М'яко було. Чотири пари Дідових очей ніколи не змикалися: верхня пара вдивлялася в небо, дві пари бокові споглядали на околицю, а нижня спрямувала зір у глибини землі, де вирували в коріннях буйні соки.
Дідо почувався задоволеним; він знав усе, що діялося на його землі; він бачив, як сотні разів зима уступала місце яр-порі, як кружляли у високості під куполом неба чорногузи, як наливалося зерном жито, як поступово розросталося над Унявою-рікою людське сельбище... розросталося, не дивлячись, що дорогою повз Діда майже кожної седмиці пливли на кладовище свіжовистругані домовини. Дідо був свідком, як у Брати-шанах — поблизу, на сусідньому горбі — осів княжий муж і заходився обгороджувати свою оселю дубовим пакіллям; це мало помагало, зворохоблені ратаї за одну ніч зрівнювали з землею боярське гніздо, щоб потім під бичами княжих гриднів, покликаних з Галича, вите-шувати нове, ще більш неприступне.
Коловорот вічний.
Дідо лежав мовби всередині коловороту, так принаймні йому здавалося, бо якщо не був вічний, то дуже старий, отже, мав право так думати. На його очах людські покоління, як трава на горбі, в'янули й відмирали, уступаючи місце новим. Він сумував за ними, цупко тримаючи в пам'яті їхні болі й радощі, і переймався життям живих. Диво-дивнеє, коли був богом Світовидом, то до його горба вели сотні утоптаних стежин, і сотні рук обіймали його стопи, і сотні очей з острахом і надією зазирали йому у вічі, а проте знав він про людей набагато менше; може, це від того, що був над ними волосте-лином; може, це від того, що стояв на горбі надто високо? Тепер до його бур'янового забуття бігла лише одна стежина, але люди стали йому ближчими, ріднішими, а головне — щирішими. Він був Дідом, своїм серед своїх, у нього не просили милостей, але й від нього не затаювали тайн: у весняні ночі отроки приводили сюди лад
і на його дебелому кам'яному тілі дівчата ставали жонами; під його боками, що захищали від вітру, улягалися на нічліг випадкові подорожні; тут збиралися зворохоб-лені ратаї, щоб, дочекавшись пітьми, рушити приступом на ненависне боярське гніздо; на ньому, ховаючись від чужих очей, плакали зведениці, сироти, вдови; сюди приходили жони виглядати з ратного походу мужів; біля нього братишанський смерд, доведений до відчаю посухою або ж зливами, проклинав християнського бога й волав о поміч до богів поганських; тут донька Чагрова й сестра нового господаря Братишан — Настуся признавалася Ярославу, що понесла від нього дитя.
І тут минулорічної осені, в сумерках, після того, коли на горбі біля хреста поховали бояриню Параскеву, отруєну в Галичі, сидів боярин Ян з молодшим братом Васильком і просив його вибудувати над Параске-виною могилою божницю-усипальню.
— Ти ж бо не любив її при житті,— відповів на те Василько, поглядуючи на горб, уквітчаний косицями-вогнищами. Там ще тривала тризна. Студений вітер здував з горба, як опале листя, клапті плачів жалібниць і п'яних сороміцьких співанок навкружних ролейних бояр.— Пощо ж після смерті будувати їй пам'ятник з олжі.
— Не олжа це, брате, не олжа,— боронився Ян.— Параскева заслужила цього... якщо не життям,— поправився,— то смертю своєю: порятувала нам сестру, а князеві жону милу.
Василько горбився і мовчав.
— Пам'ятники, мій брате,— Ян тягнув своє,— ставлять не мертвим, вони потрібні живим. Та й найвищий-бо час показати світові твоє уміння,— наступив на болючий Васильків мозоль. Знав боярин про потайні мрії молодого майстра.— А тут така нагода, га? Місцина ж яка, самим господом призначена для божниці: горб, навколо поля.
Поцілив Ян не в брову, а в самісіньке чоло. Стоячи біля свіжої могили Параскевиної, Василько мимохіть подумав про вінець для братишанських полів. Якоїсь просвітленої миті він навіть побачив на горбі жовті, гейби навощені ярим воском стіни церковці. Повинна вона бути струнка і легка водночас, як дівчина, повинна вона маківкою звестися ввись; від неї хай струмиться тепло і радість; лише радістю земною, а не смутком і пригніченістю, не страхом перед богом і покірливістю перед смертю має віяти від храмів — цих досконалих творінь людських рук. Він не розумів зодчих, що будували храми присадкуватими і грізними, під куполами яких вічно панують сумерки. Він, Василько, син Нагрів, покладе тут храм високий, світлий, де сміх помножиться у сто крат, а слово людське звучатиме, як боже.
"Ще не збудував-єм, а вже диявол засіває в мені гордиг
ню,— схаменувся.— Прости господи..." ■• .
: Замість диявола, зустрівся із поглядом брата. "Невже Ян там, на горбі, справді зумів проникнути в мої помисли?"
— Ну, то як, брате? — боярин ударив долонею по його коліні.— Згода? Будуватимеш божницю?
— Я подумаю,— відповів Василько.
— Думай. До весни є час. За зиму звелю навозити на горб бервен: хай сохнуть. Ізографи намалюють ікони. Як сніг згине — почнеш. Підбери в Галичі двох-трьох унотів, смердів для чорної роботи я дам. За літо, гадаю, впораємося.
— Думати буду,— повторив своє Василько.
