Я хотів її собі, але глянув і не зміг покласти в постіль. Самі ребра. Щоб не пропадали гроші, вирішив подарувати в твій гарем. Валіде прийняла. Була мудрою жінкою.
Султан звівся на ноги, став перед Ібрагімом, стемнів лицем так загрозливо, що той мав би схаменутися, але сп'яніння, а ще більше, мабуть, знахабніння зробило його сліпим.
— Як смієш ти так про султаншу? — повільно вимовив Сулейман, насуваючись на Ібрагіма, який недбало розлігся на подушках.— Вона мати моїх дітей, і її добре ім'я важить незрівнянно більше, ніж смерть не тільки твоя, а й моя власна.
— Ти, турку! — засміявся Ібрагім.— Хочеш вмирати за цю нікчемну рабиню, за цю відьму? Чи вже зовсім з'їхав з глузду? Аби ж хоч було заради чого! Бачив її голою — не пробудила в мені нічого чоловічого. А ти...
Не договорив. Султан сплеснув у долоні, миттю вскочило в покій кілька дільсізів. Ібрагім, знаючи, які скорі на розправу німі, теж підскочив з свого місця, ховаючись за султана, бліднучи більше, ніж звичайно, зашепотів:
— Ваша величність, мій падишаху, то ж був тільки жарт, то ж...
— Взяти його! — гукнув султан, відсторонюючись од свого улюбленця.
— А-а, мене взяти? —скреготнув гострими своїми зубами Ібрагім.— Мене, великого візира? Не смієте! Ніхто не сміє!
Дільсізи мовчки йшли на нього. Він відбіг до стіни, притиснувся спиною до малювань Белліні, змахнув своїм коштовним кинджалом.
— Султане, схаменися! Мій повелителю! Я ж ваш макбул, ваш мергуб, ваш махбуб!— Я ж ваш милий, ваш бажаний, ваш улюблений!
— Будеш мактул! [68]— крикнув перекривлений од люті Сулейман.— Кінчайте з цим зрадником!
— Не підходь! — засичав грек до німих.— Поріжу всіх! З вашим султаном поріжу!
Один із дільсізів, чорний жилавий велетень, вміло замахнувшись ятаганом, кинув його і пришпилив Ібрагіма до стіни, мов метелика шпилькою. Кинджал випав із грекових рук.
Він поглянув на стіну, ніби ще не вірив, що то його кров бризнула на малювання італійця,прошепотів:
— Сулсймане, я вмираю. Кров моя...
Німі накинулися на нього, відірвали від стіни, шовковий шнурок здавив йому шию.
Султан мовчки вийшов з покою. Розбудив Роксолану, не дозволив запалювати світла, сів на подушки так, щоб сяйво березневої ночі не падало крізь барвисті шибки йому на обличчя, глухо промовив:
— Убитий Ібрагім. Вона злякалася.
— Як? Де? Ким?
— Мною.
Їй стало страшно й легко.
— Що ж тепер буде?
— Нічого. Хіба ти не зі мною?
їй чомусь згадалися давно читані слова. Ще з дитинства: "Хто побідить, не матиме кривди від другої смерті". Але не сказала їх султанові. Мовчала. Він попросив:
— Іди до мене.
І вона пішла. Бо й до кого б мала йти на цім світі?
Ібрагімове тіло закопане було в дворі дервішської текіє на Галаті. На могилі не було ніякого знаку, окрім дерева, що росло поблизу.
