Сагайдачний

Андрій Чайковський

Сторінка 82 з 128

Ще за часів литовського панування не згадує історія про такі антагонізми поміж шляхтою і хліборобською чернею. Я цього не хочу і на те пожертвую мої сили.

— Ледве чи зможеш цю пропасть своїм словом, хоч би воно було не знать яке палке і вимовне, вирівняти.

— Тут слова замало, треба діла. Признаєтесь мені, ваша милість, що з того, що тепер робиться, вийде між українським народом і панами таке, що народ проти панів вічно буде бунтувати. Пан Жолкевський над Солоницею усієї України не вимордував. Наші пани православні, не маючи в народі опору, будуть і далі приставати до ляхів, а потім потонуть усі в польськім морі. Український народ остане сам без шляхти своєї. А що тоді станеться з нашою церквою? Чи сам народ, темний і пригноблений, зможе її оборонити від цілковитого занепаду? Отже, дальшим наслідком цієї распрі буде упадок нашої церкви. У нас якраз церква повинна бути цим спійлом між панами, козаками, міщанами і простим народом. А цього, що й говорив синам вашої милості, я не жалую, і не стидаюся, й хочу, щоб у нас настали такі пани, які пізнають кривди, заподіяні простому народові, котрі би цієї пропасті не поглубляли, а, навпаки, її усували і мостили дорогу до з'єднання всіх православних в нашій благочестивій церкві.

— Як же, вашмосць, це зробиш?

— Так, як я зачав з синами вашої милості. Так повинні робити всі. За вашими синами підуть другі, коли їм очей більше егоїзму не засліпило. Те саме робить отець архімандрит. Він же теж шляхтич, а гримає на шляхту за її лукавство.

— Щось раз мені справді преосвященний говорив.

— Говорив, певно. Тільки що його мова інша, як моя. Я чоловік простий, ще без досвіду, не числюся з тим, щоб кому подобатись, і говорю прямо. Отець архімандрит говорить інакше.

— Вашмосць забив мені цвяха в голову про те, як у нас було в минувшину. Я просліджу, чи так справді було. Та справді. про бунти тоді не було чути.

— Не було гніту.

— Не було Наливайків, Косинських.

— Наливайків і Косинських створили погані обставини. Коли б не було невдоволення, то Наливайко не зібрав би був довкруги себе такої сили. Так само Косинський не був би зривався проти Острозьких, коли би були його не кривдили.

— Мене зразило це звірство, цей вандалізм, жадоба нищення.

— А це таке природне і зрозуміле. Хлопи видять у цьому, що пани посідають результат їхньої праці, поту і крові. Хлоп ненавидить своїх гнобителів і тому вважав панське добро як свою власність. А що нею користується його ворог, тому він її нищить. Наша шляхта православна мусить помиритись з народом, з козацтвом, мусить вступити на інший шлях.

— Який же то шлях на думку вашмосці?

— З'єднання всіх православних в православній церкві. Коли під її крилами з'єднаємось, тоді антагонізм вирівняється [.] '.

— Ну гарно. Українська шляхта з'єднається з народом в православній церкві, і що ж далі?

— Треба дати полегші народові, заводити церковні братства, заводити усюди школи від найменшої до найвищої, посилати талановитих хлопців за границю на науки, витворювати своїх вчених, освічених людей, ставати до конкуренції з єзуїтами, не допускати унії.

— Вашмосць, справді бачиш таку небезпеку в унії?

— Як же можна цього не бачити? Вона заводиться напрасно, по-магометанськи, огнем і мечем. Вона є помостом до латинства. Я тепер догматів не чіпаю. Латинська віра може бути і добра, але вона не для нас, вона панська віра, вона нас зляшує. Коли б ми приймали латинство прямо з Риму, а не з Польщі, може би, такої небезпеки не було.

Аксак мовчав задумавшись. Конашевич відкрив йому рубець занавіси до якогось іншого світу, на котрий він дотепер не дивився, хоч так близько біля нього

стояв. Конашевич каже:

— За ваших синів, ваша милість, будьте цілком спокійні. Вони від мене не почують одного слова, яке би противилось законам божим. Я вже сказав, на якому шляху я хотів би їх бачити. На них я покладаю великі надії і багато будую на їх характерах, які я сам хочу викувати з тих молоденьких, чистих, непорочних душ.

ІХ

Одного дня прикликав Аксак до себе Петра і, усміхаючись, дав йому прочитати письмо. Це була жалоба монахів Києво-Печерської лаври на свого архімандрита на те, що їм забирає їхні монаші доходи, що дає їм менше їсти, а не знати куди ті доходи монастиря повертає.

Петро, прочитавши письмо, усміхнувся теж.

— Що ж, вашмосць, на це скажеш?

— Я знав, що до цього прийде, а тільки цікавий знати, чи ця реформа отцеві архімандритові повелася легко і без бунту?

— Нащо ж отець архімандрит таку реформу заводив?

— Зробив дуже розумно. Я зараз завважав, що монахи не по-монашому живуть, а їдять і п'ють по-панськи. Треба було їм вівса відняти, а зложити на іншу хосеннішу ціль. Ці ощадності призначені на церкви і школи. На школи потреба великих грошей, бо треба зачинати від малого, від початкових шкіл. У нас нема учебників, а до цього треба друкарні і паперу тут, на місці, бо львівська ставропігія своїм потребам настарчити не може. Треба нам вчителів, а тих треба стягти з усієї України, поки ми своїх тутешніх не виховаємо. Та щоби і всі доходи монастирські на це видати, то того всього буде замало і треба благородні змагання отця архімандрита іншими фондами підперти. До того великого діла мусять і наші українські вельможі свою лепту докинути. А прошу, ваша милість, розглянутись між нашим духовенством. Яке воно вбоге, неграмотне, темне. Чи таке духовенство зможе підняти нашу церкву і оборонити її перед ворогами?

