Де ж вони?
– Уже приковані до весел, – відповів Олекса.
– То добре! А скільки їх?
– Нема і п'ятсот!
– То мало. Треба поки що попросити прочих каторжників, хай послужать нам, хоч і без кайданів, за гроші, одіж, страву та добре слово, а відтак і вони одержать свободу. Поняв?
– Поняв!
– А тепер, братчики, – гукнув гетьман, – вечеряймо та ідімо спати, бо немала нас жде завтра дорога.
Несказанна втіха запанувала у зборищі козаків. Біля кухарів, які варили кашу з салом, збиралися гуртки та розказували собі про битву, тішилися з побіди, поминали упавших або розшукували між бранцями-каторжниками знакомих. Каторжники – усі молоді люди, бо на галері ніхто не старівся, – були неабиякою поміччю для козаків. Замість півчверти тисячки було їх тепер п'ять тисяч оружних мужів, хоробрих, завзятих, карних. Було вправді між ними до сімсот мужиків, але вони щезали у козацькій воєнній товпі без сліду, попри се тілесна сила й жадоба месті заступають не раз військову справність неабияк. Дотепи, сміх, наче хрущі, літали у воздусі від гуртка до гуртка; хто мав, строїв бандуру, дехто добував сопілку.
– Ади, як дрібненько грає! – сміявся рослий, плечистий козак з гарного, стрункого чорнявого хлопця, який, сівши на піску, вигравав козачки та чабарашки, що аж в ухах лящало.
– А як тоненько! Думав-бись, стара баба пищить від соняшниць, – докинув молодий, безвусий ще отаман, якого тому й назвали у Січі "Цицька".
– Свищу, бо голоден! – відповів козак. – Кому кишки у пузі витягають "алілуя", той хіба інакше не втне!
– Ба, коби так отаман Мосій Рило затягнув… у нього сала хоч куди! Був би голос, як з бочки!
– Отаман, як отаман, але його пузо!
Козаки зареготалися. Мало було, бач, між ними отилих людей. Бували такі на волості між сотниками, полковниками, які займалися більше управою та судами, чим війною, але ті на море не ходили. Тільки бідний Мосій Гречаник не міг позбутися свойого черева, а від волості тікав, наче від пошесті. На біду, ще й мав звичай прозивати ляхів і бісурман рилами. Ось так з Гречаника зробився Рило, тим паче, що не старий, бо сорокап'ятилітній козак поїдав при січовій трапезі неймовірні кількості їди, та й тому й нагадував своїм кругленьким лицем з маленькими ясними очима… іменно рило.
– Невелика штука! – крикнув Мосій, почувши як його підтягають. – Не бути бузькові пеліканом, та все-таки кпить, наче жердка до шмаття зі скрині на алтембас.
– Іменно скрині! – підхопили козаки.
– Куди там скрині! – сміялися другі. – Хіба діжки!
– О, не згадуйте діжки, бо нагадується хліб! – розлютився голодний мужик та знов забирався до сопілки.
– А сухаря не ласка? – спитав хтось.
– Дай і сухаря, трястя матері його!
– Еге, братіку! Дам, дам, та не тепер.
– А коли? – питали козаки.
– Дома у средопістя!
Сміялися козаки зі себе, з других, з цілого світа, коли нагло з різних сторін почулися оклики.
– Каша, каша упріла!
Вмить змінилася картина. Кухарі величезними варехами розділювали кашу по казанах, які завсіди возили зі собою козаки. Кождий десяток мав свій казан. До каші була ще й баранина і хліб, який найдено у галерах та галеонах як страву для турків та каторжників. Усе те поділили досвідні у сьому ділі, щоби вистало на кілька днів. Сьогоднішню пайку уплітали козаки на усі заставки серед сміху і дотепів. За сей час догасали ватри, і тільки вартові докидали раз у раз дров, ріща або очерету до деяких огнищ, які мали горіти усю ніч.
Нагло якийсь могутній голос від гетьманської ватри затягнув грімко пісню "Под твою милость прибігаєм!", і, наче найвправніші співаки, пристали до нього козаки. З п'яти тисяч грудей плила молитва у небо та неслася по хвилях у тьмаву віддаль, серед якої чатували на співців рани, смерть, неволя, тисячі небезпек, труди, невзгодини. Але безпечно засипляли козацькі голови під Покровом Богоматері. І в голову не клали, що вони, і тільки вони, у всьому світі мають силу і відвагу світити в очі пожежею турецькому великанові…
Над раном зірвався знову вітер, який зразу віяв тільки леготом, та кріпшав з кождою годиною. Але сим разом ішов він з півдня, з-над теплої Анатолії, не було чого боятися хмар або дощу. Весело та моторно повставали козаки з очеретяної постелі, попоїли киселю – та у чайки! Одна за другою випливали з пристані, а за ними плили галери. Але сим разом не чуть було зітхань та стонів, не чуть було і свисту батогів. Приковані турки боялися нагаїв і гребли, як найняті, а свої веслярі, хоч приходилося гребти проти вітру, співали до такту веселі пісні. З подивом гляділи на козаків давні каторжники з інших народів, які були при веслах.
Коли над Кінбурнською косою піднялося сонце, чайки плили уже до західного берега Криму. На сході щезав уже той беріг у віддалі, тим більше, що і сонце стояло з лівої сторони.
Плавба була доволі важка. Чималі гребенясті хвилі раз у раз обдавали козаків холодними бризками та гойдали чайки ненастанно. Вони то поринали у проваллі поміж двома ходами хвиль, то перерізували, наче ножем, високий вал і їздили, наче санями зі сугроба удолину. Але рівномірово ударяли весла об воду, вправні керманичі добре знали, що на морі, неначе у горах, ходити треба долинами та оминати зручно більші вали. Швидко плили чайки. Високі галери ледве могли надоспіти і чимраз більше оставали позаду. Тоді половина козаків перестала веслувати, і галери поволі порівнялися з чайками.
