До того, як його було збудовано, храмів віри ще не існувало. — Вона підтягнула ближче сумку й витягла рамку з вінчальним посвідченням. — Ось. Тепер ми перед Богом і людьми…
У матері на мить обличчя ніби розм’якло, а з чорних, як і в Маріци, очей викотилися дві сльозини. Краєм ока я завважив, як здригнулося підборіддя у батька, але тільки на мить. На підтвердження сказаного, Маріца поклала на стіл долоню з обручкою. Поклав і я свою. Тоді пошукав у "галереї" смартфону знімки з нашого вінчання і дав тещі. Вона припала поглядом до екрана, по миті зауважила:
— Шкода, доню, що на тобі фати немає.
— Авжеж. Але тоді б у нас не було обручок.
— То таке діло, — поблажливо промовив тесть.
Досі Маріцині батьки зверталися до мене українською мовою. Але то були тільки окремі слова і фрази, які, як я думав, вони вживали тому, що я з України. В Коктебелі ж, де ми познайомилися з Маріцею, ми спілкувалися російською — переважно російською, бо в лексиці Маріци проскакували також молдавські й українські слова. Тепер я збагнув, що це не була спроба підладнатися під мою мовну приналежність. Не було те і сленгом. Це була їхня мова. Після обіду, коли жінки і хлопчик пішли в хату, я поцікавився у тестя, чому вони між собою не балакають по-молдавському. І додав:
— Хіба ви не молдовани?
— Молдовани, — сказав він, — але роду козацького. Сталося так, що ми й одружувалися, й виходили заміж за українців. У Молдавії багато наших. Але мова молдавська для нас така ж рідна, як і українська. Он Марія стала вчителькою молдавської мови і молдавською ж поетесою. Навіть ім’я собі вигадала суто молдавське — Маріца. Ми живемо тут одвіку. Пам’ятаю оповіді ще мого прадіда, про те, що рід наш із задунайських козаків походить. Після російсько-турецької війни більша частина козаків повернулася в Україну: осіли на Одещині, на Південному Бузі, а наша рідня перебралася сюди. Земля тут хоч і не така щедра, як у вас, але люди привітні.
Тесть заходився набивати люльку, принюхуючись до тютюну. По тому, клацнув запальничкою і, піднісши полум’я до люльки, сказав:
— Дякую за подарунки. Я завжди мріяв про таке.
Якусь мить він розкурював, а потім затягнувся; на обличчі з’явився вираз відстороненості чи забуття.
— Раптом сказав: — Послухай, ми ото "будьмо" та "будьмо", а за ваш приїзд не випили. — Він взяв пляшку, але перед тим, як налити, поцікавився: — Як ти на таке?
— Позитивно, — посміхнувся я.
Після цієї чарки я відчув, що легке оп’яніння вже закінчилося і з новою дозою почнеться охмеління. Вже приготувався відмовитися від нової пропозиції вина. Але тесть запитав:
— А як у вас щодо планів на майбутнє? Де ви збираєтеся осісти — тут чи в Одесі?
— Ми так вирішили — я поки працюватиму на судні, зароблю грошей, продам усе, що маю в моєму місті і купимо житло в Одесі. А доти все буде, як є. Клопоту зі спілкуванням не бачу. Скільки тут від Одеси до Кишинева їхати…
Якийсь час тесть не озивався, а тоді поцікавився:
— А які причини заколоту у вас в Україні?
— То не заколот, — відказав я. — Заколот, коли якась із груп або партій захопить владу. Тут же терпець увірвався у всього населення.
— Терпець від чого?
— Від безмежної сваволі. Людину могли безкарно вбити, покалічити, зґвалтувати, у міліцейському відділку чи десь-інде. — Мить я помовчав, а потім додав: — А то просто стали зникати люди. Траплялося, що й поверталися, але вже без пам’яті. Але жоден Лікар від того безпам’ятства не лікує. Не існує й методів лікування.
Гаврило Васильович зробив кілька затяжок, тоді сказав:
— Я чув щось таке — по телебаченню казали. Ті люди немов контужені.
— І про багатьох казали? — поцікавився я обережно.
— Та ні — десь випадків із п’ять. Це було, здається, ще на початку року, і ось, зовсім недавно. До речі, ваші події вплинули й на нас. Понаїжджало з України товстосумів, скуповують усе, що бачать: землі, підприємства. Дехто вже отримав громадянство і протоптує стежку в Парламент. Наші владці дивляться на це лояльно.
— У такі моменти з країни втікають не так товстосуми, як бандити з награбованим, — зауважив я.
— Тут не надто переймаються тим, що то у них за капітали. Аби тільки інвестували економіку. А в них такі статки! — сказав тесть і по миті додав: — З усього, обібрали вас капітально.
"Якби тільки це, — подумав я. — Вони залишили по собі морально пошкоджене суспільство. А це вже лікується не кількома роками, а кількома поколіннями".
РОЗДІЛ 25
Ми з Маріцою вже їхали пригородом Одеси, коли раптом у нагрудній кишені завібрував телефон. Хтось басовитим голосом запитав чи це я, а тоді сказав:
— Ваш номер мені дав Олег, журналіст. Не марнуватиму часу на тему вашої з ним розмови, а перейду одразу ж до справи. Ви, як я зрозумів, сумніваєтеся у доцільності залучення екзорцистів?
— А ви редактор? — поцікавився я.
— Так.
