Почув, що хочуть нагаями зашмагати, загородив собі ножа,— та даремно: вилежався. Пощастило втекти на волю. Ну, от тепер і на волі, а ні волі, ні долі не видно! — Він Зітхнув і схилив голову на руку.— Була в мене сім’я, панно... Жінка вмерла; зосталося тепер два сини, гинуть, як дикі вовченята, і не можу нічим їм допомогти!..
Привези їх до пас, я догляну їх! — промовила Олеся з поривом чистого співчуття.
~ Спасибі тобі, панно, за добре бажання, та вони ж кріпаки; заплатив би я за них удесятеро проти панської ціни, так пан же їх навмисне не продасть! Е, та що про сім’ю. Товчуся отак по світу без користі, шукаю кілка міцного, щоб проткнути свою голову.
— Навіщо ти говориш так? — з болем спитала Олеся.— Невже ж ти облишив тепер усе, до чого раніше прагнув? Ні, ні, я не вірю тобі! Я ж зі гаю, я чую, я бачу, що ти робиш!
— Забув? Ні, панно, я не забув нічого!—зітхнувши, відповів Кармелюк.— Та боюся, що проллю тільки багато крові, розпущу ріки сліз і сам у них утоплюся!
Кармелюк ще раз глибоко зітхнув і оглянувся навколо.
LV
Надворі ще було видно, але в хаті вже помітно посутеніло. У невеликі вікна, заставлені вазонами, проходило мало світла; зеленувате напівсвітло, перемішане з сяйвом лампади, надавало ще більшого затишку цій убогій світлиці. Натерта оліфою темна підлога блищала; від одних дверей до других були простелені по ній вузенькі домашньої роботи килимці. Такими ж килимками були застелені й широкі липові лави з спинками, що стояли попід стінами, і твердий дерев’яний диван. На покуті стояв великий дерев’яний кіот, в якому були розміщені потемнілі образи, лежали священні книги й горіла велика лампада; вишивані рушники й вінки прикрашали образи. Під образами стояв стіл, накритий грубою домашньої роботи скатертиною; над диваном висіла бандура, а над дверима — старовинний малюнок з зображенням козака Мамая48. На підвіконнях лежали рядами червонощокі яблука; із-за сволока, що тягся через усю стелю, стирчали пучечки всіляких сушених трав. Пахло яблуками й кипарисом.
Все в цій світлиці було просте, навіть убоге. Але разом з тим у всьому тут відчувалося стільки спокою й непомітного щастя, що на душу всякого, хто прибув сюди, мимоволі злітав тихий мир, і хотілося відпочити тут від бурхливих хвиль житейського моря, котре било прибоєм десь далеко від стін цього тихого житла, забути про все та й зостатися тут назавжди.
Тиша й мир цього скромного притулку накотилися Кармелюкові на серце ніжною хвилею, і гіркота, що була знялася в ньому, поступилася місцем перед сумирною зажурою.
Після багатьох років поневіряння по ярах, лісах і цечерах, після смертельного ризику, нападів, битв і сповнених страху втеч,—• ця тиха пристань, це мирне життя видались йому чимсь недосяжно прекрасним.
Кармелюк мав славу, гроші, силу...
А тут? Тут були тільки тиша й спокій, теплий захисток і впевненість у завтрашнім дні. І тут тільки блукач відчув, що брак цих мізерних благ, котрих ми й не помічаємо^ в повсякденному житті, прокладає глибоку й тяжку борозну в житті людини.
Але тут, у цьому мирному притулку, було ще щось цінніше й дорожче. Тут було щастя. Воно дивилося з очей цієї чудової дівчини і з кожного куточка цього осілого від часу будиночка.
А чи знав щастя Кармелюк?
В уяві Кармелюка, збудженій запитанням Олесі, постало все його життя за останні роки: в’язниця... лікарня... втеча... нічні напади... облоги, облави... Ні, щастя він давно вже не знав. Палка любов Уляни? То було не те! У тому пристрасному захопленні не було того, що дає серцю мир і повноту. І з нею він був такий же самотній, як з поплічникам^ друзями. Ех, зостатися б тут, коло цієї чудової дівчини, забути про все, спочити. Але ні, ні, що може бути спільного між ним і цією дитиною?.. Її життя — гармонія, мир і любов, а його життя — лісова печера, та гострий ніж, та темна ніч, та буря людська. Кармелюк глибоко зітхнув.
