Часто між окремими групами виникали гострі полемічні битви.
Не обходилось і без прикрощів на вечорах. Приводом були вірші футуристів. У своїх виступах вони розраховували на скандальну славу, якої, фактично, і добивались. Та що путнього могли дати такі шедеври, як перелічення всіх місяців від січня до грудня, написаних не в ряд, а стовпчиком? Завданням такого вірша, як можна було довідатись від критиків, було нібито бити буржуя по голові. У одного поета цієї школи зустрічався такий, з дозволу сказати, образ, як: "Індустрія кліпає халявами!". Футуристи вправлялись у щораз нових винаходах, які доводили до істерії більше врівноважених слухачів, а також і критиків, що, як і поети, народжувались тут же, на понеділкових вечорах.
Ходив на ці вечори і Микола. Ніхто досі не знав, що він пише вірші, а сам боявся привселюдно в цьому признатись. Боявся, що його вірші не приймуть, висміють його музу. У віршах Гаєвського, особливо останнього часу, після розриву з Сашенькою, оспівувалась розчарованість, відречення від життя і людей, від них тхнуло песимізмом. Було там багато штучного, надуманого. Це вже були впливи і українських молодомузівців, і російських декадентів типу Сологуба та раннього Брюсова.
Микола, мабуть, зі своїми поезіями так ніколи і не виступив би, якби не спровокував його на це одного разу Хома. Він теж регулярно відвідував літературні понеділки, хоч сам не писав ні віршів, ні прози.
Зразу після розриву з Сашею Микола написав поему "Вірність". Це була досить претензійна річ, в якій автор намагався розв'язати проблему кохання. Річ ця колись подобалась Хомі. Микола читав її тоді з пам'яті, і ось, пригадавши це, Хома післав голові зборів записку, що Микола (він назвав прізвище) хоче прочитати свій твір.
Голова зборів прочитав записку, і як тільки закінчив виступ один із поетів-футуристів, прийнятий публікою дуже стримано, встав і, дивлячись у записку Хоми, оголосив, що новий, початкуючий поет Микола Гаєвський познайомить присутніх з поемою "Вірність".
Дехто в залі зааплодував. Молодь щедра на аплодисменти.
Голова дає знак, щоб було тихо. Микола вийшов на сцену і почав читати.
Зал притих, насторожився, заслухався.
Микола читав свої вірші, не в приклад іншим поетам, добре, з почуттям, художньо. Ще на вечорах у гімназії він виступав з декламаціями віршів Шевченка і вважався у класі найкращим читцем. З піднесенням прочитана поема викликала у більшості слухачів щирі аплодисменти. Одні футуристи були незадоволені, і їхній критик, що виступив першим в обговоренні прочитаного твору, напався на нового поета, закидаючи йому естетизм, занепадництво, акмеїзм, до ладу не розуміючи, що воно значить, отой акмеїзм.
Микола хотів боронитись від тих несправедливих обвинувачень, але його виручив критик, що стояв на платформі робітничо-селянського реалізму. Він відкинув закиди попереднього критика і заявив, що хто-хто, а футуристи не мають права говорити, що поема, прочитана тут, відгонить песимізмом. Любов і страждання були і будуть, доки існуватиме рід людський. Поет страждав, тому й написав про це, але є надія, що він скоро утішиться і напише поему оптимістичну.
— Так я кажу, товариші? — звернувся він до залу. Йому зааплодували, і він, задоволений, сказав на закінчення:
— А от футуристи дотримуються суто реакційних поглядів на мистецтво, і їх твори нічого не варті. Чия б вже гарчала, а їхня би мовчала.
Йому знов зааплодували, і Микола був задоволений зі свого виступу і з оцінки поеми.
Під кінець вечора від голови зборів одержав записку. Той пропонував дати щось до альманаху, який готувався уже до друку.
5
1923 рік був для Миколи Гаєвського багатим на події. Уже в січні він довідався, що його покровитель і друг Андрій Олександрович покидає Харків і переїжджає на партійну роботу до Києва. Для Миколи це було величезною втратою. її не могло компенсувати призначення його завідуючим лабораторією замість колишнього працівника, що, в свою чергу, був переведений на місце Андрія Олександровича. Не компенсувало підвищення заробітної плати. її почали видавати замість мільярдів і мільйонів твердою валютою — червінцями, що мали на чорній біржі вищу цінність, ніж золоті десятки царської чеканки. Важко було розстатись з Голу-баєвим. Через кілька днів він виїхав з Харкова.
Прощаючись з учителем, Микола плакав. Неначе прочував, що прощається з ним назавжди. Більше вони не зустрічались в житті. Спочатку писали один до одного досить часто, потім усе рідше. Згодом обмежувались тільки поздоровленнями в пам'ятні дні, і так тривало аж до того часу, коли Микола покинув Харків назавжди.
Навесні 1923 року Гаєвський закінчив перший і перейшов на другий курс інституту. Тоді ж була підготовлена до друку книжечка його поезій. А влітку його сповістили, що Сашенька стала матір'ю, народивши сина.
Ця звістка боляче вразила серце хлопця. Він ще й ще раз усвідомив, яку непоправну помилку зробив у житті, помилку, якої не відшкодує ніколи.
Микола пригадав той вечір, коли вона з матір'ю завітала до нього.
Це була остання спроба. Вона зробила її, незважаючи на вроджену гордість, вона прийшла, бо кохала. А він тоді став у позу ображеного. Дурень!..
Тепер це вже був безповоротний кінець мрії. Перед ним була спущена залізна завіса.
