Завершувалися ці візити завжди однаково, тобто баба Ганя просила дозволу в бабці прилягти, а це значило, що треба її звідси забирати. Коли мене під рукою не було, бабця тричі стукала в стінку, і мама незмінно на той стукіт з’являлася.
Але якось баба Ганя вирішила з нашого обійстя піти. Спустилася зі сходів, але не завернула до бабці (я сидів у цей час у шезлонгу і читав Фенімора Купера, захоплюючись неймовірними пригодами Звіробоя), а подибала просто до хвіртки. Відчинила її (я вже не читав, а пильно за нею стежив) і вийшла на вулицю. Стала й довго стояла, дивлячись на гори сміття й буйно порослі бур’яни, в глибині яких галасували п’яниці, а тоді подалася стежечкою між ті купи. Але далеко вона не зайшла, бо раптом похитнулася й сіла на одну з менших куп, підімнувши під себе розкішного куща лободи. Я гукнув маму, і та, охнувши і чортихаючись, побігла до втікачки.
— Чого пішла з двору? — пронизливо закричала, аж у бур’янах звівся один із п’яниць, здається Людиноподібний.
— Не чіпай мене, — спокійно сказала баба Ганя. — Ти ж викинула мене на смітника.
— Горе ти моє! — крикнула мама й почала підіймати з бур’яну бабу Ганю. — Ану вставай!
— Нє! — сказала баба Ганя. — Ти викинула мене на смітника, я тут посиджу й повернуся в село. Там мені буде лучче.
Ясна річ, мама не могла підняти бабу, п’яниць для цього їй гукати, певне, не хотілося, татка не було, бабця для підйомних робіт не годилася, отже, мама заплакала й спитала жалібно:
— Ну, чого ти мене перед людьми ганьбиш? Я тобі годжу, як болячці, а ти мене ганьбиш. Хіба я викидала тебе на смітника?
— Ну да, — спокійно відказала баба Ганя. — Тут мені й місце.
Тоді мама махнула рукою, втерла хвартухом сльози, вийняла інгалятора, дихнула з нього й пішла додому, а баба Ганя продовжувала сидіти на смітнику і вже, певне, уявляла, що їде в село, а будяк, котрий біля неї ріс, мабуть, уявився їй люб’язним співподорожником, бо вона почала скаржитися будякові, як їй важко жити на світі, як їй болить усе тіло, бо зять, чоловік її дочки, щодня б’є її палицями, а те мале гаденя (тобто я) коле її голками, і вона б залюбки те гаденя зачавила, коли б більше мала сили в руках. Я все це чув, бо покинув читати Фенімора Купера й проліз через кущі ближче до баби, сховавшись у заростях, мені було зовсім не смішно, що вона отаке варнякає, я смутно подумав, що ми в цьому домі усі страшенно самотні: і татко, і я, і мама, і баби, але водночас нероздільно одне з одним зв’язані, що нас розділяють прозорі, але непробивні стіни, але саме ці стіни й зводять споруду нашого дому, і в цьому є якась не зрозуміла мені, нерозумна, але дивна рація. А може, я тоді ще не міг так мудро думати, може, так думаю зараз, відтворюючи ті давно виблідлі сцени, але щось таке подібне відчував, тому я, давлячись їдкою тугою, раптом вийшов із кущів й безбоязно підійшов до баби Гані, покірно став перед нею й мовив, опустивши голову:
— Бабо Ганю! — сказав я. — Вдарте мене ще раз палицею, але встаньте і йдіть додому.
Баба дивилася на мене трохи банькатими, холодними й порожніми очима, ніби я був такий малий, що й не помічала мене.
— Чуєте, що я сказав, бабо! — мовив я твердіше.
Тоді баба Ганя потяглася до палиці, але не підняла її. Вона заплакала й сказала:
— В мене немає дому. І це я вже назовсім викинула себе на смітника.
Тоді з двору вийшла бабця. Стояла якийсь час, підбивши долішню щелепу під горішню.