— Так, панно, тяжко! — промовив він, немов продовжуючи свою думку.— Та хто вже вийшов на цю дорогу, мусить іти нею твердо й сміливо, хоч би його серце розірвалося й на шматки в грудях! Він повинен узяти все на свої плечі й сам за все відповісти.
Олеся спалахнула, рвонулась була до гостя і зараз же ніяково потупилась; їй хотілося крикнути йому, що вона рада була б кинутися за ним у вогонь і в воду, що вона щаслива була б, коли б могла розділити повноту його життя, але дівоча боязкість стримала її.
— Тяжко, пане, кволому, ні на що непридатному! — сказала вона тихо.—А лицареві не повинно бути тяжко...
— Спасибі, панно, на доброму слові! — з почуттям відповів Кармелюк.— Ех, коли б усі так думали, як ти, легше було б дихати! — Кармелюк тріпнув головою, підвівся з місця, підійшов до стіни і зняв бандуру.
Пан-грає? — здивувалася Олеся.
— Люблю. Грав колись добре, а тепер усе ніколи.
Кармелюк повернувся на місце, обережно здмухнув порох
з бандури й доторкнувся пальцями до струн.
Пролунав тихий, ніжний дзвін. Він прозвучав якось дивно, самотньо в тиші, яка запанувала в хаті...
Але ось досвідчена рука пробігла по струнах, і полилися звуки, журливі й глибокі, й злилися з зеленуватими сутінками світлиці, наповнивши її тишу.
Кармелюк нахилив голову; схвильована душа його шукала виходу. Він заспівав тихо й задумливо одну з своїх дум, котрі далеко розійшлися по Поділлю й Волині, сповнюючи серця слухачів глибокою тугою:
Зовуть мене розбійником49,
Кажуть г—розбиваю.
Ще ж нікого не забив я,
Бо сам душу маю!
Олеся здригнулась і мимохіть підсунулася ближче. То співала сама душа розбійника, самотня й зажурена; вона виливала свої потаємні думи й нерозвіяний смуток.
Кармелюк співав про тяжке своє життя, про самотність і прагнення, яких не розуміли друзі, він співав про те, що рве його душу й не дає йому спокою,— про гірку долю бідняків.
; Вбогі люди, темні люди50,
Скрізь вас, бідні, бачу,
Як згадаю вашу муку,
То тяжко заплачу!
. Закінчив Кармелюк і схилився над бандурою.
Звуки завмерли й попливли у потонулі в сутінках кутки світлиці. Ще мить вони, здавалося, тріпотіли там. Та ось згасли й ці звуки. Стривожена тиша знову насунулася кругом. Чути було тільки, як шепотів під вікнами вітрець у густому листі дерев. .
Кармелюк мовчав. Мовчала й Олеся, не одриваючи погляду від похилої голови отамана. Дві сльози випали в неї з очей і скотилися на груди. Все серце її здригалося від безмежного співчуття до Кармелюка, такого самотнього й нещасного. Але вона боялася порушити хоч єдиним словом тишу, яка запанувала в кімнаті...
— Е, що ж це я?! Своєю піснею засмутив тебе зовсім! — очутився Кармелюк і, тріпнувши чуприною, одіклав набік бандуру.— Цур йому, тому смуткові!
— Якби я могла хоч чим-небудь допомогти тобі, пане! — промовила тихо Олеся.— Хоч чим-небудь! Але що я можу, бідна, дурна дівчина?
— Ти що можеш? Ти можеш душу мою заспокоїти й воскресити в ній бадьорість і віру! — Кармелюк узяв руку Олесі.— Дозволі" мені тільки приїжджати до тебе— інколи, щоб почути твоє щире, правдиве слово.
— Господи! — скрикнула Олеся, засяявши від щастя.— Та я ждатиму пана, виглядатиму його день і ніч!