Того ж дня, коли довідався про народження дитини у Сашеньки, Микола одержав з дому листа. Писав батько. Микола милувався знайомим енергійним почерком. Лист приніс запах рідної домівки, на цьому клаптику паперу розписались мати, сестра і брат, щоб знав, що всі вони живуть і тужать за ним. Микола тулив цього листа до грудей і як реліквію поклав у шкатулочку, яку йому колись на іменини подарувала Сашенька і де зберігались його цінності — кілька її записочок з тих щасливих часів, коли то вони, живучи в одному помешканні, листувались через поріг, без посередництва пошти.
Батько писав, що після війни життя у них поволі налагоджується, що сестра вчиться дома і їздить здавати іспити до вступу в учительську семінарію, що брат також закінчив гімназію екстерном, але важко сказати, чи поступить до університету у Львові, бо українцям туди нема дороги. Батько і всі домашні раділи, що він учиться в інституті, що, може, він один здобуде вищу освіту.
З листа було ясно, які порядки панують у Польщі Пілсудського, який шовінізм і дискримінація панують на споконвічній українській землі. Сини цієї землі не мають права вчитись у вищих школах! На що ж вони мають право? Платити податки і утримувати своїм коштом панів?
Отже, про скоре повернення додому не могло бути мови, а ця надія — в чому він навіть сам собі боявся признатись — була одною з причин, що він не одружився з Сашенькою.
Микола довго стояв схвильований, роздумуючи над своєю долею.
Розбудив його від дум стук у двері. Не чекаючи запрошення, до кімнати увійшов Хома.
— Ти що, вже без стуку до власної кімнати не заходиш?
— Звідки я можу знати, чи ти сам?
— Коли б не сам, двері були б зачинені,— на іронічну фразу Хоми в тон йому відповів Микола.
— Ого, вже аж так далеко пішло? — здивувався Хома.
— Тебе що, завидки беруть?
— Ну знаєш, в цьому аж ніяк я тобі не заздрю. Цікаво тільки, як то швидко у вас іде.
Микола відвернувся до вікна. Неприємна була вся ця розмова, і, щоб покінчити з нею, сказав:
— Ні до чого ще не дійшло, можеш не турбуватись.
— Але коли ця особа почне ходити сюди, то можна сподіватись на більше?
— А яке тобі діло?
Хома сказав, що діла йому до цього, власне, нема, але він не буде дуже радий, коли до їх келії почнуть ходити різні дами.
Справа в тому, що на одному з літературних вечорів у Селянському будинку Микола читав кілька своїх нових віршів. Його немилосердно критикували тоді футуристи і щиро аплодували прихильники "зрозумілої" поезії. Особливо захоплено його вітали молоді жінки, дівчата, переважно студентки. Вірші були ліричні, любовного змісту, написані у формі тріолетів. Але ця форма до скаженої люті доводила авторів "каблепоем" і всяких інших футуристично-поетичних комбінацій.
На цьому вечорі Гаєвський познайомився з жінкою, яка недвозначно і довгий час проявляла зацікавлення його особою. Микола уникав знайомства з жінками, бо ще жива була пам'ять про кохану дівчину, та й не подобалась йому ця жінка. Проте знайомства не вдалось уникнути, і воно відбулось. Звів Миколу з нею Михайло Лукаш, який приходив у клуб щопонеділка з молодою вдовичкою, у якої наймав кімнату. Хома запевняв, що у Михайла роман з Галиною, але Миколу це не цікавило.
Познайомившись проти свого бажання з жінкою, яка назвала себе одним іменем Зоя, як це роблять молоді дівчата, не назвавши прізвища, Микола почував, що це знайомство буде мати неприємні наслідки — надто вже вперто домагалась ця жінка знайомства з ним.
Привітався з нею сухо, відмовився піти проводжати, хоч просила, щоб провів додому. Одначе це не збентежило впертої і наполегливої жінки. Вона прийшла на вечір і наступного понеділка, і він, зрештою, таки скорився.
їдучи з нею пустою вулицею сонного міста, Микола довідався, що вона заміжня і що її чоловік, вона назвала його прізвище, працює в одній з ним установі. Виявилось, що з чоловіком він знайомий. Микола зустрічався з ним мало, бо працювали в різних відділах: чоловік її працював у бухгалтерії, а він у лабораторії, проте при одержуванні заробітної платні двічі на місяць бачив її чоловіка. Це був темний шатен середнього росту, круглолиций, пристойний з вигляду. Сидячи за своїм бухгалтерським столом, він завжди ввічливо вітався з відвідувачами, проте Миколі розмовляти з ним майже не доводилось.
"Чого не вистачає цій бабі?" — думав Гаєвський про свою супутницю.
Зоя Іванівна, а про повне ім'я і по батькові Микола довідався від неї самої того ж вечора, коли проводжав її, була віком старша від нього і в житті далеко досвідченіша. В самій її ході, важкій і не досить зграбній, відчувалась уже втома від пережитого. Росту була середнього, зі схильністю до повноти, мала сірі очі, які сама називала аквамариновими, темно-русе волосся, важке підборіддя, ніс з горбинкою.
Вона не була поганою, але й не цікавою; не було перчика, не було того, що дає жінці принаду, до якої тягне чоловіків. Була бездітна, ніде не працювала. Всім своїм виглядом робила враження лінивої, розбещеної панійки, що, не маючи ніякої роботи, шукає любовних пригод поза домом.
Гаєвський збагнув це зразу і твердо вирішив не попадатись на її вудочку.
Але одного разу, десь, може, через місяць після першого знайомства, а може, трохи пізніше, вона сама прийшла до нього.