Аж незручно було Ярославові.
Хотів би він знати: за бажанням власним а чи по таємному велінню печатника Яна зібралися вони на княже свято. І згаряча грішив-таки на боярина... хоч і мав деякі сумніви. Бо коли б це була печатникова робота, то куплені горлачі відразу проспівали б, як це годиться, хвалу князеві, за горлачами підтягнули б усі інші. А тут — ні пари з уст. Ні слова, ні півслова, і жодного зирку ненависного. Язик можна купити, очей — не купиш. То невже сподіваєшся, княже, що з любові й пошани до тебе зголотилися тут малі люди? За що повинні тебе любити?
— Уже близько! — узвозом од Тисменицьких воріт котилася і галасувала ватага хлопчаків, без яких ніколи й ніде не обходяться ніякі урочистості.
"Як би там не було, — роздумував князь,— але вони тут. Це свідки мої, що вводжу Настусю до своїх палат не як любаску, а славно-явно, яко жону-водиму. Прилюдна це моя присяга... комусь вона може здатися поганською, для мене ж вона святіша, ніж та, яку скріпляють на євангелії при чадінні церковних свіч. Бо з любові беру в жони Настусю".
"Береш жону... при живій жоні... ти князь, а жону береш з ницого роду?"
"Що це, крик Ольжин долетів з Ляцької землі? Ольга-бо сидить там другий місяць. Сумніви мої власні? Чи, мо', знайшовся серед натовпу один-єдиний осуджуючий погляд? Зрештою, хай буде вас, очі ворожі, не одна пара, не десять, не сотні, коли б увесь Галич метав у мене вогненні блискавиці, то однаково я б не відступився від Настусі. В ній одній — цілий світ".
Торкнув коня острогами. За ним гойднулися в сідлах молоді бояри.
День над Галичем, дарма що зима на порозі, визвіздив-ся, хоч, мабуть, день не може визвіздитися, так кажуть тільки про ніч. Але князеві Ярославу конче хотілося, щоб у цьому дні, посрібленому інеєм, світилося багато зірок і багато сонць. Для закоханих не існує нездійсненного чуда: і сонця, і зорі, і місяці голубили Ярослава у своїх променях; чудо тривало не від сьогодні, а від тієї купальської ночі над Унявою; потім кожна ніч, незалежно бачився він з Настусею чи ні, була для нього купальською. Він щоранку прокидався окрилений і щасливий; щастя не затьмарили ні затяжні осінні дощі, ні сварки й дорікання Ольжині, ні боярські пересуди.
Настусю зустрів на мості за Тисменицькими воротами. Не бачив її три дні, а знудьгувався, мовби минуло бозна-скільки часу. Скочив з сідла, розпростер руки... і, згадавши про тисячі націлених у нього очей, пересилив порив. Узяв її коня за вуздечку.
— Я поведу,— шепнув.— А ти не бійся. Там людей... бачиш... як жолудів.
— Чого б мала боятися, гостю? — безпечно спитала. Він і за це її любив, за дивну віру в людську доброту.
— Правда твоя,— мовив князь і повів її коня узвозом уверх на Золотий Тік. Не задумувався, випадає так чинити князеві а чи це урве йому честі?
За Настусею, стримуючи гарячих коней, їхав Ян з Параскевою і боярами. Позаду котилася хура з кількома коробицями — віном Настусиним. Не одна, може, боярська або купецька одиначка копилила губки й насміхалася з убогого віна, у кожної з них коробиць припасено на цілий обоз. Та що важили всі скарби світу супроти каміння на дорозі, котре, ледь Настуся показалася з воріт, устелювали отавою, смерековим клечанням і барвінком. Це було несподіванкою не тільки для князя, а й для Яна також, котрий — що кривити душею — чимало потрудився, аби Галич зустрічав Настусю велелюдно, як княгиню. Він розіслав у братчини й весі поблизькі биричів з коротким велінням старійшинам і старостам рольним: прийдіть і людей приведіть. А люди прийшли ось не з порожніми руками.
Князеві було шкода толочити отаву, бруднити розстелені рушники й полотна, що їх білили на придністровських левадах, і було йому трохи незручно від щедрості простих людей: він здогадувався, що люд галицький вивіновує не просто Настусю, а доньку Чагро-ву — люд пам'ятає про старого Чагра. Князь ішов під дощем барвінку і зерна, часом подзвонювали, як градини, ударившись об меч, карбовані монети; йшов оглушений криками-вітаннями, що хвилями падали на нього й на Настусю зусібіч; йшов голублений поглядами, красний і звеселілий. Його не обходило, чи отроки позаду підбирають Настусине віно, він позабув навіть про Настусю. Почувався, як тієї купальської ночі, у колі, знову переживав єднання з своїми дітьми — галицьким людом... єднання йому конче тепер потрібне, сьогодні він спробує засипати рів, викопаний батьком Володимиром, між простолюдним Галичем і княжим Дитинцем — і на засипаному рові вибудує стіну супроти ворогів своїх тайних і явних. Тисячу разів правий хронограф Русин, який казав: "Опирайся, княже, на рамена простих людей, з ними вистоїш проти найбільшого зла. Вистоїш і переможеш".