Двір колишнього великого візира на Ат-Мейдані перетворено на школу для молодих яничарів. Його сади на Золотім Розі стали місцем для гулянь стамбульців. Майно передано державі. Спадок від захланного грека зостався величезний. Понад вісімсот сільських садиб і будинків, майже півтисячі водяних млинів, два мільйони дукатів, не лічачи золотих і срібних злитків, тридцять два великі діаманти на одинадцять мільйонів аспр, безліч самоцвітів, п'ять тисяч багато гаптованих кафтанів, вісім тисяч тюрбанів, тисяча сто шапок, прикрашених щирим золотом, дві тисячі кольчуг, дві тисячі позолочених панцирів, тисяча сто кінських сідел у золоті й коштовних каменях, дві тисячі шоломів, сто тридцять пар острогів золотих, сімсот шістдесят шабель у коштовних піхвах, тисяча списів, вісімсот золотом оправлених і діамантами й самоцвітами саджених коранів, тисяча сімсот рабів і рабинь, дві тисячі коней, тисяча сто верблюдів.
Хатіджу султан видав за молодого Лютфі-пашу, який відзначився у перському поході, бо не годилося, щоб така молода вдова жила сама.
Великим візиром став арбанас Аяс-паша, чоловік мужній, але дурний і обмежений, байдужий до всього, крім власної влади.
Стамбул завмер, упокорений і приборканий, лягав до ніг Роксолани, усе тепер тут стелилося їй до ніг, але не було радості в душі, не мала торжества в серці, хотілося вирватися звідси, втікати, втікати світ за очі, покинути Стамбул, щоб, може, й не повертатися сюди ніколи.
Коли сказала про своє бажання султанові, той здивувався:
— Але ж ти в цьому місті здобула велич!
— Велич? — Вона засміялася.— А що я тут бачила? Мури Топкапи, замкнені покої, нагляд євнухів, сади гарему та небо над ними? І весь світ — крізь кафису ,хіба що для султанші пороблено на вікнах коштовні мушараби. Мій повелителю, повезіть мене куди-небудь! Поїдьмо далеко-далеко!
— Куди ж? — не зрозумів султан.
— Хіба я знаю? Аби лиш далі від Стамбула.
— Султани можуть їздити тільки на війну і на лови.
— О прокляття влади! Повезіть мене хоч на лови! В ліси й у гори! Повезіть, мій султане!
...А тепер скакала у глибину лісу, маючи перед очима ту дивну стрімчасту вершину, схожу на високий білий ріг. Суркая. Ріг-скеля. Але по-турецьки "суп" означає не тільки "ріг", а й "весілля". Хай буде ця скеля мовби її весільним дарунком.
— Мій султане, я хочу, щоб ми з вами зійшли на цю вершину! Примха дика й незбагненна, але султанша дивилася на Сулеймана так благальне, мало не жебруючи, що він слухняно зліз з коня і, плутаючись у своєму широкому коштовному одязі, пішов слідом за цією жінкою, яка не втомлювалася його дивувати. Скеля здіймалася полого, так що йти на неї можна було без особливих зусиль, та однаково султан не встигав за Роксоланою, вона випередила його, ледь не бігцем подолала останній стрімчак, ступила па гостру білу вершину, тільки тоді озирнулася на Сулеймана, який тяжко чалапкав позаду.
Стояла над безмежними лісами, над царством гір, вознесена під саме небо, і дивилася в той бік, де мала лежати її рідна земля. У дикій пустельності цієї вершини мовби щось промовляло до Роксолани, щось живе, народжене безміром просторів, що розляглися внизу, таємною могутністю землі, поклик якої вона сприймала всім своїм єством, і поклик той був ніби втіленням і природою її душі, жадобою нових звершень і добра, яке є істиною. А серце стискувалося від незбагненного нетерпіння, і та сама безмежна туга, що була в ньому з першого дня неволі, залягала там тяжко і безнадійно.
Зітхнувши, Роксолана перевела погляд униз, навстріч Сулейманові, який дерся на вершину повільно, втомлено, але вперто. Піт струмками стікав йому з-під високого тюрбана, заливав очі, скапував із прибитих сивизною довгих вусів, звивистими патьоками проорював сліди свої у бороді, як дощ на глиняних гірських схилах. Вона бачила султанове обличчя, його хижий ніс, жадібно розтулені уста, гострі зуби. Йшов до неї, дерся вище й вище, насувався на вершину, де вона стояла, вслухаючись у невідомий поклик.