І вже від цього вечора не розставався з мислю про церковцю. Кілька разів за зиму бачив його Дідо біля себе. Василько приїжджав з Галича верхи на коні; біля Діда спішувався і біг на горб, устелений снігом, куди смерди волоком тягли смерекові бервена. Тут різко пахло живицею, потом, лайном биків; тут Василько забував, що не дав братові остаточної згоди, він відразу потрапляв у рідну стихію, і вже до Діда долинали його погукування на смердів, щоб не лінувалися.
По-справжньому Дідо пізнав Василька наступної яр-пори, коли на горбі озвалися дзвоном сокири і пили. Ранками Василько приходив до Діда першим, розгортав на ньому пергамен, позначений лініями, знаками й числами, довго мугикав над ними, чухав потилицю. Іноді він журився над пергаменом, видно, там, на горбі, дерево супротивлялося сокирі й задуму Васильковому* іноді його проймала безпричинна, здавалось би, втіха. В долонях майстра, в очах, на крутому чолі з молодою зморшкою, в усій його кремезній постаті нуртували незрозумілі Дідові вогонь, нетерплячка й мука. Зрештою, чому незрозумілі? В закутинах його пам'яті лишився спогад про майстра-камнеріза, він чимось нагадував Василька... нагадував молодістю, сумнівами і поривами.
Вони — майстро-камнеріз і Василько-дереводіл — були, напевно, рідними братами, а може, давній камнеріз воскрес в образі дереводіла?
Слідом за Васильком шкутильгали ранками із боярської господи четверо галицьких унотів, потім тіун По-боль приводив із сельбища гурт заспаних смердів. Горб роївся людьми, миналися Василькові сумніви, кожному треба було дати роботу, простежити, щоб сокири не дармували; Василькова сокира теж не знала супокою. Як росте жито під дощами й громами, так день у день із дзвону сокир, людського поту, Василькових мук росла вгору церковця. Дідо з підніжжя горба любувався, мружачи очі, її стрункими жовтими стінами, кладеними в угли, вузькими високими вікнами, круглою маківкою, покритою драницею. Вона справді нагадувала ратайську дівчину; і тепер люди з сельбища йшли до неї без тіуно-вого бича, вона вабила їх веселістю, що золотилася у теплих її стінах і в блискучих, із слюди, вікнах. Люди немовби зрозуміли затаєну мрію Василька: увінчати красу навколишніх полів рукотворною своєю красою; вони почувалися трохи причетними до Василькового творіння, і цим гордилися.
Настав день освячення.
Давно не бачив Дідо такого товпища людського, як у цю неділю. Попи й ченці, бояри і кметі, і навіть князь Ярослав з Настусею переступили поріг Василькової церковці. Сам майстро, вихуділий за літо, стояв на воротах поруч з боярином Яном і запрошував увійти до огради. Там, правда, ніде було голці впасти, а люди йшли і йшли, облягаючи церковцю хмарою; задирали зачудовано голови й обмацували зором вершину маківки; декотрі торкалися долонями воскових стін і мовби грілися їхнім теплом. Церква дзвеніла голосами півчих, просякала пахучим димом кадил. Самому Василькові здавалося, що його творіння ось-ось відірветься од грішної землі й вознесеться попід хмари. Він був утомленим і щасливим.
Його підкидали вгору, прославляючи. Питали, як це він зумів збудувати божницю круглою, адже досі подібних у Галицькій землі не клали, як це він налив у свою церковцю через усі вісім вікон стільки світла й голосистості. Він не вмів відповісти ні на одне питання, бракувало йому слів, себе самого він виспівав у церковці — якщо це вам дано зрозуміти — то зрозумійте; він прагнув самотності; думав: побігти б зараз у поле й здалека глянути на горб.
Унизу, біля Діда, його наздогнали князь і хронограф Іван Русин:
— Негоже, Васильку,— дорікав Ярослав,— утікати від своєї слави. Я ось тут підмовляю Івана, щоб ім'я твоє навіки записав у "Хронограф". Заслужив-бо...
— Мені дякуючи,— вставив слово боярин Ян, що нагодився на цю бесіду. Сьогодні він нипав за князем, як тінь.— Я напоумив...— Не випадало печатнику цього говорити, але сказав-таки. Із заздрощів. Заздрісно йому, що ім'я Василькове люд возвеличив, а його ім'я ніхто не згадує, мовби це не він зародив у братові гадку про божницю, мовби не його коштом виросло на горбі дерев'яне диво. Закипав у ньому гнів, адже церковця повинна була піднести його поміж ролейними боярами: куди ж, он який пам'ятник воздвиг на могилі жони, не поскупився боярин на срібло-злото. Побожний...
— О так, і тобі дякуючи, боярине,— замість Василька, відповів Янові Русин.— Митця всі напоумляють, всі хочуть стати вітром, що роздуває священний вогонь, але горить він сам-один. Твої, приміром, гусла теж хтось витесав, напнув на них струни, та граєш на них ти... твої пісні — тобі й належать.
— Хочеш сказати, що пісні мої куці? — насупився печатник.
— Хочу сказати: у всякого своя пісня. В кого куца, в кого крилата.
— Облиште,— гасив суперечку князь.— Сьогодні не час. До того ж ти, Йване, не маєш слушності. Всіляка пісня Галичу знадібна. Ти пишеш книгу, Ян звеселяє нас гуслами, Василько будує, хтось інший виковує із срібла узороччя — і все це во славу Галича. Живемо-бо в землі талантами багатій. Таланти — це ковалі, які кують золоту корону Галицькій землі.
— Красно говориш, княже, про таланти, не від усякого волостелина почуєш таку хвалу,— стримано сказав Русин.— Однак не з усім я з тобою згідний.