На фронті в моїх руках була вогненна сила зброї, тепер треба було здобувати нову силу, силу знання і розуму— інакше довічне панування залізнозубих Левченків, повільна погибіль, смерть.
— Нікуди ти не поїдеш! — казав я Оксані.—І я не поїду. Заспокой своє серце, моя кохана! Чуєш мене?
Ми насушили торбу сухарів і під час зимових канікул я прорвався крізь сніги до Зашматківки, викладав ті нужденні сухарики перед малим братиком і хоч плакати хотілося, дивлячись на його синьо-зелене, як в утопленика, нещасне личко, підбадьорював Марка:
— Тримайся, Маркусю! На фронті було нам ще трудніше! Отаких півтора сухарі на цілий день, а ще ж фашист б’є з усіх вогневих засобів і треба вистояти, дати відсіч! Розумієш, Маркусю?
— Ще б я не розумів, — заспокоїв мене брат. — У нас учитель-фронтовик без руки, то він нам усе розповідає, як і що, а також учить бути завжди, як товариш Сталін.
— Як хто?
— Ну, як наш вождь, генералісимус Сталін! Я ж писав тобі, як мене виділили на районну олімпіаду за вірш Миколи Бажана. Ось послухай.
Він став переді мною, смикнув догори головою, заплющив очі і, зриваючи кволий голосок, продекламував:
Країно! Як ширшає літ виднокруг,
Як повниться ділом, що ти тільки мариш!
Він з нами, він поруч, великий товариш, і вождь, і найближчий улюблений друг.
Ім’ям його жити й змагатись…
Горло малому пересохло, голос урвався, я притягнув брата до себе, обійняв за плечі.
— Гаразд, Маркусю, досить. Далі я й сам знаю. Ми цей вірш теж учили в школі.
— Я ще більше знатиму, — похвалився Марко. — Ось побачиш, Миколо!
— Вірю, Маркусю, вірю!
Може, так і треба: вмирати з голоду і співати пісню Ревуцького на слова Максима Рильського: "Льотом сталінським орлиним вождь показує нам шлях"?
Хто ж то знає? Я теж тоді співав разом з усіма.
В інституті, окрім занять, навалилося на мене стопудово ще те, що урочисто іменується "громадська робота". Я відповідав за все на світі: за роботу профбюро, за сплату членських внесків, за випуск стінгазет, за організацію духового оркестру, за роботу наукових гуртків і факультетського наукового товариства, за створення каси взаємодопомоги, за побутовий сектор, за культсектор, за проведення суботників і організований виїзд студентів на копання буряків і ламання кукурудзи. Культпохід на п’єсу Вірти "Хліб наш насущний" так само повинен був організувати я, це була вказівка інститутського парткому, точніше: самого секретаря парткому Івана Панасовича Михна, присланого до нас всього місяць тому "для зміцнення керівництва парткомом". Добродушний доцент Барабаш, який до того був секретарем, чимось не задовольняв начальство, і ось скликано "розширене" засідання парткому, на засідання прибув секретар обкому Климушняк, прозваний студентами "одноногим ідеологом", привів з собою теж одноногого огрядного чоловіка і без зайвих балачок запропонував обрати його секретарем нашого парткому. Обрали ж, звичайно, одноголосно, всі присутні стали товпитися біля нового партійного начальства, щоб бодай доторкнутися до руки, чи хоч постояти поряд, я теж стовбичив у шанобливій черзі добровільних підніжків і попихачів, бо, крім інстинктів організованого натовпу, мав ще й свої власні мотиви: секретар звався Іван Панасович Михно і був майже точною копією мого доброго знайомого майора Гаврила Панасовича Михна, тільки й того, що набагато огрядніший. Та й те сказати: мабуть, Іван Панасович не пройшов тих концтаборів, що Гаврило Панасович, і тіло його не вмирало, а вільно розвивалося під сонцем Сталінської Конституції.