— Чого це вона там сидить? — спитала гостро. — І що це за фокуси?
— Каже, що викинула себе на смітника, — мовив я.
Бабця пирхнула, ніби хотіла засміятися.
— І давно вона тут сидить?
— Та нє, — сказав я. — Мама не змогла її підняти.
— Чого ви тут сидите? — спитала гостро бабця.
— Йду додому, — сказала баба Ганя. — В село.
— Але ж ви сидите, а не йдете, — мовила бабця. — І хіба ви не знаєте, що вашу хату продали?
Баба Ганя подивилася на бабцю з якимось жахом.
— Ну да, — сказала бабця з осолодою. — Нема більше вашої хати. Її продали на знос… Тепер ваша хата тут.
Баба Ганя дивилася на бабцю з тим-таки жахом, вуста її затремтіли.
— А ти чого стоїш? — прикрикнула на мене бабця. — Біжи в двір! Вона сама прийде! Ніде не дінеться.
— Поможіть мені встати, — попросила баба Ганя.
— Ну, я вам не поможу, — мовила бабця. — Бачите, які в мене руки?
Вона простягла руки, вони в неї трусилися.
Тоді баба Ганя почала кричати своїм жахливим, як єрихонська труба, голосом:
— Люда! Люда! — мені, однак, здалося, що баба Ганя кличе не мою маму, а людей взагалі. — Люда! Поможи мені встати! Вони мене тут уб’ють!..
Картина друга.
Зимова, з приміським лісом
1
Цього року брат приїхав не 31 грудня, як бувало, а 1 січня.
— Не склалася у мене поїздка, — ледве не з порогу мовив він. — Але прислав листа Сиротюк. Він зараз у Києві в родичів, десь у Біличах. Де ті Біличі?
— Край світа, — відповів я. — Ніколи там не бував. З правої руки від Святошина.
— Десь він там у родичів, — сказав брат, роздягаючись. — Прислав листа, притому такого відчайного…
— А чи присилає він невідчайні листи? — спитав я.
— Людина пише відчайні листи, коли потребує підтримки, — по-філософському зауважив брат. — А Сиротюк…
— Потребує підтримки майже завжди, — докінчив я. — Але чому роль отця-сповідника випала тобі?
Брат зняв окуляри, його малі, каправі оченята закліпали.
— Це легко пояснити, — мовив напрочуд добродушно. — Я завжди на його розпачливі листи відгукувався.
Брат приїхав нерано, було вже близько четвертої. Наступного дня він має вже бути на роботі; брат мій працював на лічильній машині; зараз — на другій зміні. Завтра він має повернутись до Житомира. Усе це оповів мені розважливим, повільним голосом із рокітливими басовими нотками. Отже, випадало, що розшукувати Сиротюка в Біличах мали сьогодні і не гаючись. Брат у Києві не орієнтувався; взагалі, Київ викликав у нього коли не неприязнь, то пригнічення — він у цьому місті більше двох днів побути не міг. Практично це означало, що мені доведеться стати братовим супровідником, хоч я в тому районі й не гадав бувати. Покірливо зітхнув і запропонував братові перекусити з дороги.
— Не губитимимемо часу, — сказав він. — Скільки туди, гадаєш, їхати?
— Не менше години, — відповів я.
— Отож, — зітхнув брат і надів окуляри. Вони в нього з грубим склом із ввігнутими лінзами, через що дивилися ніби покриті слізовою плівкою.
— Цього разу Сиротюковий лист був чи не найвідчайніший, — сказав брат. — Зламав на роботі ногу. Довго лежав у лубках, і йому світ спротивів. Власне, й поїздку в Київ він затіяв, щоб хоч якось розвіятися. Нога йому ще й досі болить, ходить із палицею. Ну й, звісно, щоб і зі мною побачитися.