Отаманова рука, яка держала; руку дівчини, злегка здригнула, але він угамував хвилювання, що знялося в грудях, і підніс руку дівчини до уст.
— Спасибі, дівчино люба, за ласку до старого гайдамаки, але як мене прийме твій панотець? Чи не вижене він мене?
— Ніколи! — палко заперечила Олеся.— Як міг пан таке подумати? Батечко шанує пана як єдиного нашого заступника.
— Спасибі й чесному отцеві,— Кармелюк нахилив голову,— але шанувати одне, а приймати розбійника під своєю стріхою — інше. Ну що, коли Янчевський довідається, де я, та й кинеться з усією своєю челяддю сюди?
— Ми оборонимо тебе, сховаємо, не видамо.
— Я то й сам з ним поміряюсь, а що він з вами зробить?
— Більше смерті не завдасть нічого. А якщо ти сам приймаєш нечувані муки, невже ж ти гадаєш, що ми не зможемо вмерти за тебе?
При цих словах дівоча сором’язливість злетіла з обличчя Олесі; панна зашарілася уся й подивилася на Кармелюка палаючими від захвату й піднесення очима.
Серце Кармелюка здригнулося.
— Панно, ангеле мій небесний, не вартий я такої ласки! —< зітхнув він мимоволі.
— Ти не вартий? Хіба не ти покинув усе — сім’ю, дім свій — і кинувся на смертну путь лише для того, щоб урятуй вати нас і наших людей від поляків?.. 1 нам не шанувати тебе? І нам не молитися за тебе день і ніч? І нам шкодувати життя віддати за тебе?!
Ця палка тирада була такою цілковитою протилежністю тому, про що товкла так настирливо й щоденно Уляна, що в уяві Кармелюка мимохіть постав образ полум’яної красуні, і вся вона з своїми вогненними ласками, звірячою одва-гою й вузькими інтересами проти цієї чистої дівчини,, натхненною високими задумами, видалась йому особливо неприємною й осоружною...
В цей час у дворі почувся скрип воріт, які хтось одчиняв,— гуркочучи, заїхала бричка.
— Панотець з паніматкою! — сказала Олеся й, схопившись з місця, вискочила в сіни.
Кармелюк устав і, хвилюючись, пройшовся по кімнаті. Він сам не міг дорозумітися, чому він так схвилювався.
їхав він сюди змучений, похмурий, озлоблений, а тепер серце його часто билося; незрозуміла легкість почувалася в усьому тілі; пережиті муки й сумніви одлетіли кудись далеко, а душа наче росла в грудях, розпускала крила, і все здавалося можливим, досяжним і близьким. Хотілося знову і жити, й боротися, й слухати мову цієї прекрасної дівчини, яка вливає силу й бадьорість в його втомлену душу.
Сінешні двері одчинилися, почулася хода людей. За хвилину з’явився в світлиці отець Михайло в своїй найкращій зеленій рясі, за ним здоровенний попович Хоздодат, одягнутий з усією строкатістю, приступній його уяві, і вже за ними ввійшла Олеся.
Кармелюк здаля вклонився батюшці й підійшов під благословення.
— Вечір добрий, панотче,— промовив він, схиляючи голову,— може, йогомосць і не сподівався зустріти в себе такого гостя?
™.Що не сподівався, то не сподівався,—сіє правда,— відповів отець Михайло, благословляючи схиленого над його рукою отамана.— А що радий від душі нагоді, яка завела тебе сюди, то сіє також паки й паки правда. Дай же обняти й почоломкати тебе!
І отець Михайло прийняв Кармелюка в свої обійми.
Спасибі, панотче, за ласкаве слово,—відповів той, зворушений такою сердечністю священика.
Хоздодат уже давно показував шумним вдиханням повітря й надуванням губів якесь явне нетерпіння й, поспішивши скористатися паузою, розкотисто відкашлявся.
—— Дозволь і мені, відважний проводирю,— почав він урочисто, висуваючись з-за спини отця Михайла,—привітати тебе, аки Саула, іже філістимлян переміг, аки Фемістоклю-; са, іже погнав полчища персіян!..31
Тут Хоздодат трохи затиувся: запас його історичних знань вичерпався.