— Так, вашмосць, думаєш, що треба нам гроші складати?

— Якнайбільше і негайно. Я цього зробити не можу, але, ваша милість, маєте значення і повагу між православними вельможами і ваше одне слово прихилить їх до щедрості.

— Скажу вашмосці одверто, що наша православна шляхта боїться і не хоче давати на такі цілі, з котрих може вийти небезпека для них самих. Вона говорить, і не без рації, що у тих православних школах буде виростати нове своєвільство, яке треба буде опісля збройною рукою поборювати і до слухняності приводити.

Конашевич знав, що Аксак, говорячи про шляхту, говорить і сам за себе, бо він з нею на одній лаві сидить.

— Це дуже не влучна думка. Коли шляхта жалується на своєвільство народу, то вона тому винувата, що до цього своєвільства своїми утисками доводить. Коли ж жалується на вандалізм і жадобу нищення у народу, то вина цього у браку освіти.

Конашевич, вертаючи від Аксака, цікавився тим, як повелось о. архімандритові заведення реформи, чи справді була яка опозиція і як її зломлено. А видно, що монахи не виграли справи, коли жалобу внесли перед світську владу на свого зверхника. Загадав в найближчу неділю піти в Лавру і там розвідати.

Під порогом своєї кімнати стрінула його така несподіванка. Антошко передав йому запечатане письмо, писане жіночою рукою. Він нахилився до вуха Петрові, оглянувся, чи хто не підслухує, і шепнув:

— Це передала мені панна Зося і наказала, щоб нікому не показувати і про це не говорити.

Петро, ввійшовши в кімнату, розпечатав і став читати. Панна Зося заявляла Петрові свою любов і просила на все в світі, щоби вийшов до неї на розмову перед північчю у північний куток сіней.

Петро відписав зараз на тім самім листі:

"Не раджу вам вночі по сінях ходити. Тепер зима, і можна перестудитися. У північному кутку, здається, буде зимніше, ніж деінде. Шануйте своє здоров'я і бережіть від перестуди. Я з тих самих причин не прийду".

— Візьми це, Антошку, і передай панні Зосі, та хай тебе Бог боронить, щоби про те хто-небудь довідався.

Панна Зося, прочитавши ці рядки, лиш руки заломила і проговорила з розпукою:

— Невдячний.

У найближчу неділю пішов Петро у Лавру. О. архімандрит запросив його обідати. Яка ж велика переміна! Усі ті вибагливі страви, дорогі, добірні вина — все те не показувалося. Натомість подавали прості. Монахи обідали, похнюпивши голови. Конашевич догадався всього відразу.

Коли по обіді зійшов у келію архімандрита, він каже:

— Як тобі, земляче, наш монаший обід подобався? Ти, певно, голодний, і на обід наш ніколи тебе не заваблю.

— Я вже й жалобу читав на вашу милість.

— Невже ж внесли жалобу? Цікавий я, що в ній написано?

— Жалуються, що отець настоятель, і старші податники, і застольники "неЬдати где оброчають" значну надвижку доходів монастирських, "которея би рачей на потреби монастирськіє яко і чернецькіє оборочатися

мЬла".

— А чи ти відгадаєш, на що я призначаю і ті лишки, і ті ощадності з того, що монахи мусять враз з нами кулешик сьорбати?

— Знаю, ваша милість, на школу, на церкву, на народну культуру. Я це зараз пояснив пану Аксакові та ще додав, що цього мало, щоби всі потреби заспокоїти, що до цього великого діла ще наші вельможі повинні би грішми причинитися.

— Ти так говорив? А що ж пан Аксак на це?

— В письмі святім говориться, що легше верблюдові крізь ігольне вухо перелізти, чим богачеві до небесного царства дістатися. Таке і тут. Багато причин, багато вимівок, побоювань, застережень, щоб не дати. Вони люблять, коли їм казати: "на!", а не люблять слово "дай!". Та я цього не пускаю з ока і невпинно буду говорити своїми резонами, поки не доб'юсь до пуття, бо "толците, а отверзеться вам".

— Ти, Петре, гарно сповняєш свою місію. Лише ти знай, що як будеш дуже у їх кишеню лізти, то тобі подякують, заки ще ти сповниш свою другу гарнішу місію.

— Не боюсь цього. Вже пан Аксак хотів мене прогнати за те, що хлопцям про запорожців толкував та про панські бездільства говорив, та вельможна пані за мною заступилась і говорити собі про це не дала.

— Вельможна пані? — О. архімандрит подивився значуще і суворо на Петра: — Петре, пам'ятай на шосту заповідь! — і погрозив йому пальцем.

— Преосвященний отче! — говорив Петро, сміючись. — Я не проміняв би одної моєї Марусеньки за сотні вельможних павичок.

— Ось воно як! Гарний ти чоловік, Петре. Хай тебе Бог благословить. — Архімандрит обняв його і цілував, мов сина. — Я тепер догадуюсь, що ти вже жонатий.

— Я ще не жонатий, а лиш заручений. Ваша милість зволив мені перепинити весілля, взиваючи мене сюди, і я відложив його на пізніше, коли сповню мою місію.

— Жертва твоя велія, і Богу угодная єсть.

— Прошу, ваша милість, коли ми вже за те зговорились, як довго ще я мушу тут сидіти?

— Твоя праця на роки. Як повчиш цих хлопців довший час, то не лише що їх з'єднаєш для нас, але Аксаки будуть тобі зобов'язані, за ними підуть другі вельможі, і наша справа на цім виграє.

79 80 81 82 83 84 85