? Хіба для того він віддав ціле своє життя? Не знав спочинку, метався на безмежних просторах, кликав людей до себе, помагав їм селитися на ріках і озерах, будував городи, приймав новонароджених дітей власних і людських, землю свою бачив завжди з коня, вона летіла під нього, пливла, линула, так ніби позаду хтось всемогутній посмикував її. Зберіг спогад з дитинства, ще з Чернігова, коли там, на зелених травах над Стрижнем, вибілювала полотно мати його, княгиня Євфимія. Любив малим бігти по сувою полотна, коли його з другого кінця з обережною вмілістю посмикували материні руки після сушіння. Трава під полотном м'яко вгиналася назустріч босим Юрієвим ногам, вона мовби погойдувала безконечно довгий сувій над землею, і видавалося малому, що він летить; йому перехоплювало віддих гостре відчуття щастя всуміш з страхом, бо відав гаразд: кінчиться сувій, добіжиш до отих обережних, але нетерплячих рук, які згортають полотно, і твій політ скінчиться, чари розвіються, і знову поринеш у буденність, нудьгу щоденності, хай і княжої, але однаково непривабливої. Може, ще з тих далеких літ переслідувало й гнало його кудись уперед і вперед оте відчуття: будь-де зупинитися, затриматися — кінець усьому. З роками збагнув, що затриматися може лише в Києві, принісши туди мудру справедливість, бо Київ — це мовби зібрані докупи всі руські землі з їхніми щедротами, небом, вітрами, це люд цілої землі, гідний долі високої, яку може дати йому чоловік з душею так само великою, як і в нього самого. А хіба велич душі неодмінно повинна виявлятися в битвах? Як на Юрія, то він вважав найнікчем нішими створіннями людей, породжених війною і дл війни, тих, на чиєму сумлінні — цілі кладовища. Том всіляко уникав кровопролиття і навіть нині, вирушаюч може, в свій останній похід, який мав або ж увінчат справу його життя, або занапастити її назавжди, навіть тепер Долгорукий не порушив свого звичаю, наближався до земель Ізяславових повільно, стояв довго, збираючи союзників, лякав синовця свого здалеку, сподіваючись на його розум і благородство, яких мав би зберегти в собі бодай якісь крихти, бо ж належав до роду Мономахів!
Та все те згодилося на ніщо. Ізяслав миритися не схотів, посла Юрієвого затримав, вистоювати на тім боці вважав безчестям для своєї здобичливості в битвах і ось на виду в суздальських полків перейшов річку коло Янчиного сільця.
Князі Андрій разом з братом своїм Глібом прискочили до батька, вмовляли його вдарити на Ізяслава, поки той брьохкається в Трубежі, коли полки його порушилися, дружина розділилася і на короткий час розірвалися всі сув'язі, якими тримається військо перед битвою.
— А хіба там не брати наші? — поспитав синів Долгорукий.
— Брати, то мали б пошанувати твоє старшинство, — відмовив йому князь Андрій, який рвався до битви більше за Гліба. — А так виходить, що між нами — нічого спільного, окрім мови та віри. Невже ж треба шанувати кожного негідника лиш за те, що він говорить тою самою мовою, що й ти? Згадай, отче, як вони випровадили з Києва Ростислава, як постріляли його дружину, як сміялися, повиходивши на берег Дніпра.
— Може, й сміялися, та були то не всі кияни, — спокійно відповів Долгорукий. — Коли хочу я прийти до Києва, то думати маю, як прийти. Побивши перед тим киян? А кого ж тоді матиму? Зватимусь князем і надалі, а киян не буде. Що ж то за князь без народу? Ти, князю Андрію, як їдеш на коні, то на землю не дивишся, а до неї треба приглядатися.
— Тоді побачиш на ній Ізяслава з боярами, — зло кинув Андрій, відвертаючи свого коня вбік, бо вже збагнув, що несила переконати князя Юрія і, може, доведеться стояти тут до осені, а то й до самої зими.
Справді полки, хоч їх тепер не розділяла більше річка, знову стояли ще до обіду наступного дня, і не було ніякого руху між ними, бо Юрій і далі не хотів устрявати в битву, а Ізяслав зблизька, видно, все ж придивився до сили Долгорукого і завагався між надією і розпачем.
Пекуче серпневе сонце викотилося з-за переяславських дібров, стало посеред неба мовби саме поміж полками. Ізяслав, більше звиклий до блиску пожеж, чи й зауважив те сонце, зате Юрій розчулено наставляв до нього обличчя, грівся в променях небесного світила, яке пригрівало йому, здавалося, з такою самою ласкавою лагідністю, як ще в далекому дитинстві, він думав про те, що таке саме сонце світило в цій землі диким гелонам, одягнутим у плащі з людської шкіри, несамовито-прекрасним амазонкам, що без жалю відтинали собі груди, аби не заважали вони замахувати ся мечем, загадковим скіфам, що знали таємниці землі, золота і воєн, але зневажали науки, через що не могли втримати свого минулого, а народ — то завжди здобуток свого минулого і тільки завдяки тому існує в віках. І ось через віки він, князь землі щедрої і багатої, але не такої просонценої, як оця південна земля, намірився поєднати роз'єднане князівською нерозумністю, він запрагнув стати серед тих і на боці тих, кому ніколи не переставало світити сонце, яким судилася вічність. Вічні всі мертві, але ще більше право називатися вічними — за живими. Вони вічні в своїх ліпших властивостях, у своїх мареннях і надіях.
