Чи не впаде колись ця кров на наших дітей?
— Це кров невірних.
— Але ж однаково вона червона. Людська кров. Скільки її вже пролито на землі? Моря цілі. А все мало? І тільки й думок:
як пролити ще більше? Ваша величність, не лишайте мене саму в Стамбулі! Зупиніть свій похід. Візьміть квітку в руки, як колись Фатіх, і хай той венеціанець намалює вас, як намалював колись Фатіха його попередник.
— Звичай забороняє зображувати живі істоти,— нагадав султан.
— Змініть звичай, мій повелителю! Заборонити живе — чи не це робить людей кровожерними, злочинно байдужими до живого життя?
— Чого варте людське життя, коли маєш намір змінити світ? — урочисто мовив Сулейман.— Винен не той, хто вбиває, а той, хто вмирає. Ворог ворогові не читає коран.
Роксолана дивилася на цього загадкового чоловіка, не знаючи, любити чи ненавидіти його за цю впертість, а він втомлено опускав повіки, лякаючись очей своєї Хасекі, очей кольору такого неосяжного і недосяжного, як і її серце.
— Прийми цього живописця,— милостиво всміхнувся він,— для нього це буде неймовірно висока честь.
— Він малював римського папу, імператора, королів.
— Але ніколи не мав честі говорити із всемогутньою султаншею.
Роксолана засміялася.
— Мій султане, ця поважність мене просто вбиває! Я б радше воліла бути безжурним дівчиськом, ніж всемогутньою султаншею.
Він теж спробував скинути з себе надмірну поважність, що межувала з загрозою скам'яніння.
— І моєму серцю наймиліша завжди Хуррем розсміяна і розспівана. Чому б не мала ти сміятися й співати тепер? Ні перепон, ні перешкод.
— А може, тільки й смієшся та співаєш, коли є перепони й перешкоди? Хочеш їх пересміяти й переспівати, бо як ще інакше їх усунеш? Радістю збороти лихе.
— Я хочу, щоб у тебе тепер завжди була радість. Щоб ти користувалася радістю, як даром аллаха. І ніхто не смів стати па заваді. Ти приймеш венеційського живописця, може, приймеш і посла Пресвітлої Республіки, хай побачать, у якому щасті й багатстві ти живеш.
— Баїли пишуть про це вже десять років. Скільки їх присилала сюди Венеція, а всі однакові. Живуть плітками, як жінки в гаремі.
— Ти належиш тепер до світу чоловічого,— вдоволено зауважив Сулейман.
— Мала втіха,— гірко усміхнулася Роксолана.— В цьому суворому світі немає щастя, а тільки його марні замінники: слава, багатство, становище, влада.
Він спохмурнів: "А велич?"
Вона згадала слова: "І він упав, і падіння його було велике", але промовчала. Тільки подивувалася, що султан забув посилатися на спасенний коран, як то робив щоразу.
— Згадай, як ми приймали польського посла,— сказав Сулейман,— і який вражений він був, побачивши тебе поряд зі мною на троні, а ще коли ти звернулася до нього по-латині й по-польськи.
Роксолана засміялася, згадавши збараніння пана Опалінського.
— Я передав польському королеві листа, де було сказано:
"В якому щасті бачив твій посол Опаліпський Твою сестру, а мою дружину, нехай сам Тобі скаже..."
— Немає меж моєї вдячності,— прошепотіла Роксолана.
— І моєї любові до тебе,— глухо промовив султан.— Кожен спогад про тебе світиться мені в найгустішій пітьмі, мов золота зоря. Я пришлю тобі свої вірші про це.
— То буде безцінний дарунок,— огорнула вона його шепотом, як шовком.
Перш ніж зустрітися з венеціанцем, покликала до себе Гасана. Попри своє видиме могуття, не мала іншого місця для таких зустрічей, окрім покоїв Фатіха у Великому палаці, затісних серед довколишньої розкоші, а тепер ще й обтяжених лихою славою після тої ночі таємничого вбивства Ібрагіма, яке сталося тут.
