Поховали його без почестей і розголосу, з офіційним повідомленням родині, що він покінчив із собою сам. Про це розповідала мені дядина Маринка, Натина мама.
10
Мало того, що "перебудуватися", треба було ще й покаятися. Кому й нащо було це моє покаяння, не знаю, але перестрічає мене раз Яков Городской на вулиці, перепиняє і каже: — Я вам раджу написати відкритого листа до Літературної газети, ми надрукуємо. — Мене ця турбота Городского здивувала, бо ніколи не заходив він у розмову зо мною, не помічав навіть. Яков Городской! Яке відношення має він до української літератури? З пикою різника, національно гебру, "русскій пісатєль", але чомусь редактор української Літературної газети (більше не знайшлося кому?), секретар партійної групи Місцевкому харківських письменників. (Теж більше нікого не знайшлося?).
Що ж, відкритого листа, то відкритого листа! Раз дають голос, то треба заговорити. Добра нагода вияснити свою позицію. Я ще ніде не писнула, а є такі люди, що вважають: мовчиш, значить погоджуєшся.
Написала я того "відкритого листа" так само щиро, як і "Листи із степової України". Написала: я щиро хочу працювати для батьківщини в дусі пролетарської ідеології і якщо я помилялась, то хочу свої помилки виправити в своїй дальшій праці. Але ніде в нарисах я не написала неправди, не почуваю себе винною та не знаю, за що мене б'ють. Ніколи нічого не мала я іншого на думці, як працювати для свого народу, і з обуренням протестую проти вигадок, наклепів і нісенітниць, що на мене сиплються.
Що ж я прочитала в Літературній газеті? Городской, не питаючи мене, самоправно викинув у мойому листі все те, задля чого я того листа писала, — моє обурення і невизнавання за собою ніякої провини, — а залишив тільки першу частину листа і вийшло так, що я навколішках каюся та прошу прощення! Городской зфальшу вав мого відкритого листа.
Та й сердита ж була я, що піддалася ділкам літератури обдурити мене! Але куди йти протестувати?
А тут зустрічаю Григорія Косинку. — Ну, й боягузка ж ви! — кинув він мені. — Що таке? — Вчора прочитав у газеті ваше каяття! Не треба було! Я як прочитав, то сказав собі: "Дівча сі перепудило!" — Та я не знаю, кому морду бити! — обурено розповідаю, що я написала і як спотворив Городской. — Це ж фальшивка! Викинуто те, заради чого я того листа написала.
Цей лист друковано у Літературній газеті 24.IV чи 25.IV 1932 року. Я чомусь не маю. Жалую, а ще більше жалую, що не лишила собі копії мого справжнього листа. Відновлюю тут із пам'яті.
Тепер мені ясно, що всі такі подібні листи у друку зпре-паровані так, як того треба фальшівникам літератури.
От тільки не знаю, нащо їм був мій лист. Чи я така важлива була? Комашка, коли валили колосів. І що ж їм шкодило б, якби з'явилось те, що я написала? Я ж тоді саме так і думала. Гаразд, я політично неписьменна, як звідусюди мені турукають. Гаразд, я хочу позбутися цього, але в писаннях моїх усе правда. І писала я їх не з наміром очорнити будівництво соціялізму, а щоб недоладності усунути, ось чому я про вади писала. Це була головна мета мого листа.
Про курси мов Близького Сходу я почула, мабуть, від Василя Мисика. А вірніше — від Минка. Цей розказував про те, що у Мисика всі стіни завішані гаслами з таджицьких газет, бо він вивчає цю мову на курсах. Василь Мисик жив у цьому ж домі, на цьому ж коридорі, тільки поверхом нижче. З Мисиком у мене не було жадного слова розмови. Не було взаємнення, очевидно, Мисик гордував мною. Не знаю. Він навіть заходив до того мешкання, де жила я, до Минка — пограти в шахи. Часом він сам, а часом і Роман Шевченко, отой чорнявий красень із мрійними сумними очима: брови зрослися на переніссі, очі мага, ніколи не всміхаються... Вони приходили і грали з Минком годинами. І Шевченко на мене не звертав уваги, навіть і не вітався...
Я дуже хотіла б зайти та подивитися на ті Мисикові таджицькі плякати, але ніколи не знаходила ніякої теми для розмови. То є такі люди, що між тобою і ними стоїть якась непроникненна стіна. Ще й цікаву побутову подробицю оповів мені оце недавно товариський Борис Тенета. Мисик (Мисик?! Цей суворий, не від світу цього аскет?) і Марія Пригара судилися, два поети. Тенета і Минко, два прозаїки, були в суді за свідків. Марія Пригара подала на Мисика, щоб він їй виплачував аліменти на дитину. Так то кінчається роман між двома поетами!
Набралася якось я духу і запитала в непривітного Мисика, яка адреса тих курсів, що він відвідує. А потім, ще більшого духу набравшись, пішла й записалась на ці курси. Тільки не на таджицький, а на туркменський відділ. Це ж те, що мені тепер так пекучо потрібне: подорожі, зміна оточення. Мені треба конче побачити пустелю Кара-Кум, в ній оази. Не знаю ще що, але щось дуже для мене важливе...
І так я ще кілька місяців прожила в цьому вітристому, за-пилюженому, ворожому до мене Харкові, де мене викинуто на звалище, в "літературний брак". Жила я думкою про наступне відрядження на два місяці до Середньої Азії. Так було в пляні, що студенти матимуть два місяці "виробничої практики". Це давало мені можливість жити й дихати. Я старанно прихопилася до азів туркменської мови, купила собі підручника...