Я доволі нахабно пропхався до нового парткомівського секретаря, потиснув його руку, назвав себе, а тоді голосно, так що всі чули, бовкнув:
— Мав велику приємність майже весь сорок п’ятий рік служити разом з вашим братом Гаврилом Панасовичем. Вам відомо, де те пер він? Бо я, на жаль, втратив зв’язок з майором.
Новообраний секретар не кинувся до мене в обійми. Відскочити від мене, як од чуми, він теж не міг: на протезі не поскачеш. Порипівши протезом, мовчки перемірявши мене поглядом з ніг до голови й з голови до ніг, Михно з ненавистю в голосі відбуркнув:
— Який брат? Про що ви говорите? Хто ви такий взагалі?
— Я ж сказав вам, Іване Панасовичу: студент агрофаку Сміян, секретар факультетського партбюро.
— В мене немає ніякого брата, товаришу Сміян, — карбуючи слова, відрізав Михно. — Не було і не буде! Запам’ятайте це назавжди.
— Пробачте, — сказав я, зніяковіло відступаючи.
Але ж далеко не відступиш від свого найближчого партійного начальства. До того ж Михно одразу став завідувати кафедрою марксизму-ленінізму, де навіть рядові викладачі почувалися такими собі царками, необмеженими володарями наляканих студентських душ, що, мов грішники в чистилищі, безпорадно блукали в загадкових лісах партз’їздів, конференцій, ухилів, опозицій, блоків, угрупувань, і ніяк не могли впіймати тої жар-птиці, що звалася генеральною лінією.
Але знання студентські перевіряються тільки в кінці семестру, а по так званій громадській лінії студента можна скубти щодня й щогодини. Вже за тиждень після обрання Михна секретарем я опинився на засіданні парткому — і не просто учасником, а жертвою. Стояло питання про моє самоуправство: я зняв стінгазету першого курсу, в якій студентка Леся Шепелява, захлинаючись од захвату, описувала радісно-піднесене копання студентами буряків у колгоспі, а на додачу ще й склала такого віршика: "Вечерами сытньїй ужин, песни, танцы, хоровод. Две студентки пляшут тут же — восхищается народ".
— Яке ви мали право знімати стінгазету? — гримів Михно.
— Ця студентка розмальовує, яка радість для студента на буряках, а сама втекла звідти на присланій рідним батечком машині.
— Яке це має значення — хто написав? Поет Твардовський теж не був рядовим солдатом, але це не завадило йому створити безсмертний образ Василя Тьоркіна.
— А найголовніше, — усуваючись від дискусії про способи творення літературних героїв, сказав я, — найголовніше в тому, що я вважаю це писання, надто ж отой віршик — просто блюзнірством. "Сытный ужин", "песни, танцы, хоровод"… По всій Україні голод, вмирають люди, знову могили на нашій землі, а ми хороводимо?
— Який голод? — тихо спитав Михно. — Це провокація! Тоді як партія робить усе для подальшого розвитку нашого сільського господарства, коли ми вже за всіма показниками наближаємося до рівня передвоєнних років, ви нам тут підсовуєте ворожі ідейки щодо якогось голоду. Звідки ви це взяли? З газет? З радіопередач? З висловлювань керівників?
— З листів рідних мені людей, — спокійно пояснив я. — Люди вмирають з голоду, не ждучи повідомлень про це в газетах і не виканючуючи довідок у міліції.
— Це ворожа пропаганда! Може, скажете, що й ви вмираєте з голоду, студенте Сміян?
— Я не вмираю. В містах картки гарантують мінімум для прожиття, а в селі? Там ніяких гарантій. На трудодні в цьому році не дали ні зернини.
— Вам доведеться дуже довго і наполегливо працювати над собою, студенте Сміян, — зітхнув Михно і запропонував оголосити мені партійну догану.
Прийнято одноголосно, і вже після фронтових поранень і нагород почалися нові поранення й нагороди мовби мирні, чи що.
