Я був настільки тією статтею обурений, що написав на ім'я цієї дамочки лайливого листа. "Видно одразу, що вам не довелося понюхати пороху,— писав я в листі.— Навіть коли б ви побували під час війни ППЖ (пояснюю спеціально для вас: польова пересувна жона, а по-нашому, по-солдатському — махалка для старшого та вищого командного складу діючої армії)... навіть коли б ви побули отакою махалкою, і то зрозуміли б, що Казакевич у своїй повісті написав святу правду, за що ми, колишні фронтовики, і вклоняємося йому низько до землі..." Накатав отакого листа, ще й підписався: "Анатолій Дімаров, інвалід Вітчизняної війни, член КПРС". Не інакше як чорт мене підштовхнув згадати оте членство в партії: невдовзі мене викликали в міськком партії на розмову, і щастя моє, що розмовляв зі мною колишній фронтовик, інвалід, що не мав лівої руки. Я йому приніс прочитати повість Казакевича, з-за якої все й заварилося, і потім спитав: "Скажіть мені, де тут наклеп на Радянську армію?" — "Тут — свята правда,— сказав інструктор, поклавши єдину руку на книжку.— Але на біса ти зв'язався з тією московською дурою? Що нам їм відповісти?" — "Отак і напишіть, як щойно сказали: автор листа жалкує, що зв'язався з московською дурою!" — відповів я сердито. "Ну, гаразд, іди, ми тут щось придумаємо,— сказав на прощання інструктор. І коли я вже виходив: — А що іще написав Казакевич?"
Тож оті дві повісті Казакевича світили мені, як ясні зорі, коли я надумався написати нову повість. Наперед уже знав, що буду зображувати один з найтяжчих для нас періодів війни: літній наступ німців у сорок другому році, коли наші деморалізовані армії панічно відкочувалися од Дінця аж до Дону, та навіть і там не втрималися: гітлерівці дійшли аж до Волги. Я й сам, хоча вже був інвалідом війни, разом з відступаючими дійшов аж до Дону: у формі червонофлотця, ще й з автоматом, що підібрав по дорозі, і коли б попався німцям до рук, мене розстріляли б на місці: мало того, що моряк (моряків німці в полон не брали), а ще й не поспорював здуру червоних зірок, нашитих на рукаві матроски,— так було їх жалко. Тож оту страшну дорогу відступу, а точніше — панічної втечі я зміряв своїми ногами до останнього метра і наперед уже знав, що коли поведу своїх героїв — жодна мапа мені не буде потрібна.
Я спершу так і задумав, навіть почав був писати: перед самісіньким наступом ворога наша група розвідників, що пробралися в тил, стикається з німцями, і в короткій сутичці падає важко поранений командир розвідників. Поклавши свого капітана на ноші, розвідники вирушають у далеку дорогу до Дону (наступ уже розпочався) і по одному гинуть, рятуючи свого командира.
Списав кілька сторінок, одразу ж відклав: не те! Ну, ще одна фронтова історія, подібна до тисяч інших, до того ж в стократ яскравіше змальована самим Казакевичем... Не те!.. Не те!.. Не те! Починав знову й знову кидав, буквально місця собі не знаходячи. "Ну чого тобі ще треба, та гарно ж!" — казала дружина, мій перший читач і перший мій критик, а мені від того "гарного" хотілось завити вголос і поламати к бісу перо.
Лютував на себе й на дружину, наче вона була винна в тому, що я ніяк не міг знайти отой стержень, який би вдихнув життя в майбутню повість, оте основне, заради якого ми воювали.
Якось я, до краю змучений отим болісним пошуком, проснувся серед ночі од розпачливого дитячого плачу. Наче поруч, під боком, лежала дитина. Схопився прожогом, клацнув вимикачем: в ліжкові лише дружина. Спить, зарившись головою в подушку.
А я вже заснути не міг. Я вже знав, про що треба писати.
Дитина!
Беззахисний шматочок життя, щойно народжений син капітана. Командира розвідників, який був не важко поранений, а загинув...
Немовля, що залишилося після молоденької дружини капітана, яка померла під час пологів.
Щойно народжене життя — на руках у розвідників. Яке вони віднині нестимуть... Нестимуть і гинутимуть, його захищаючи. Гинутимуть усі до одного. Ні, загинуть не всі, один залишиться. Наймолодший... Юрко?.. Хай буде Юрко.
Ось він іде степом безкраїм, несучи немовля на руках, і йому здається, що поряд із ним ідуть воскреслі його побратими... Ідуть усі до одного, готові знову загинути і знову піднятися, захищаючи щойно розквітле життя.
Лежав, широко розплющивши очі, а в мені наростав, дзвенів кінець ще не початої повісті.
Син капітана. Тільки так: "Син капітана"!
Назва прошила мене, наче блискавка.
Лежати більше не міг. Наспіх вдягнувся, потихеньку пробрався на кухню з олівцем і папером у руці.
Ще жоден твір не писався так легко й натхненно, як "Син капітана".
Написав оцей рядок і мене потягнуло... Так потягнуло, як на побачення з молодістю, перечитати цю повість, написану сорок літ тому. Уже був дістав, потримав-потримав у руках і знову заховав якомога далі з очей: побоявся. Побоявся, що буде зіпсований настрій, як зіпсував його великий художній нарис "Такий у нього характер", що був написаний там же, у Львові, по гарячих, як то кажуть, слідах.