Сини його, підштовхувані нетерплячкою, рвуться в бій, їм хочеться звитяги, здобичі, короткочасної слави, а чи відають вони про надії, що їх проносить чоловік крізь усе своє життя? Великий Александр знав це вже в першому своєму поході, тому завжди роздавав усю здобич воїнам. Коли так роздав усі скарби перського царя Дарія і один з його воєвод Пердіккос спитав, що ж залишає собі, Александр відповів: "Мої надії".
Але хто сказав, що надії судилися лише князеві? І коли б узяти всіх тих людей, які прийшли під Переяслав з Долгоруким, від найзнатніших князів і воєвод до простих воїнів, од високорідних дружинників до диких половців, од несхитних у битвах, посивілих у походах чоловіків до жіноцтва суздальського, яке з тривогою очікувало в товарах позад війська, чим закінчиться велика виправа Юрієва, а отже, і їхня, то сподівань було б ще більше лічбою, аніж людей самих; бо в кожного знайшлися б надії явні, відверті, а також сором'язливо або й зловісно приховані; були б надії зухвалі, часто брутальні, безжальні, а поряд з ними — несміливі, іноді й просто смішні.
Мабуть, смішним видавався й той дружинник Юріїв, який опівдні спричинився до початку раті між полками Ізяславовими й Долгорукого, смішним до болю й розпуки. Вже три роки шукав він смерті й не знаходив. Три роки терпів глумління над собою, забув власне ім'я Виривець, бо прозвано його Вирвикишкою відтоді, як ворожа стріла прилетіла й відірвала те, що конче потрібне кожному чоловікові. Він повернувся до своєї молодої й гожої жони Оляндри не знати й навіщо, бо перед Богом ніби й зоставався мужем Оляндрі, а втримати її коло себе не мав чим. Оляндра пішла поміж чоловіками, зраджувала Виривця, не ховаючись, сміялася разом з усіма, як і всі, звала мужа Вирвикишкою, а ще для більшого знущання напосілася, щоб узяв він її з собою на Київ, хоч і знав Виривець, що бере жону не для себе, а для інших.
Сиділа в товарах, вабила своєю безсоромністю до себе молодих чоловіків, ще й насміхалася над власним чоловіком.
Вирвикишка не чув байок Оляндриних, але йому переповідано щонайгірше, його безжально били всіма Оляндриними походеньками, а він не мав чим відповісти, хіба що вмерти; та смерть сама не приходила, міг би знайти її лише в битві, однак і тут виходило так, що у дивного цього князя Юрія чи й діждешся коли битви.
Вирвикишці поміг Ізяслав, перейшовши Трубіж і наблизивши свої полки до полків Долгорукого. Здавалося б кожному: ось і почнеться справжнє, заради чого вони добуватися сюди з далекого краю, йшли цілі місяці, вистоювали, збирали силу, мокли під дощами, пеклися під сонцем, доїдали останні свої запаси, взяті ще з Суздаля, йшли, дужі тим диким захватом, який огортає люд, зібраний докупи.
Але битви не було. Долгорукий стримував свої полки, Ізяслав, хоч який був зухвало-нестримний, теж не відважувався напасти першим.
І ось тоді Вирвикишка перед очима всіх вирвався з дружини Юрієвої верхи на своєму вороному коневі, сам чорний, як і його кінь, і вельми загрозливий з виду для кожного, хто не знав його нещастя. Він вискочив зненацька, спантеличивши й обезрадивши дружинників, коло яких смирно й терпляче стояв ось уже скільки день, і щосили погнав коня просто на Ізяславову дружину.
Ясна річ, всяке могло статися з чоловіком від довгого стояння на сонці: міг просто ошаліти, могло спротивитися йому все на світі, а може, несподівано для самого себе намірився перекинутися до ворога. Однак останнє припущення відразу відпало, бо Вирвикишка, проскакавши трохи, видобув з піхов меча і несамовито замахав ним над головою, так ніби хотів тим поблиском своєї зброї налякати київську дружину чи то, може, викликав охочого зійтися на поєдинок, як водилося серед богатирського воїнства.
Хоч як там було, свавільний цей дружинник ламав усі заміри Юрієві, тому Долгорукий, не гаючись, гукнув своїй дружині:
— Вернути дурила!
За Вирвикишкою, відверто посміюючись, кинулися його товариші; сторожа Ізяславова переполошилася, крикнула: "Рать!", в київському стані все здригнулося, зламалося, полки посунули вперед, і в тужливому постогнуванні стріл нещасний Вирвикишка легко знайшов те, чого шукав і прагнув ось уже скільки часу: вічне заспокоєння.
Долгорукому теж довелося виводити свої полки насупроти Ізяслава, але суздальський князь ще й тепер не хотів кровопролиття, ще вірив він у те, ніби досить силу показати, а не стосувати її конче; дружинники, які гналися за Вирвикишкою, повернулися назад, один мертвий лежав поміж полками, а більше, здавалося, не було охочих вмирати; ось так знову закінчився день, і Юрій звелів відходити назад, до товарів, де ще тримав також берладників, остерігаючись випускати це нестримне військо наперед, щоб не накоїло воно лиха до часу.
Ніщо не діє так збадьорливо, як утеча супротивника.