Усе це брат мені оповідав рокітливим, розважливим голосом, і я подумав, що, можливо, саме цей голос приваблює до нього людей. Наш батьківський дім чи не через це став місцем, куди весь час заходили якісь люди, братові численні знайомі, заходили навіть незнайомі із тими, кого брат знав. Часом у нього замешкували якісь дивні особистості, аж доки не виганяла їх із хати братова, жінка на загал добродушна, але до пори. Любила, коли люди приходили, коли велися балачки, сама брала в них участь, згоджувалася, щоб у них заночував день чи два котрийсь знайомий братових знайомих — утікач від власної жінки чи навіть вигнаний із дому нестатечник, але коли ці тимчасові комірні затримувалися більше визначеного нею строку, починала перетворюватись у фурію. Опасиста не в міру, з грубими ногами, з вирячкуватими очима, вела себе так рішуче, що братовий дім на певний час порожнів. Отже, в братові справді щось було від отця-сповідника, отця-розрадника — до нього навіть приходило, як оповів був колись, кілька сектантів (не зразу, а по-одному), бозна-як чутка про брата докотилася й до них. Вони вели з ним довгі бесіди, і всі однодушно визнали (хоч і приходили не разом, а поодному), що з брата міг би вийти чудовий проповідник, але жоден не зміг спокусити його на це, бо брат мав рису, яка виключала з ним контакт саме подібних людей — був цілковитий безбожник. "Шкода, — казали дядьки-сектанти, виходячи з його дому. — Саме до вас, брате, Бог міг би бути по-особливому милосердний."
Для мене ці речі були чудні, бо я зліплений з іншого тіста. Коли до брата всі горнулися, коли до нього тяглося й ліпилося всяке кволе, нікчемне й нещасне (хоч він сам і пальцем не кивав, щоб тих нещасних до себе привабити, обігріти), я належав до таких, котрих люди увагою чи обминають, чи ж відчувають засторогу і стороняться. Особливо це стосується жіночої статі: коли брат, незважаючи на свою подобу отця-сповідника, часом скакав у поле, засіяне гречкою, і поле те було в нього завжди неміряне, мене жіноча половина людства сприймала не тільки з острахом, а й панічно боялася, а коли я наближався до котроїсь, клеїла з себе таку святошу, незачепу, вичавлювала з себе стільки добродійних пахів, що я від того задихався. Ось і причина, чому я живу старим парубком; мій дім не відвідують друзі, не збираю я компаній, не переступають мого порога жінки; скажу чесно, від того не терплю незручностей, та чи якогось ущемлення, чи якоїсь урази, бо я, до вашого відома, старий книжник і моя однокімнатка — це не житло нормальної людини, а нора, викладена стосами книжок.
Тепер кілька слів про Сиротюка. Сиротюк, здається, звали його Анатолієм, був братовим однокласником. Я вчився на чотири роки раніше за брата, отож на таку малечу уваги не звертав. Але Сиротюка важко було не помітити серед сірої маси молодших школярів — це була дитина особлива, бо на неї градом валилися всі нещастя, які можуть спіткати хлопця. То він ходив із перев’язаною рукою, головою, шиєю, то в нього ламали дужку, то він накульгував, адже єдиний на сходах підвертав ноги так, що котився кумельгом аж додолу; часом у нього з носа струмком лилася кров, і її ніяк не могли спинити; оповідали, що він у дитинстві разом із сестрою вчаділи — цю історію оповідало пів-Житомира, бо мати їхня по тому померла, а дітей ледве врятували. Сиротюк, отже, став круглим безбатченком — батько не повернувся з війни. Виховувала дітей бабця і старша сестра, яка в ту злопам’ятну ніч не ночувала вдома, а пішла разом із бабцею погостювати до тітки. Сиротюк учився погано, можливо, трохи того чаду, коли ледве не помер, залишилося в його голові, отож він і падав, бився, кривавився, ламав руки й ноги, і це триває аж потепер, судячи із братового сповіщення, адже й зараз він має поламану ногу.