Тоді саме модно було посилати письменників вивчати життя. Запропонували на вибір і мені: або походити на електроламповий завод, або поїхати в село до якогось тридцятитисяч-ника, що їх з ініціативи Хрущова посилали зводити на ноги відсталі колгоспи. Я спершу впродовж місяця простояв біля автомата на електроламповому заводі, але, крім лампочок, так нічого в душі і не виніс, тож краще вирішив поїхати в село.
І тут мені повезло: я наткнувсь на людину, про яку можна було тільки мріяти. Кандидат сільськогосподарських наук, завідуючий кафедрою та до того ж ще й циган з такою гарячою кров'ю, що й мертвого міг поставити на ноги, не те що колгосп. Коли з ним познайомився, він головував уже більше року і встиг одержати чотири догани: начальству районному був як кістка в горлі, яку й проковтнути не в силі і виплюнути боязко. Його давно б уже зняли, а то й під суд віддали б, рятувало тільки те, що тридцятитисячник.
З перших же кроків він замахувався на найсвятіше, на чому трималася вся влада радянська: на дріб'язкову щоденну опіку з боку райкому, райвиконкому та інших "рай-рай", що, як отруйні гриби, плодилися в кожному райцентрі неосяжної нашої країни.
Повчали кому тільки не лінь.
Почав своє головування з того, що вигнав утришия уповноваженого райкому, які тоді ошивалися в кожному селі з ранньої весни до пізньої осені: неослабний контроль керуючої й спрямовуючої.
Та якби тільки вигнав, а то ледь не втопив. Вкинув у ставок, та ще й на місце поглибше: що уповноважений вигребеться, то він його знову притопить.
— За віщо ви його так?
— За діло. Ліз куди його не просили. Кожен мій крок брав під контроль. І досі жалкую, що не втопив: одним дурнем менше на світі було б. Так і на бюро райкому сказав.
— Так і сказали?
— Так і сказав.
— Ну і...
— Ну і перша догана.
— А друга ж за віщо?
— Друга вже за інструктора. По пропаганді... Тут посівна, кожен колгоспник на облікові, а він давай одривати людей: гасла малювать та розвішувати... Ну, я йому й навішав...
— Знову топили? — давився я сміхом.
— Та ні, нагаєм трохи погладив... Там ледь торкнувся, а крику було — на весь район!..
— Торкнувся? — сміялись колгоспники.— Та гнав, наче зайця! Аж за село...
Третю, вже сувору, догану впаяли за те, що перешерстив на молочній фермі корів. Вибракував тих, що давали молока менше кози, та й відігнав на заготівельний пункт. Майже вдвічі скоротив поголів'я великої рогатої худоби. Гріх на той час, коли кожна корівчина колгоспна була на суворому партійному облікові, непростимий. А тут ще й свиноферму розорив: спродав усіх непородистих свиней та й закупив поросят породи елітної. Прокурор уже й справу завів — не наважилися судити тридцятитисячника. Суворою доганою обмежились.
— А четверту?
— А четверту — за льон. Замість пшениці льоном-довгун-цем усе поле засіяв. Восени мільйон карбованців надійшло до колгоспної каси. Вперше людям замість копійок по шість карбованців видав на трудодень. Та й корів прикупив. Породи німецької. Вим'я до землі дістає...
Два роки їздив я до нього в колгосп. У нього ж і жив, лягав разом з ним не раніше дванадцятої, а просинався о п'ятій, а то й о четвертій: за якийсь місяць вимотався так, що ледь живий повернувся додому та й кілька діб приходив до тями. А він же отак з дня у день, з року в рік: чорт — не людина!
За цей час заробив ще чотири догани.
— Якраз до пари,— сміявся.
А колгосп поступово спинався на ноги. Вже не треба було виганяти на роботу людей (по шістнадцять карбованців на трудодень), вже не тонули в багні та гнояці тваринницькі ферми, вже по всіх хатах засвітилась електрика, а багато осель засяяли вкритими бляхою дахами... І на ставок, на отой, в якому купав уповноваженого, оком накинув: виловив к бісу всіх щук та й завів коропів... Село стало жити не те що заможно, до заможного життя було ще далеко, але жило вже по-людському, і люди ходили не злі та пригнічені, й не розбирали легендарний місток на дорозі, що вела до райцентру, щоб одгородитися од усього начальства, від якого, на їхнє тверде переконання, окрім зла не можна було сподіватися чогось іншого.
Я знову зібрався їхать до нього, коли ж він сам появився в мене.
— Все! Одробився!
Дістав із кишені півлітру, так стукнув нею об стіл, що й корок вискочив.
— Закусить чимось знайдеться? І просидів у мене до глупої ночі.
Приїхав прямо з райкому. З бюро. Де його виключили з партії.
— Кажуть: "Поклади партквиток!" А дулі не хочете? Спробуйте, візьміть, одберіть! Я не для того його на фронті носив, щоб отаким фашистам, як ви, віддавати!
— Так фашистами й обізвав?
— Так і обізвав.
— 1 партквиток і досі при тобі?
— Нема партквитка! — якось аж сердито.— Подер.
— Як?!
— А отак. Подер і за вітром пустив. Коли їхав до тебе.
— Господи, що ж ти накоїв! Та райком це ж не остання інстанція. В обком можна оскаржити, врешті, в цека...
— Для чого?
— Для чого, для чого! Щоб у партії поновили, от для чого!
— Та я з тими бандитами і в нужнику рядом не сяду, не те щоб в одній партії бути...
— Ох, ти ж і штучка!
— А це вже яким мене мати народила... Давай краще вип'ємо.
Випили. Він по-вовчому трощив курячу кістку.
— За що ж вони тебе виключили? Знову когось притопив?
— Ні, за попа... З попом приятелює, посилав до нього в науку секретаря парторганізації...