Приносив після друкарки, не проставивши жодної пропущеної крапки чи коми, бо для чого ж тоді у видавництві й коректор?
Врешті-решт підписав до набору, у цензурі не почув жодного зауваження ("Усі б так писали",— сказав схвально цензор) , роман невдовзі був виданий і безслідно зник у книжковому морі, як і сотні інших отаких безликих книжок.
Ба ні, не безслідно! Невдовзі в "Літературній газеті" появилася схвальна рецензія, підписана одним із відомих критиків. Переповідали, що автор розіслав свій щойно спечений опус усім критикам з дарчими написами, в усі обласні та республіканські газети, що в нього удома зберігалася картотека на все спілчанське начальство, директорів видавництв, головних редакторів та завідуючих відділами прози, де була вписана домашня адреса і дата народження: він не пропускав жодної дати. Надсилав вітальні листівки на всі революційні свята, на Новий рік та День Радянської армії, а якщо хто одержував орден чи державну премію, то першою стукала в двері вітальна листівка цього сивоголового метра.
Він всеньке життя так безжурно й прожив, називаючи себе "урождьонним оптимістом", і для оптимізму того були всі підстави: із ста двадцяти повістей, романів та збірок оповідань і поезій, що їх щороку видавало лише наше видавництво, якийсь десяток, а то навіть і менше, мав ознаку таланту. Решта ж — суцільна сірятина, закроєна на одну й ту ж соцреалістичну колодку, і непосвяченому лишалося тільки дивуватися, що й вона знаходить свого читача. Що, видана солідними тиражами (щонайменше п'ятнадцять тисяч примірників), не осідає в книжкових магазинах, а зни-ка, як у чорну діру.
А секрет розкривавсь дуже просто. В одній лише нашій республіці функціонували десятки тисяч бібліотек і кожна бібліотека поповнювалася новими книжками. Приходить бібліотекар на книжкову базу із списком бажаної літератури: там і класика, і сучасні популярні письменники, а йому на кожну таку бажану книжку — десяток сірятини. Хочеш — не хочеш, купуй. Й осідають ті цеглини, ніким не прочитані, в запасниках, вкриваються пилом та павутинням, а потім потихеньку їх списують і здають в макулатуру. Автори цих книжок живуть і горя не знають, нерідко навіть ходять у класиках живих, особливо, коли доскочать якоїсь керівної посади. Муки слова їм невідомі, а оплата — ті ж триста карбованців за аркуш, що талантові, що графоманові.
Принагідно пригадую, як писав закриту рецензію на черговий пригодницький роман Кашина. Роман той, абсолютно позбавлений літературної вартості, запланований був для перевидання у видавництві "Дніпро", та ще й кількома масовими тиражами. У розмові з Кашиним я йому рекомендував повикидати особливо незугарні місця.
— Ти що? — обурився він.— Та це ж майже тища карбованців! — І дивився на мене так, наче я оту тисячу щойно спробував висмикнути у нього з кишені.
Пам'ятаю й іншого автора, який похвалявся, що за день може написати на шістсот карбованців. Тобто два аркуші, п'ятдесят друкованих на машинці сторінок.
— В тебе що, під рукою рахівниця? — поцікавивсь я в нього.
Він і очі витріщив:
— Рахівниця?.. Навіщо?
— Як навіщо?.. Настрочив сторінку і клацнув на рахівниці... Як у бухгалетрії. Настрочив і клацнув...
Образився. Довго не вітався, проходячи мимо, А відомий літературознавець (не так своїми працями, як посадами) висловився на цю тему ще категоричніше:
— Для мене той, хто не має на ощадній книжці двадцять— тридцять тисяч карбованців, просто не існує як письменник.
Наведені приклади звучать нині, як анекдоти. Але чи не пронизували отакі анекдоти все наше тогочасне життя? Коли місце в літературі визначалося не так вагомістю написаного твору, не читацьким попитом навіть, а насамперед тематикою, її злободенністю. (Пригадаймо хоча б повість нині забутого Рябокляча "Золототисячник" — відгук на чергове рішення партії. Написана на рівніінформашки в районній газеті, де не те що жодного живого образу, а навіть блідого натяку на художність годі знайти, вона зібрала рясні схвальні відгуки та ще й одержала Сталінську премію)... Та ще й тим визначалося місце того чи іншого твору, як відгукнулося на нього начальство, особливо партійне. Не можу не згадати при цьому розгнівану репліку Скаби, секретаря по ідеології ЦК КПУ:
— Що ви мені тичете в очі Малишком! Малишко, Малишко!.. Треба буде, ми десяток Малишків спечемо!..
"Літературу замкнули на скабу",— жартували в Спілці невесело.
Леонід Миколайович Новиченко в той час по праву вважався критиком номер один. Людина обережна, а іноді аж полохлива, він мав гострий аналітичний розум і хоч і зрідка, та все ж виступав з обгрунтованими статтями проти сірятини. Хоч і змушений був, за висловом Антоненка-Давидови-ча, співати пісню того, на чиєму возі їхав. (Згадаймо хоча б його розгромні статті на Рильського, Яновського, Сенченка.) Але знайдіть мені хоч одного тогочасного критика, який би був без гріха. Які не заглядали б у партійні святці, пишучи ту чи іншу статтю. Так от, на Леоніда Миколайовича чи то накотило тимчасове затемнення, чи йому вкрай необхідно було проілюструвати свіжим прикладом статтю про літературу на військову тематику, тільки він узяв та й похвалив повістину Павла Оровецького "Серце солдата" — річ настільки бездарну, що навіть у редактора пересихало в ручці чорнило, коли він правив цю повість. Щоб проілюструвати рівень письма Оровецького, досить назвати кілька книжок, які він пік з 1930 року: "Сила прикладу", "Альошина бригада", "Золотий колос", "Комсомольський агрегат", "Семисо-тенниця" і тому подібні. І протягом усього часу жодна його річ не була покритикована: критики боязливо обходили людину, яка під час громадянської служила в органах ВЧК, а до тридцятого року очолювала боєдільницю по боротьбі з бандитизмом, тобто розоряла заможних селян. Він так і залишився в душі чекістом, і я пам'ятаю, як уже в сімдесятих, під час спілчанських зборів, бризкав лютою піною на Ліну Костенко, яка виступила на захист шістдесятників, над якими в той час проходили судові процеси. Що він волав, тикаючи осатаніло пальцем у Ліну, важко було розібрати, але я тоді подумав, що дай такому волю і владу, бідній Ліні не минути б аутодафе.