На носу своєї чайки сидів гетьман. Ні одне словечко не вийшло з його затиснених уст. Аж вечором, коли побачив у віддалі галеону, яка, замітивши найстрашнішу язву Чорного моря, усіми силами намагалася втікти, гетьман встав і прислонив очі рукою. Усі жижки задрижали у козаків. Деякі отамани, з запорожців, розуміється, дали уже приказ ладити усе до атакування ворожого судна: довгі клюки висунулися з чайки, наче списи, козаки закочували рукави, брали шаблі, ножі, топори та набивали пістолі – одначе гетьман підняв руку і покивав нею на знак заборони.
Нерадо послухали козаки. Кому іншому, може, й не повинувалися б були, але Сагайдачному противитися – значило попрощатися з головою… А гетьман глядів довго за судном, яке вскорі щезло з очей, бо лучі заходячого сонця не позволяли нічого бачити на західній стороні. Золоті лучі відбивалися від кождого вершка безчисленних хвиль міліонами рефлексів та кидали сей невиносимий блеск у очі видця. Із усякої заглибини між хвилями виповзали рівно ж міліони тіней, які видавалися привиклим до блеску очам ледяними, мов ніч. З них творилися більші та менші плями, які дивовижним своїм видом закривали овид.
– Наколи б хто тепер поїхав на нас зі заходу, – обізвався писар, – то ми б хіба задом боронилися. Страх, як сліплять зір і сонце, і море.
Гетьман кивнув головою, але не відповів ні слова.
– Цікаво було б знати, що наша січова лисиця задумує? – обізвався отаман Цицька, який плив щойно у другій чайці. – Галеони не дав забрати, а дивився за нею, наче за рідною мамою.
– Пожди, побачиш, – відповів Мосій. – О, бачиш? Сміється. То значить, що видумав щось вельми важне й корисне.
– Хай його бог благословить! – заговорили козаки.
І плили далі.
________________________________________
10. Козацький хліб
Тої самої ночі козаки минули ріг Тархан Кут і плили, наче по тятиві лука, до Балаклави, оставляючи лук Каламітського заливу наліво. Вітер стих над раном зовсім, а відтак віяв зі сходу, доки сонце не дійшло до полудня. Тоді настала знову тишина, яка тривала через півтора дні. Увесь сей час козаки плили на веслах. Одначе праця не була уже так важка, як досі, бо море було зовсім спокійне.
Але третьої днини зірвався знову західний вітер. Сим разом була се майже буря. Козаки находилися саме напроти Ляоспалійського рога і не занедбали покористуватись попутнім вітром. У чайках уставлено щогли, галери розпустили вітрила, і уперше від виїзду з Кінбурну відпочили утомлені руки гребців.
Ранком четвертої днини побачили козаки стрімку скелю Аю-даг на північному овиді. Тоді гетьман приказав віддалитися від берегів, бо між Алуштою, Судаком і Кафою завсіди можна було стрінути торгові судна, воєнні кораблі, рибацькі каїки або вітрильні кораблі таманських ушкалів .
Чайки звернули направо і враз з галерами щезли за хвилями. Вкоротці утратили з очей береги, кораблі і човни. Дотепер не бачив їх ще ніхто, кромі залоги галеони, яку зустріли першої днини. А хотяй би навіть і побачив дехто з верху Аю-дагу сей пострах султанських земель, то й досі думав би, що чайки пливуть до Трапезунду, Стамбула або Синопа. Але годі було допустити і сю можливість. Разом з чайками плили, бач, галеаси й галери, тож хіба й у голові нікому не постало би, що се козаки. Міг се бути відділ флоту Алія-паші або новий флот, який від півроку ладив Галіль-паша у Стамбулі…
Увесь день і усю ніч плили чайки зразу на південний схід, відтак на північ, а над раном звернули на захід. Сам гетьман кількома наворотами брав у руки квадрант та бусолю і сідав при кермі. Усі прочі керманичі мали строгий приказ слідувати за гетьманською чайкою. Писар і Юрко були безперервно з гетьманом то на кермі, то на чердаці, так що козаки у чайці прозвали вкоротці Пашковського хвостом, а Юрка хвостиком.
– Не гнівайтеся, панове! – казали їм. – Гетьманський хвостик все-таки більше варт від султанського носа.
Гетьман через цілий час не казав ні слова, тільки раз у раз поглядав на схід, ждучи місяця, який мав зійти аж над раном. Вкінці поясніло небо, а над морем явилося з-посеред білих баранчиків бліде лице місяця. У його срібному сяєві заблистіли на північному сході якісь скали. На їх вид гетьман зрадів.
– Бачите, панове товариство? – спитав голосно.
– Еге ж! – відповіли козаки.
– Що ж се за скали?
Зразу не відповів ніхто. Хто уже бував у сих околицях, той вставав і розглядався. Аж ось з галеаси почувся голос Олекси.
– Хай мене дідько вхопить, як се не Таш Кічік, а ось дві милі на захід за заливом – Кафа!
– Кафа! Кафа! – кричали козаки. – Слава Богу і гетьманові!
Гетьман усміхнувся. Був радий, що довів човни іменно там, де хотів. Покликавши Коршуна і Мамаєвича, велів усі галери і галеаси лишити при розі Таш Кічік. Вони мали зі сходом сонця плисти через залив до кафинської пристані і забрати усі судна, які будуть при набережній.