Ви можете мені зробити цю послугу?
— Ходіть, коли так.
Микола думав про свою супутницю. Що за дивна особа? Такого ще в житті не бачив.
— Звідки ви тут взялись? — спитав, продовжуючи вже свою думку словами.
— Була на вашому тріумфі. І тільки вийшла, той причепився.
Це була зовсім неймовірна версія.
— Ви вважаєте мене, видно, дитиною або якимось недоумком,— обурився парубок.— Що значить причепився? Хіба не знайшли способу відігнати його, коли хотіли?
— Я ж знайшла, підійшовши до вас.
— Може, скажете, що він вам не знайомий. Зоя Іванівна завагалась на мить.
— Не помилились, знайомий,— сказала.— Навіть близький сусіда. Він теж був на вечорі, тільки сидів в іншому місці. Я говорила йому про вас, і він хотів вас побачити. Він ревнує до вас.
— Он що?
Миколі хотілось вилаятись останніми словами. Виходить, що про нього вже йдуть своєрідні балачки і він уже став об'єктом ревнощів. Був уже певний, що той чоловік, про якого була мова, мав підстави ревнувати.
Вийшли на вулицю, по якій ходив трамвай.
— Я вас довів, куди хотіли. До побачення,— сказав Микола.
— Ні, ще ні,— заперечила Зоя Іванівна.— Піду ще трохи з вами, я хочу, щоб він загубив мій слід.
Настирливість цієї жінки була нестерпною. Вони стояли біля зупинки, до якої якраз підходив трамвай.
— Сідайте у трамвай і їдьте,— промовив Микола,— і той чоловік не дожене вас.
— Можливо, що він якраз сидить у цьому вагоні,— сказала Зоя Іванівна.— Бачите, скільки там народу. Дуже можливо, що він там. Ходімте краще до вас
— Але ж у мене товариш.
— Тим краще, не будете боятись. Ви ж мене боїтесь. Миколі нічого не залишалось робити, і він повернув
у' провулок додому. Зоя Іванівна не відступала. Провулок був пустий, безлюдний.
— Нарешті ми від нього сховались,— сказала Зоя Іванівна.— Я боялась, що він вислідить ваше помешкання.
1 — А хоч би й так, то що з того?
— Мені б цього не хотілось.
— Добре, не вислідив, може, тепер уже підете додому? — спитав Микола.
— Ні, зайдемо до вас на хвилинку.
— Зоє Іванівно,— почав уже благати Микола,— зрозумійте, що ви робите? Ваш чоловік мені знайомий, я зустрічаюсь з ним по службі, це ж жахливо. Я не можу дивитись йому в очі.
— А ви не дивіться.
— Зоє Іванівно, ви жартуєте, а тут справа дуже серйозна. Одумайтесь.
— Про це потім.
Вона поводилась нахабно. Чогось подібного Микола в житті не бачив і навіть не читав про таке. "Звідки беруться такі екземпляри? Чи, може, все це напускне, штучне?"
В кімнаті Миколи не світилось. Хоми, як видно, ще не було вдома, а може, вже спав.
— Відчиняйте двері, чого стали, хочете, щоб той тип таки знайшов нас?
' Микола вийняв ключ і відімкнув двері. Хоми не 6у* ло. Хотів засвітити світло, але вона не дозволила.
— Посидьмо в темряві, так краще,— просила ласкавим, вкрадливим голосом. Тепер Зоя Іванівна була цілком іншою, ніж дві хвилини тому. Микола побачив, що все те, як вона вела себе в дорозі, було штучним, напускним, але водночас доводило, що це хитра, розпусна і небезпечна жінка.
— Сядь коло мене, рідний,— вона притягнула хлопця до себе і милувала, цілувала його пристрасно, гаряче.