Але повернемося до статті Новиченка. Оровецький був у той час в Ірпені, в Будинку творчості письменників: сиділа непомітно людина в своїй кімнаті, шкрябала черговий опус і раптом — стаття Новиченка!
Другого дня ми не впізнали Павла Оровецького: це була вже зовсім інша людина, яка майже не торкалася землі, по якій ходять всі смертні. "Ви читали про мене? Читали?" — горіло на його високім чолі. Досі він, повторюю, працював у кімнаті, тепер же виволік письмовий стіл на веранду, мимо якої ми проходили, і на виду у всього товариства став творити безсмертні свої сторінки.
От пишу ці рядки та й запитую себе, нинішнього: "А ти? Чи не "вознісся" б отак над землею, коли б тебе похвалив Новиченко?" А їй-Богу "вознісся" б! Стіл, щоправда, на веранду не цупив би, але що ходив би, ніг під собою не чуючи, то це вже точно. Адже кожна стаття, кожен відгук, схвальний чи негативний, надрукований в газеті, особливо центральній, сприймався як вирок, який визначав твою подальшу долю. Він міг тебе над загалом письменницьким або піднести, або перекреслити все, тобою досі написане. — Десь на початку шістдесятих видавництво "Радянський письменник" за проханням книготоргу взялося перевидати мій роман "Його сім'я". Рідкісним на той час тиражем: сто тисяч примірників. Роман уже був зданий до набору, коли якось рано-вранці, годині о шостій, у двері мосї квартири подзвонив сусід, теж письменник:
— Ти одержав "Литературную газету"?
— Ще не одержав. А що?
— На, прочитай. Тут про тебе написано. На третій сторінці.
Розгорнув і одразу ж наткнувся поглядом на жирно підкреслену фразу: "Мещанский роман А. Димарова". Хотів повернути газету, але мого сусіда наче корова язиком злизала: не пожалів свіжого номера, щоб порадувати колегу по перу! Не полінився схопитись ледь світ. Уявляю, скільки втіхи принесла йому ота фраза.
І буквально того ж дня — дзвінок у видавництво директорові. З цека партії:
— Що ви там затіяли видавати міщанський роман? Зняти негайно!
— Який роман?
— Роман Дімарова. Ви що, московських газет не читаєте?
— Так то ж про "Ідола"! А ми "Його сім'ю" перевидаємо.
— Зніміть все одно. Треба із цим романом як слід розібратися. Візьміть натомість роман Гончара або Стельмаха...
Роман таки був перевиданий, але набагато пізніше. І значно меншим тиражем, ніж просив книготорг...
Міг би згадувати й згадувати про ремісників од пера, творіння яких забирали майже весь редакційний мій час, але годі поки що про них. Хоча, правду сказати, копирсання в графоманському чтиві не минулось для мене безслідно. Чманіючи над бездарними повістями й романами, як же я радів кожному зблиску таланту, кожній свіжонаписаній книзі. Коли серед "тисячі тонн словесної руди", за висловом Маяковського, раптом заграє живими гранями прозорий, як джерельна водиця, кришталь. Першою такою книжечкою була повість Олександра Сизоненка "В батьківському краю",— як же легко й приємно було її редагувати! А потім — ще одна несподівана радість: "Перо жар-птиці" Віктора Міняйла. Невідомого досі початкуючого автора з Білої Церкви, проза якого іскрилася таким тонким гумором, що хотілося кожну фразу читати й перечитувати.
— Де ви в біса такий і взялися? — запитав я його, коли він вперше появився у видавництві. Отакий собі сільський дядечко, по-сільському і вбраний (здається, навіть у юхтових чоботях) — од нього так і війнуло безмежним полем, з краю в край залитим пшеницею, той пшеничний поблиск був і в його очах, і акуратних, по-парубоцькому закручених вусиках, в такі вусики тільки всміхатись лукаво, пишучи оті іскрометні рядки.
Геодезист-розвідувач, завідуючий торфорозробкою, інженер-землевпорядник, економіст автобази і на тобі — "Перо жар-птиці"! Рідкісний в літературі гумористичний талант.
З легким серцем підписав я до набору цей рукопис, пообіцявши щасливому авторові, що за два-три місяці він триматиме в руках сигнальний примірник. Не мав жодного сумніву, що так воно й буде, адже один з тогочасних секретарів цека партії проголосив у своїй доповіді, що "нам нужны Щедрины и гоголи", так ось вам і Щедрін, і Гоголь в одній особі! Наївний, я не звернув особливої уваги на в'їдливий віршик, опублікований в тогочасному "Крокодилі", автор якого твердив, що нам таки потрібні щедріни й гоголі, "но такіє гоголі, чтобы нас не трогалі".