Щоправда, було в тих покоях і те, що приваблювало Роксолану, мовби повертаючи в навіки втрачений світ. Малювання Джентіле Белліні на стінах. Обриси далеких міст, людські постаті, бар-вистий одяг, голі тіла, невинність і гріховність, розкіш і марнота. В малюваннях венеціанця було відбито все людське життя з його долею й недолею. Чудо народження, перший погляд на світ, перший крик і перший крок, несміливість і зухвальство, радість і відчай, нудьга щоденності й шепоти захвату, а тоді несподіване лихо, падіння, майже загибель, і все починається заново, ти хочеш знов прийти на світ, який тебе жорстоко відкинув, але не просто прийти, а перемогти, подолати, підкорити, запанувати;
тепер перешкоди вже не дріб'язкові й нікчемні, ти кидаєш виклик самій долі, доля покірливо стелиться тобі до ніг, возносить тебе до вершин, до небес — і все лиш для того, щоб побачила ти з височин падоли й урвища, темні безодні неминучої загибелі, яка судилася тобі від народження, почула прокляття, що темним хором супроводжують кожен твій вчинок. І захват твій, виходить, не справжній, а вдаваний, і світ, яким ти заволоділа, попри всю його видиму барвистість,— насправді сірий і безбарвний, і довкола пітьма, пастки і вічна безвихідь. Як сказано: "Хоч де б ви були, захопить вас смерть, коли б ви були навіть у вознесених баштах".
Але то було в дні, коли вона ще задихалася од відчаю, коли безнадійна самотність і сирітство терзали її душу, і вона гарячково придивлялася до цих малювань, неначе до власної долі, і, може, бачила в них навіть те, чого там не було, і тільки її зболена уява населяла барвистий світ безжурного венеціанця химерами й жахами.
Тепер проходила повз них, не повертаючи голови. Могла дозволити собі розкіш неуваги, величавої знудьгованості, вже не було лякливо розкритих очей, нависали над ними повіки обважнілі, перлисто-тверді, султаншині повіки над султаншиними очима. Все однаково безвартісне, крім самого життя.
Сиділа на шовковому диванчику, підібгавши під себе ноги, з недбалою вишуканістю обстелившись широким яскравим вбранням, терпляче ждала, поки служебки розставляли на восьмигранних столиках солодощі й плоди, впівока стежила за навмисним швендянням євнухів, на яких могла б нагримати, щоб щезли з-перед очей, але однаково ж знала, що позачаюготься довкола покоїв Фатіха, щоб стерегти її, пильнувати, наглядати, не довіряти. Принизлива очевидність рабства, хай і позолоченого. І Гавана, як і завжди, привів велетенський кизляр-ага, вклонявся перед султаншею до самої землі, не зводив з неї рабського погляду, а з покою не йшов, стовбичив коло дверей, хоч і знав, що, як завжди, буде ганебно вигнаний самим лиш киванням пальчика Роксоланиного. Але сьогодні Роксолана була милостивішою до боснійця, подарувала йому навіть два слова.
— Іди геть,— сказала йому ласкаво. Ібрагім, кланяючись, позадкував за двері, щоб зачаїтися там з усіма своїми обшкрібками, яких час од часу впихатиме до покою, щоб швендяли туди-сюди, нагадували про невтомне стеження, про неволю в золотій клітці.
— Що на світі? — спитала Роксолана свого сповіреного, киваючи Гасанові, щоб сів і пригощався султанськими присмаками.
— Метушаться смертні,— безжурно мовив Гасан.
— Це видно й з гарему. Розкажи про те, чого я не бачу. Ще не хотіла говорити пі про які справи, шукала спочинку в бесіді, гралася голосом, примхливістю, безжурністю.