— Я приголомшила тебе зразу, правда? Я не знаю, що ти думав про мене. Я бачила в твоїх очах іскри злості, коли проводжав мене очима останнього разу. Не знаю, чи ти догадувався, що з мого боку це була тільки бравада, яка коштувала мені дуже багато нервів і здоров'я. Ти не уявляєш, скільки я проплакала після тієї показної хоробрості. Я дуже нещаслива людина. Не люблю я чоловіка, а що варте життя без любові? Тебе покохала з першого погляду, тільки побачила; потім, коли почав читати вірші, а в них також говорилось про нещасне кохання, я умовила себе, що ти будеш моїм навіки.
— Як же це можливо? — перебив Микола.
— Не лякайся, в мріях все можливо. Нехай я тільки раз була з тобою, а це вже запам'ятаю навіки. Не кидай мене,, хороший, не жени від себе, дай мені трошки ласки, пригорни щиро, як людина людину.
Вона дивилась на хлопця благальними очима. . Микола мовчав.
, — Ти ж не пройдеш байдуже біля голодної собаки... Ти ніжний) я знаю, ти той, справжній, ти відчуєш муки людини і тварини. Невже ти не змилуєшся наді мною?
Микола забув присягу і знов, як і в перший раз, безвольно піддався її бажанню.
З того дня і почалася перша дія драми, в якій він грав не останню роль.
Через півгодини Зоя Іванівна була вже готова до відходу. Просила не проводжати її додому, ні навіть до трамвая. Микола послухав. Коли ж вона вийшла з парадного на вулицю, Микола побачив, як із воріт.дому, що напроти, вийшов той самий чоловік, який розмовляв з нею на тротуарі. Цей чоловік на деякому віддаленні пішов слідом за нею.
"Що б це значило? — Микола ламав голову.— Хто цей чоловік? Хоч би. було спитати. Яке він має відношення до цієї жінки? Може, він четвертий в цій незвичайній комбінації?"
Микола почав переконуватись, що зараз це йому вже не байдуже. В душі почало ворушитись щось подібне до ревнощів. Удома Зоя Іванівна поводилась уже не так, як на вулиці, вона знайшла для нього так багато гарних слів. У цей прихід вона здалась йому далеко приємнішою і навіть принаднішою, ніж перший раз. Він переконався, що, дійсно, вся ця штучна бравурність була лиш засобом самооборони на випадок, коли б він словом або вчинком хотів зневажити її.
У той час, як Микола роздумував над подіями, що протягом одного вечора відбулись в його житті, на вулиці, якою пішла додому його гостя, відбулась така сцена.
Не встигла Зоя Іванівна відійти й триста кроків, як почула за собою тупіт ніг людини, що бігла. У фігурі людини, яку вона побачила, оглянувшись, відразу пізнала свого переслідувача, якого перед годиною покинула на вулиці. Це був спекулянт Віктор Кваша, її обожнювач і спокусник, а до того ж і близький сусіда.
Зоя Іванівна зупинилась. На вулиці не було ні душі. Це був час, коли одній людині ходити по завулках небезпечно. Випадки, що злодії і старші безпритульні роздягали на вулицях, були часті. Зрештою, ніхто й не поміг би, коли б покривджений кричав пробі. Роздягальники оперували звичайно не поодинці. Коли один грабував, другий міг чатувати у найближчому під'їзді.
Зоя Іванівна тремтіла від страху і злості. Кваша став зараз для неї нестерпно гидким. Адже там, на вулиці, вона сказала йому, що більше з ним бачитись не хоче, сказала, що не любить його і ніколи не любила, що тільки хвилево піддалась його спокусі тоді, коли він, скориставшись з її скрутного матеріального становища, розіграв роль закоханого, загрожував, що позбавить себе життя, якщо вона відмовить йому у взаємності. Чому ж він цього не хоче розуміти? На це питання не міг би, мабуть, відповісти й сам Кваша.
Захекавшись, він підбіг до неї. Ловлячи ротом повітря, вхопив Зою Іванівну за лікоть, але вона з відразою вирвала руку.
— Відсапайтесь спочатку, шпигуне! Для такої роботи ви непридатні, забагато жиру,— промовила злобно.
Переслідувач пропустив її фразу повз вуха.