Мабуть, щоб дошкулити мені ще більше, Михно особисто дав вказівку нашому партбюро організувати культпохід студентів агрофаку на п’єсу Вірти. Коли б на якийсь трофейний кінофільм, то студенти побіжать і без організовування, але на нудну п’єсу, на яку ніхто не йде, та ще п’єсу про хліб? Навіть Оксана відмовилася йти зі мною до театру, бо треба було відпрошуватися на роботі, щоб устигнути до початку вистави, а вистава чи й варта була таких клопотів, судячи з її назви.
Доля вже й не насміхалася, а знущалася з мене: в театрі я опинився поряд з Лесею Шепелявою. Хто розподіляв квитки? Випадково так сталося чи хтось підладнав навмисне? Найпростіше було б підвестися і взагалі піти звідси або хоч знайти собі інше місце. Та я прийшов занадто пізно, в залі вимкнули світло, пішла догори завіса, відступу не було, я ще раз повинен був стати жертвою цієї дівчини.
— Миколо, ви на мене не ображаєтесь? — зашепотіла Леся.
— За що б я мав на вас ображатись?
— Бо це я зробила так, щоб наші місця були поряд.
— Ви? Навіщо це вам знадобилось?
— Я хотіла попросити у вас пробачення.
— За що?
— Ну, за отой віршик.
— Дурниці! Справа не в віршику. Вже починається вистава.
Обіцяють, що сьогодні гратимуть Шабельська й Беркович. Давайте дивитися виставу.
— Коли хочете, то я й не сама його склала. Я насмикала по рядку в різних поетів, і ото таке вийшло.
— Гм. У кого ж ви понасмикували? Чи не в самого Твардовського?
— Я вже й не пам’ятаю. Може, й у Твардовського щось.
— Не має значення. Дивіться виставу.
— Але я хотіла, щоб ви на мене не сердилися.
— Вважайте, що не серджуся. Дивіться виставу.
Леся Шепелява була добродушна, гладка дівчина, досить здібна, але трохи розбалувана своїм походженням. Батько її, якийсь туз районного масштабу — чи то секретар райкому чи голова райвиконкому — опікувався своїм улюбленим чадом, мабуть, більше, ніж усім довіреним йому районом. Щотижня в коридорах інституту з’являлися меткі дядьки, які розшукували Лесю, коли ми сиділи на лекції, двері аудиторії ледь відхилялися, в щілині зблискувало бандиткувате око і сичливий шепіт, мов терпугом, перепилював голос викладача: "Шепеляву Лесю!"
Леся мерщій підхоплювалася, просила дозволу вийти, а найбільш цікаві студенти крадькома позиркували у вікна, щоб згодом розповісти, якою машиною цього разу — вантажною чи "газиком"— і приблизно що привезено з провіанту для нашої однокурсниці: ковбаси, шинка, сало, качки й кури, олія й мед, садовина й городина, пундики й мундики. Випивки не привозили ніколи, та для цього вистачало навіть куцої студентської стипендії, надто коли згадати, що шампанське коштувало ледь дорожче, ніж газована вода з сиропом.
Треба сказати, що Леся не була скнарою і все присилане татусем з’їдала, сказати б, колективно. Вона наймала велику квартиру у вдови якогось директора заводу, в тій квартирі вічно товклися наші студенти й студентки, мало не щотижня Леся влаштовувала вечірки з танцями під патефон, і на ті вечірки запрошувала десятки знайомих, ледь знайомих і зовсім незнайомих людей. Все це пило, їло, швендяло по кімнатах, в темних закапелках, в туалеті, на кухні обіймалися й цілувалися парочки, у залі розімлілі від музики кавалери запрошували дам на танго, фокстроти, польки і вальси, все кипіло, клекотіло, несамовитіло, все нагадувало мені весну на Рейні, американських солдат, молодих і голодних німкень, радісний шал життя на вчорашніх полях смерті.
На одну з тих вечірок після наполегливих запрошень Лесі потрапили й ми з Оксаною.