Коли його добре пошарпали безперервні напади загонів Ждановича, Гаркуші та кількох інших полковників, князь визнав за краще забратися зі столиці України та піти на з'єднання з військами польського короля.
Відомо, що до Переяславської угоди не всі поставились однаково. Дехто з полковників геть не визнав акту про возз'єднання. Гаркуша був серед тих, хто сприйняв "Переяславські статті" за цілком логічний вчинок гетьмана. Хмельницький настільки покладався на нього, що саме полковнику Гаркуші доручив очолити посольство до московського царя Олексія Михайловича. З якої нагоди? Та просити царя-батюшку, щоб той не зволікав з ухваленням пунктів Переяславської угоди, тобто, по суті, не зволікав із затвердженням статусу України як складової частини Російської імперії.
В січні 1657 року розпочалася ще одна війна проти Польщі. Цього разу українські козаки діяли у спілці з військами угорського князя Ракоці та шведами. І дійшли аж до Варшави. Проте Україна, яка на той час уже, власне, втратила самостійність, жодного зиску з цієї перемоги не мала. За свідченнями дослідників, корпус полковника Гаркуші в цьому поході участі не брав. Але активно діяв на Волині, відтягуючи на себе значну частину польських військ.
Загалом більшу частину Визвольної війни Гаркуша, командуючи корпусом, діяв самостійно, виходячи з ситуації, що складалася в тому районі, який він контролював. Це дозволяє говорити про нього, як про самодостатнього полководця, який поповнював лави своїх військ повсталим селянством визволених регіонів. Його ім'я було досить відоме на Лівобережжі України та в Білорусії. Йому вірили, за ним ішли.
По смерті Богдана Хмельницького в Україні склалася досить своєрідна політична ситуація. І сталося так, що вчорашній посол до московського царя-батюшки полковник Гаркуша опинився раптом у колі прибічників гетьмана Виговського, що тримався виразної пропольської, тобто краще буде казати, антиросійської орієнтації, оскільки поляків сприймав лише за тактичних союзників. Відомо, що саме корпус Гаркуші брав участь у придушенні 1658 року повстання проти Виговського, на чолі якого стояли кошовий отаман Яків Барабаш і полковник Мартин Пушкар. На віддяку за вірність Виговський призначив Гаркушу полтавським полковником, тобто відтоді Филон Гаркуша став не лише військовим, а й адміністративним полковником, що, крім усього іншого, дало йому змогу поліпшити своє матеріальне становище. Саме як полковника полтавського його й згадують востаннє у відомих сьогоденним дослідникам документах. Як остаточно склалася його доля — невідомо.
Отже, полковник Филон Гаркуша — один з тих, хто вписав і свою сторінку в історію визвольної боротьби не тільки українського, а й білоруського народів. В історії цих двох народів і місце йому.
Кіндрат Бурляй, полковник гадяцький, наказний гетьман визвольної армії.
Полковник Кіндрат Бурляй (Бурлій, Бурлюй, (р.н. і смерті невід.) належить до тих козацьких ватажків, які стояли біля витоків повстання під проводом Б. Хмельницького, витоків визвольної боротьби українського народу, і є щось несправедливе у тому, що ім'я його, по суті, забуте. Слід погодитися, що під час Визвольної війни слава К. Бурляя не досягла такої гучності, як слава деяких інших полководців, сподвижників гетьмана, та все ж таки людина ця має право на своє — значно помітніше — місце в історії, в нашій пам'яті.
В ранзі козацького ватажка, він здобув повагу і популярність .серед січового товариства вже під час першого морського походу до турецьких берегів. Відомо, що, сформувавши в 1624 р. флотилію бойових чайок, К. Бурляй повів її до Синопа і, після запеклого штурму, зумів оволодіти цією фортецею. Попередньо знищивши кілька ворожих суден, що прикривали підхід до неї. Подібні рейди через Чорне море до османських берегів завжди обростали легендами, оскільки Синоп, нарівні з Трапезундом та Кафою, був одним із центрів торгівлі невільниками. Отож головна мета походу К. Бурляя, як і його попередників та наступників, полягала саме в тому, щоб, нагнавши жаху на турків, визволити якомога більше своїх земляків, турецьких бранців. І козацький ватаг К. Бурляй з цією місією справився — повернувся на Січ у славі, з великими трофеями і сотнями врятованих християнських душ.
Якби не повстання під проводом Б. Хмельницького, Бурляй, очевидно, так і залишився б для січових хроністів "запорожцем-чорноморцем" (титулом "чорноморець* удостоювався кожен козак, що виходів на чайці у море). Проте доля розпорядилася інакше.
Перед початком повстання, яке переросло у визвольну війну, Кіндрат Бурляй, подібно Б. Хмельницькому, служив у реєстровому козацькому війську, що було підпорядковане польському командуванню. Проте, дізнавшись про виступ повстанців, він перейшов на їх бік і відтоді користувався цілковитим довір'ям гетьмана. Досить згадати, що коли у березні 1648 року, тобто на самому початку Визвольної війни, Б. Хмельницький, разом із сином Тимошем, вирушив до Бахчисарая, щоб домовитися з ханом про спільний виступ проти поляків, то у складі делегації був і К. Бурляй. От тільки Тиміш, як відомо, залишився при дворі хана в стані заручника, а К. Бурляй повернувся на Січ і командував загонами повстанців під час битв під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями... Авторитет його серед козацтва та військовий талант були такими, що Хмельницький кілька разів призначав його наказним гетьманом, що дозволяло К. Бурляю самостійно діяти проти поляків, командуючи великими козацькими з'єднаннями.