— Куди ходила? — спитав грубо.
— Ти знаєш, чого питаєш? Ходила і буду ходити. Це тебе не стосується.
— Стосується, і дуже! Не думай, що тобі так легко вдасться від мене відкараскатися. Ми з тобою зв'язані навіки.
— Ти збожеволів, що ти плетеш? — крикнула Зоя Іванівна і схаменулась, усвідомивши, що відповідає Мико-линими фразами, які чула недавно на свої власні репліки.
Історія повторювалась, тільки декорації перемінились і артисти обмінялись ролями. Ясно, що Кваша був досвідченим у житті і в коханні, і їй важче було позбутись його, ніж малодосвідченому Миколі її. Проте вирішила не відступати ні на крок, вірячи в свої чари й силу.
Кваша шаленів. Губи його дрижали, і весь тремтів у стані крайнього збудження.
— Я не дозволю тобі більше ходити до того писаки,— шипів він.— Я вб'ю його і тебе.
— То вже як там у тебе вийде,— промовила спокійно Зоя Іванівна, повертаючись, щоб іти, але він знов схопив її за руку.
— Ти що? — видивилась на нього жінка.— Чого ти мене тримаєш?
— Скажи, що більше до нього не підеш,— почав він уже іншим голосом.
Зоя Іванівна усміхнулась.
— Невже тебе задовольнило б, якщо б я таке сказала!
— Задовольнило б,— почав він скоромовкою,— задовольнило б. Я тобі завжди вірив, ти правдива.
— Чого ж ти зараз хочеш? Я сказала, що тебе не люблю і переконалась, що ніколи не любила, що підко^ рилась твоїм благанням тоді, того першого разу, з вдячності за те, що врятував мене від голодної смерті. Ти ж поводився тоді неблагородно, ти давав мені тільки те, що в тебе залишалось, що тобі вже в горло не лізло, а брав від мене... Не йде мені це слово на язик. От коли б ти допомагав безкорисливо, можливо, й справді полюбила б, тоді мав би і моє серце. А зараз ти більше нічого не маєш і не будеш мати. Я люблю його, від нього зараз вийшла, і буду ходити, і буду любити, і не страшні мені твої погрози. Ти занадто любиш себе, щоб ризикувати своїм ситим життям. Нічого ти нам не зробиш, і не боїмось ми тебе: ні я, ні він!
Кваша стояв збентежений під словесними ударами жінки, неспроможний промовити й слова, і, аж коли вона замовкла, видобув з себе:
'" "—; А твій чоловік? Ти не боїшся чоловіка?
' — Он коли ти згадав чоловіка! — скрикнула Зоя Іванівна.— А коли сам лазив до мене у вікно і у двері, тоді думав про чоловіка? Мерзотник! Можеш іти, сказати йому.
— І піду, і скажу,— заявив нахабно Кваша. І по ньому було видно, що піде й скаже.
— Не забудь сказати і про себе. Чуєш? : Вона хвилину подумала:
— А хочеш, я тобі поможу, піду сама зараз і все розповім? '
; Кваша побачив, що'жінка не жартує. Він добре її вивчив. Він знав і те, що коли б вона призналась чоловікові, що зраджує його, він їй також нічого не сказав би, а от йому, Кваші, мабуть, не простив би. Зваживши це, він хотів повернути все в жарт. Запевнив жінку, щс5 нікуди не піде, а сказав це так, заради красного слівця. Він тільки просить, щоб вона одумалась і не робила нерозважних вчинків.
— Ми вже звикли одне до одного,— говорив він благально.— Чого тобі шукати біди? Колись це мусить викритись, і буде скандал.
— Хоч би ти не виставляв на світ божий свого мо^ ральноґо убозтва,— перервала його тираду Зоя Іванівна.— Ти знаєш, що мій чоловік є моїм тимчасовим супутником. Він, як і ти, скористався колись з мого скрутного становища. Він випадково врятував мене від животіння в селі, а ти від голодної смерті.