Директором курсів і викладачем туркменської мови був якийсь Данильченко. Він читав лекції і говорив виключно російською мовою. Але в тому старанному російському акцентові я вловлювала, що то — вивчена мова, що рідна — українська. Безумовно, він усе знав про мене, це я бачила по тому, як він на мене поглядав, — з усмішечкою в очах. Ніяких деталізацій не було, крім того, що я не могла дивитись йому в очі. Це було щось цікаве і я намагалася на нього роздивитися.
Прикметно, що в цьому "харківському періоді" не було місця якомусь залицянню, фліртові, романові. Тільки приятелів, дружби мені хотілося — і цей крик був лише в пустелі. То вже краще піти в пустелю справжню.
12
Я таки дочекалася того часу, що Наркомос відрядив курси на два місяці на "виробничу практику". Моя радість, моя мрія здійснюється. Я вже лаштуюся в далеку дорогу, покидаю цей осоружний Харків, якого не люблю всіма моїми атомами. Не люблю ні природи, ні громадської атмосфери.
Збираюся я, геть усе обдумуючи, стараюся все передбачити до деталей, нічого не забути. Купила навіть гарненьку синю валізочку. Кажуть, що там голод, нема чого їсти? Якось то буде, а покищо набираю з собою якийсь запас коржиків і пастили "праліне" із сої. Тоді в Харкові дуже модна була соя, існували навіть їдальні, де всі страви виготовлялися із сої. Вільно продавалося й це "праліне", воно, до речі, дуже було мені тоді смачне...
От уже й день виїзду. Як звичайно, ніхто мене не відпроваджує, я вже все зібрала, вже вийшла з валізкою, вже й біля трамвайної зупинки. Тут я пригадую... Забула дощовика! Значить, буде невдача. Забобон не забобон, а прикмета завжди справджується. Але ще більша невдача, коли повернешся за забутою річчю. Я не повертаюся.
Так воно й було. Дощовика в Туркменії не треба було, там дощі не йдуть. А що забула, то прикмета справдилась.
* * *
Наші курси зайняли два вагони. їхали ми так із тиждень. У Харкові лякали, що в Середній Азії голод, нічого на станціях не продається... А в дійсності, що далі від України, то щедріше виносили люди до вагонів харчі на продаж.
Серед цих усіх, що в двох вагонах їхали, був знайомий лише Мисик. Але ми за всю дорогу не промовили одне до одного ані слова. З жінок відома мені була лише Дуня Перво-майська. Власне, я її ніколи не бачила, але це ж жінка Перво-майського (Ґінзбурґа), що чомусь вирішив бути українським письменником, а не жидівським. Вона, не зважаючи на мімікрійне ім'я (Дуня), була така собі цукристо-розсипчаста булочка на шабес. Навколо неї було багато приятельок, все з харківської еліти. Але Боже мій, що співає ця сметанка харківської інтелігенції! Знов блатні пісеньки, як я чула й у Панова, тільки там переважали мотиви "церковні", а тут...
Ох, умру я, умру, Похоронят мєня І ніхто нє узнаєт, Ґдє моґілка моя...
Позабыт, позаброшен, С молодих, юних лет...
(далі не пам'ятаю)
...а тут — кримінальні. Надхненно співали "Мілку", всю пересипану блатняцьким жаргоном. Особливо старалась Дуня Пер-вомайська.
... Здравствуй, мілка, ти наша ґалубка, здравствуй, дараґая, і пращайї Ти зашухеріла всю нашу маліну, Вот тебе масліна, палучай!
Разве тебе, мілка, плоха било с намі, Разве не хватало барахла? Что тебя заставіло связаться с ляґашамі І пашла служіть ти в ґубчека?
Не радянські соцреалістичні пісні, а ці були їм близькі до серця, всім оцим дамам, дружинам "отвєтствєнних работніков", що з нудьги пішли на ці курси. Чи не варте соціологічної аналізи явище? Я не чула за цей тиждень хоч наближеної пісні до Гасиної "Барабани б'ють, сурмлять сурми...". І так наче підсумок-рефрен:
Ведь всьо равно наша жізнь поло матая...
Цей вираз навіть увійшов був у побут і часто літав з уст до уст.
Я була в цім жіночім вагоні ні з ким, якщо можна так висловитися. Чужа всім, я або дивилась у вікно, або розчиняла-зачиняла свою новокуплену валізку та щось там шукала. Про-сто? щоб щось робити, бути зайнятою.
їхали ми на схід, на схід... Вже проминули Астрахань, вже в Середній Азії. Тут туркменська група (осіб 12) відділилася і поїхала на південь до Ашхабаду, а узбецька й таджицька — далі...
13
Столиця Туркменістану, Ашхабад, всього за сім кілометрів від перського кордону. Це, власне, одна з оаз пустелі Кара-Кум, що означає — "Чорні Піски". От уже стали мені й у пригоді мої таращанські та жашківські торки! У нас на Тара-щанщині є також назва "кара" — село Карапаші — "Чорні генерали", кара коняка, карі очі — це ж чорні... Аж тут мені блиснуло, чого я так рвалась до Туркменістану, саме до нього, а не до інших середньоазійських країн. Та це ж я в гостях у моїх далеких родичів, відділених якимись тисячоліттями. їхні брати й свати подалися в мандри зеленими європейськими просторами, докочувалися аж до Поросся й там осіли, мої предки.
Хто сказав, що є на світі якась депресія, якась нудьга і всяке інше чортовиння? Я аж тремчу фібрами життя й невситимою цікавістю!
Місто Ашхабад було адміністративним центром якоїсь губернії безмежної царської імперії, але це нічого не значить.