— Річ у тім, що екзорцисти виганяють з одержимої людини біса, який збісився. А це буває рідко. Найчастіше ж обидві сутності — господар і квартирант співіснують у повній гармонії. Серед таких пар найчастіше досягає успіхів та, в якій господар плоті позбавлений табутивного бар’єра. Та — друга сутність штовхає господаря на зневагу до будь-якого закону — людського чи Божого. І він, якщо в ньому вчасно не розпізнати нечистого, стрімко сягне найвищих здобутків. Якщо це бізнесмен, він не зупиниться перед фізичним знищенням конкурента, якщо політик — так само, до того ж запустить на люди будь-яку брехню. А якщо він уже вгніздився на найвищому щаблі ієрархічної драбини, то хто вижене з нього біса? Це перше, а друге: навчитися екзорцизму не можна, екзорцистом треба вродитися. Як, наприклад, співаком. Тоді й молитва з допомогою якої виганяють з людини лихого, спрацює.
— Логічно, — почулося на тому боці. — Так що ж, у створенні інституту екзорцизму пропадає сенс?
— Ні. Але для нього слід підбирати таких людей, які спроможні розпізнати в суб’єкті квартиранта. Якщо ж він такими здібностями наділений, то, отже, зможе і спровадити прибульця з господаревого тіла.
— Куди?
— На Темний Сателіт.
— Бачу, тема вам відома не з чуток. Нагадайте, що таке Темний Сателіт.
— Ну, на нього ще кажуть "Орб". Це одна із складових аури планети Земля. Вона відповідає за такі рефлекси живих організмів, як їсти, пити, розмножуватися. На ній селяться також душі покручів, мутантів свідомості і тому подібне. Але це не те, про що ми балакали з Олегом. Мова йшла про безпам’ятьків чи, як він каже на них, — "непомнящих". Це суб’єкти, яких хтось очистив від пам’яті. Навіщо? Напрошується тільки один висновок: їх готували бути носіями для сутностей, яким не дано увійти у матеріальний світ природним шляхом, себто через народження.
— Не витрачайте час на пояснення. Я про це знаю. Не знаю тільки, хто вони — ті сутності, для яких підготували людські оболонки. Якщо це не біси, як ви стверджуєте…
— А хто підготував оболонки, ви знаєте?
— У загальних рисах… Але про це — не по телефону.
— Отже, про те, хто ті сутності, для яких готували людські скафандри, і хто саме готував скафандри поговоримо при зустрічі. Так?
— Так, — запевнив редактор. — Озветеся ви?
— Авжеж.
Я зберіг номер телефону газетника. Його густий тембр якийсь час після розмови ще чувся в моїй пам’яті.
Тим часом автобус підкотив до автовокзалу, ми вийшли й сіли на маршрутку, котра проїздила повз морвокзал. А там, у каюті, я убрався у джинсову пару і одягнув тюбетейку.
— Сонечко, я ненадовго, — пообіцяв Маріці і поспішив у місто.
Мені не терпілося зустрітися з редактором.
Офіс редакції газети розташовувався в напівпідвальному приміщенні старовинного будинку на одній із центральних вулиць Одеси. Двері були навстіж, і вже з порога я окинув поглядом усе приміщення з кількома письмовими столами, за одним з яких — найбільшим сидів чоловік середнього віку. Більше в кімнаті не було нікого. Чоловік мав смагляве обвітрене обличчя з рисами, скоріше притаманними портовому вантажнику, і аж ніяк не редакторові газети. Ми потисли один одному руки і господар показав на стілець з другого боку столу. Сам він сидів спиною до вікна, за яким промайнули чиїсь ноги і почувся стукіт підборів об асфальт. Самої перехожої не було видно, а тільки її ноги до колін і тонкі довгі "шпильки". Скоро пройшов чоловік. Завваживши на моєму обличчі якусь реакцію на те, що відбувалося із зовні, в кількох кроках від нас, редактор посміхнувся:
— Коли нас сюди виселили з колишнього нашого офісу, я так само, як ось ви, щораз бентежився. Мені весь час здавалося, що по мені, по нашій редакції хтось топчеться, а точніше сказати: хтось обтирає об нас ноги.
— А ви не пробували домовитися з владою? — поцікавився я. — Ну, щоб виділили щось пристойніше? Адже "Одесса очень велика"…
— Звісно, ні. Я просто знав ситуацію. Більше того — один з віце-губернаторів поклав око й на це приміщення, мовляв, для нас і цього жирно. Він пропонував виселити нас кудись на периферію. Надто настирно став пробивати цю ідею після виходу у світ статті Олега про "непомнящого". Зв’язок ніхто не помітив, тільки я — мені-бо було відомо, куди зникають люди. Хоч я й не знав, що стає з ними потім. Я й тепер до пуття не знаю.
Редактор мав приємний басовитий голос людини, яка часто виступає перед аудиторією. На час я немов би відключився від смислу слів, а тільки чув звуки. Водночас мені було відомо з досвіду, що нічого суттєвого не пропущу. Раптом у мені немов би знову клацнув тумблер, який відповідає за смисл:
— … Спочатку кудись пропали один за одним три журналісти. Через якийсь час Спілка журналістів дала оголошення про їхнє зникнення в засобах масової інформації. Минув час, але ніхто не відгукувався. Уже про них стали забувати, як раптом зник ще однин наш колега. Та згодом він з’явився, але то вже була інша людина — у поведінці, у спілкуванні. Може, це грубо, що я скажу, але він став ніби причмелений. То белькоче щось незрозуміле, то починає балакати про якісь підземні галереї, про санітарів, що там порядкують. Називав прізвища трьох зниклих журналістів, казав про лікарняні ліжка і скаржився на поганий харч. Зв’язок між усім, що цей чолов’яга наверз, годі було встановити. Тепер він у психлікарні. Ігор його недавно відвідав, каже, що той поволі-поволі приходить до тями.