І тільки тоді, глянувши собі під ноги, побачила Роксолана, що на білому гострякові вершини вистачає місця лише для одної людини
Книга друга
СТРАСТІ
КРОВ
Від Ібрагіма не лишилося навіть його улюблених дзеркал. Хатіджа не захотіла взяти жодного, бо кожне з них ще мовби зберігало в своїх таємничих глибинах бліде відбиття того, хто зганьбив її царський рід. Султанські еміни, яким звелено було забрати майно колишнього великого візира до державної скарбниці, зацікавилася тільки коштовними оправами. Навіть яничари, які загосподарювали в Ібрагімовім палаці, всупереч своєму узвичаєнню, не стали трощити дзеркал, щоправда, не від забобонного побоювання лиха, а скорше від тверезого розрахунку, бо все це добро можна було відправити на Бедестан і розпродати там хоч і за півціни, але ж однаково мати зиск більший, ніж від потовченого скла.
Несподівано з-за моря припливло ще одне дзеркало для Ібра-гіма. Вже для мертвого. Коло стамбульських причалів завжди повно було роззяв, які зустрічали кожне судно, так ніби сподівалися, що привезе воно для них щасливу долю. Посилав туди своїх людей і Гасан-ага, воліючи без прогайки мати вісті, які линуть з морськими вітрами. Ось так один з його Гасанів і довідався, що на щойно прибулій венеціанській барці привезено в дарунок Ібрагімові величезне дзеркало. Баркою тою приплив до Стамбула посланий самим дожем Венеції Андреа Гріті славетний художник Вечелліо з кількома своїми учнями. Дож прислав свого улюбленого художника на прохання сина Луїджі Гріті, ще не знаючи, що син уже мертвий, так само, як не знав про смерть великого візира Ібрагіма той, хто посилав йому в дарунок рідкісне дзеркало.
Власне, про те дзеркало і про художника Гасан-ага негайно повідомив свою повелительку, випереджаючи навіть всюдисущих султанських улаків-донощиків. Він переслав Роксолані коротенького листа і ще того самого дня одержав от султанші повеління забрати з барки дзеркало і передати гаремним євнухам, які поставлять його в кйошку Гюльхане, оновленому Сулейманом для улюбленої своєї жони під час її останніх хворощів. Про художника Роксолана не згадала, не цікавилася й тим, хто прислав Ібрагімові дзеркало, але Гасан-ага однаково ж знав, що колись вона може спитати й поцікавитись, бо була не тільки султаншею, а передовсім жінкою — примхливою, незбагненною і загадковою. Тому мав збирати відомості й про це.
Дзеркало було розкішне. Величезне, на півстіни, у важкій золоченій рамі, що вгорі мала вигляд стрілчатої арки, над якою зависли двоє усміхнених золотих янголят з оливковими гілочками в руках. Кому принесуть вони жаданий мир і чи принесуть?
Дзеркало прикрасило зал прийомів у Гюльхане, воно сподобалося самому султанові, але й Сулейман виказав стриманість, гідну володаря, не спитавши, звідки воно. Роксолана сказала йому про художника, присланого дожем Венеції.
— Я вже знаю. Це Луїджі Гріті попросив свого батька. Хотів, щоб було, як за великого Мехмеда Фатіха, коли Венеція теж присилала до Стамбула свого найкращого художника. Навіть мервий. Гріті робить мені послуги. Я повинен відомстити за його смерть, належно покаравши угорців і цього зрадливого молдавського воєводу Рареша.
— Ви знову підете в похід, мій падишаху? Заради якогось мертвого купця-іновірця?
— Він був моїм другом.
— Здається, він був ще більшим другом Ібрагіма.
— Гріті вбито, коли він виконував нашу високу волю. Цей злочин не може лишатися безкарним.
— Знов кари і знову кров? Мій повелителю, мені страшно.