Не забув про нього гетьман і при поділі визволеної частини українських земель на адміністративні одиниці: Кіндрату Бурляю було доручено очолити гадяцький (з центром у м. Гадячі, що на Полтавщині) адмінполк. Що, одначе, не заважало йому командувати одним із реєстрових полків Визвольної армії. Відомо також, що гетьман неодноразово використовував дипломатичний хист полковника Бурляя, включаючи його до складу різних делегацій, що провадили переговори з татарами, поляками та московітами.
У липні 1649 року К. Бурляй привів свій полк під місто-фортецю Збараж, за стінами якого стояв гарнізон під командуванням одного з найздібніших польських полководців, і найзапекліших ворогів повстання, Яреми Вишневецького, з князівського роду Вишневецьких, до якого належав і славетний Дмитро Вишневецький. Бої тут точилися запеклі, й існує версія, що, штурмуючи місто, полковник К. Бурляй загинув. Проте чутки про його загибель під Збаражем, мабуть, варто вважати перебільшеними. Досліджуючи дипломатичну діяльність Б. Хмельницького, історик В. Сергійчук ("Іменем Війська Запорізького ") натрапив на свідчення того, що вже навесні 1653 р. К. Бурляй очолював поважне посольство до російського царя. Мета? Готувати підґрунтя для союзу з Московією та заручитися підтримкою царського уряду в боротьбі з поляками. "В посольство до Москви, — пише В. Сергійчук — виїхали полковник Кіндрат Бурляй і Силуян Мужиловський, які мали просити царя, щоб "совету и помощи дати изволил". Крім того, вони повинні були "дістати дозвіл одному з них проїхати через російські землі до шведської королеви". Ну, якої саме поради "совету" вони повинні були просити у царя Московії — то вже, в даному випадку, питання другорядне.
Якщо зважити, що на той час Б. Хмельницький уже мав намір активізувати дипломатичні зносини зі Швецією, як з потенціальною союзницею у боротьбі з поляками — та й не лише з ними, то побачимо, що полковник Бурляй виявився в епіцентрі великої політичної інтриги, наслідки якої проявилися згодом і під час спільної боротьби українців та шведів з поляками, і в часи гетьмана Мазепи, коли вони спільно виступали проти росіян. На жаль, у подальші часи ім'я К. Бурляя зникає з поля зору дослідників. Зокрема нема жодних відомостей щодо того, що послом до Швеції став саме він, і взагалі, чи домоглися вони в Москві дозволу на таку мандрівку через землі Московії. Цілком імовірно, що після завершення війни він відійшов від активної військової та політичної діяльності.
Максим Нестеренко, полковник корсунськй, полковник Визвольної армії.
В своїй "Історії України" академік І. Крип'якевич називає Максима Нестеренка серед отих "старовинних" полковників (поряд з Бурляєм, Джалалілєю, Вешняком...), чиї реєстрові полки становили основу козацько-повстанської армії Б. Хмельницького. Найбільш навчені і дисципліновані, ці військові частини й справді здатні були протистояти і добірному польському війську, і найманцям-германцям. Тим паче, що командири їх набули досвіду ще задовго до Визвольної війни, беручи участь в походах проти татар і турків.
Відомо, що ще в грудні 1637 року М. Нестеренка було призначено адміністративним полковником корсунським. При цьому він водночас командував Корсунським реєстровим полком. Це призначення він достав від коронного гетьмана Миколи Потоцького одразу після придушення козацько-селянського повстання під проводом Павлюка. Старшим (гетьманом) реєстрового козацтва було тоді призначено Ільяша Караїмовича, військовим писарем Богдана Хмельницького, а Нестеренкові випало командувати цим полком. Можливо, саме те, що Нестеренко отримав призначення разом з Хмельницьким, і здружило їх. Про те, що Нестеренко був людиною надзвичайно наближеною до Б. Хмельницького, свідчить вже хоча б той факт, що саме він разом з майбутнім гетьманом провадив у 1646 році переговори з польським королем Владиславом IV щодо можливої війни з Туреччиною, під час якої козаки і польське військо мали битися пліч-о-пліч, як союзники. Ми вже знаємо, що, плануючи цю війну, король навіть виділив козакам певні кошти на закупівлі зброї та підготовку козацької флотилії чайок, проте, замість польсько-турецької, запала українсько-польська війна, в якій полковник Максим Нестеренко взяв участь з перших днів. Відзначивши його заслуги перед козацтвом і Україною, гетьман, одразу після Корсунської битви, під час якої поляки були витіснені з рідних країв Нестеренка, призначає його полковником корсунським.
Крім військового, полковник Нестеренко володів і талантом дипломата. Тільки цим можна пояснити той факт, що гетьман Б. Хмельницький доручав йому вести важкі переговори з правителями сусідніх держав. Досить сказати, що саме він очолював посольство української армії, яке в лютому 1649 р.