— Чом же мовчиш? — подивувалася, не почувши Гасанової мови.
Хоч був найближчим для неї після султана (а може, ще й ближчим, ріднішим!), але ніколи це забував, що вона повелителька, а він — тільки слуга, тому його мовчання не так подивувало, як стривожило Роксолану.
— Гасан-ага, що з вами? Чом не відповідаєте?
А він і далі мовчав і дивився їй за спину, дивився вперто, некліпно, стривожено чи збентежено, дивився, забувши про поштивість, зухвало, ніби й далі лишався нахабним яничаром, а не був найдовіронішою людиною цієї володарки.
Найпростіше було б, простеживши напрямок його погляду, самій озирнутися, побачити те, що збентежило Гасана, посміятися з нього, покепкувати. Але прості вчинки вже не належали Роксолані. Якби була Настасею, тоді б... Але Настасі не було. Зникла, полетіла з птахами у вирій і не вернулася й ніколи не вернеться. О матуся не вернеться, і рідний панотець, і батьківський дім на рогатинському пагорбі. Закричали янголи на небі, ізбудили батечка во гробі. Вставай, вставай, батечку, до суду, ведуть твоє дитятко до шлюбу]
Озирнутися — не озирнутися? Ні! Сиділа закам'яніло, на устах владний усміх, а в душі жах.
— Гасане!
— Ваша величність,— прошепотів він,— кров... На стіні кров.
— Хіба яничара збентежиш видовищем крові?
— Це Ібрагімова кров, ваша величність.
— Лякаєшся, що ця кров упаде па мене? Але ж сказано: "Не ви їх убивали, але аллах убивав їх".
— Вони навмисне посадовили вас під цією стіною,— сказав Гасан.
— Хто вони?
Він вкрай розгубився.
— Хіба я знаю. Воші все хочуть, звалити на вас, ваша величність. І смерть валіде, і вбивство Ібрагіма, і смерть великого муфтія Кемаль-заде. Ви вже чули про його смерть?
Вона знов навела слова з коралу — не знати, чи всерйоз, чи хотіла відбутися жартом:
— "Щоб загинув той, хто загинув при повній ясності, і щоб жив той, хто жив при повній ясності".
А сама чула, як у душі щось скімлить жалібно й відразливо. Все тут у крові: руки, стіни, серця, мислі.
— Ібрагім мав убити султана, султан його випередив, а тепер вони хочуть звалити все на вас, ваша величність,— уперто вів Гасан-ага.
— Мені набридли гаремні плітки.
— Навіть смерть Гріті...
— Ще й Гріті? І цього теж убила я?
— Вони кажуть, що на молдавський престол Рареша поставили ви, а вже Рареш...
— Видав угорцям Гріті, сповнюючи мою волю? Всі тільки те й роблять, що сповнюють мою волю. І Петро Рареш так само. Цей байстрюк Стефана Великого. Він прислав дарунок для моєї доньки Міхрімах, для султанської доньки! Коштовну дрібничку, на яку тільки й спроможний був один з численних байстрюків великого господаря. А чи знає хто, що цей господар Стефан колись був у моєму рідному Рогатині з військом і пограбував церкву мого панотця? І чи міг би хтось у цій землі сказати мені, де моя матуся, і де мій отець, і де мій дім, і де моє дитинство? І на чиїх руках їхня кров!
Гасан мовчав. Переймався її мукою, весь напружившись, страждаючи душею, готовий був перебрати на себе весь Роксоланин розпач, всю її тугу, так хотів би запомогти їй чимось. Але чим і як?
— Ваша величність, я зі своїми людьми роблю все, щоб...
— Навіщо! Мої руки чисті! Піди й скажи про це всім. Я сама скажу. Ось!
Вона скочила на рівні, заметалася по килимах, Гасан теж мерщій схопився з місця, притулився до стіни, здається, в напівпричинених дверях промайнула важка постать кизляр-аги.