Сильним і незборимим був князь Ярослав, коли ступив на кам'яне плиття Золотого Току. Мовби цілющої води напився з кринички, а криничка ця — Настуся.
Він сполохано оглянувся на суджену, сподіваючись, може, прочитати на її лиці якщо не переляк, то принаймні знічення. Готов був помогти. Настуся помочі не потребувала; сиділа у сідлі рівно, впевнено, мовби її щодня зустрічали людські товпища... мовби їй завжди сіяли під ноги зерном та отавою. Зрідка вона кивала головою вправо і вліво, або махала комусь рукою — віталася із знайомими. Власне, вона усіх тут знала: їхала між сусідами, ровесниками й друзями свого батька, посестрами своєї матері, побратимами брата Василька. Тут вона була СВОЄЮ, з цього гуртища вона ніби щойно вийшла. Цим князь і пояснив її впевненість:
А натовп волав:
— Сто літ тобі, княгине наша! І били, били, били бубни:
— З роси тобі, Настусю!
І співали, заливалися веселістю ріжки:
— ...з води!
І вторили їм, як солов'ї, сопілки:
— ...з чистої калабані! І видзвонювали гусла:
— Будь здорова!
— ...багата!
— ...красна!
Князь не був спроможний сприймати всі вигуки, а тим паче розгадувати їх смисл. Зате Ян не втрачав голови. Кінь під ним дріботів бундючно, мовби набрався бундючності від господаря... господар згорда ковзав поглядом по натовпі, вишукуючи бояр або жон їхніх, або синів. Хай усі бачать, яких висот досяг Ян, син дереводіла Чагра; хай бачать і кусають лікті: "Наша-таки взяла. Єсьм близьким родичем князя галицького, в моїй руці державна печать. Тремтіть!"
Правда, його непокоїли вигуки черні; чернь не з однієї лише простодушності вітає Настусю і величає княгинею, покладає на неї надії, що, мо', вкопають на Золотому Току стовп з вічевим дзвоном, що настане полегша в роботі, що зменшать податі.
Про що інше можуть снити черв'яки?
Певна річ, доведеться в дечому попустити черні, тут він, Ян, переконає князя; хай голитьба тішиться, що це, мовляв, Настуся про неї піклується.
Та годі про це, бо вже князь зняв Настусю з сідла, вже мужі градські й гості дари кладуть молодим до ніг: хто сувої сукна, хто строї бобряні, хто зброю ясну, хто узо-роччя в коробицях, хто калиту повну.
Розщедрилися галичани.
— А ти, бабо, зду...— Ян мало не гаркнув на сивоволосу жону, що, вихопившись з гурту, поклала перед князем і Настусею почорнілу різьблену на торцях колиску.
— Роди нам, Насте,— шепелявила баба і весь час кланялася, — добрих і мудрих князів. А тепер,— осмілівши, взяла Настусю за плече,— а тепер цілуйтеся, молодята.
Диво, але князь послухав старої, припав до Настуси-них вуст... припав і забув, що стоїть на велелюдному Золотому Току.
"Безсоромні вони обоє, лижуться, як телята, — судив князя з сестрою Ян.— Кохання... Марниця все це".
Марниця?
То чого ж у душі бояриновій, на самому її дні причаїлася заздрість, про яку боїться признатися самому собі?
А чом плаче бояриня Параскева? Із зворушення? З утіхи? Від щастя Настусиного? Чи, мо оплакує долю, яка послала їй, Параскеві, нелюба?
"Того ж таки дня, — писав у "Хронографі" Іван Русин, — князь Ярослав, утішений прихильністю галичан до нього й до Настусі Чагр.ової, улаштував просто-таки на Золотому Току бучний пир. Много було з'їджено биків, овець, свиней, дробу різного, ще більше випито пива,
вина й меду; кожний, хто хотів, міг підійти до стола й брати м'ясо й питво. Малі люди галицькі славили за це княжу щедрість і вроду Насту сину, гуслярі складали на їх честь пісні, а скоморохи умлівали в танцях.
Веселість була загальною і щирою, дехто пророкував, що віднині в Галичі настане золотий вік. Пророки виявилися невдахами, бо при заході сонця бояриня Параскева, жона печатника Яна, що сиділа поруч з Настусею, випадково випила її чашу з вином. В чашу, мабуть,, насипали трійла, бо бояриня впала долі й через хвилину вмерла.
Крик тоді учинився великий. Чернь небезпідставно запідозрила, що це важили на Настусине життя великі бояри, таємні спільники Ольжині. Дехто поривався до месті... щастя, що князь просьбами їх остудив, бо знову полилася б кров..."
II
Світовид лежав обличчям до землі...
Світовид мав четверо облич — так задумав свого бога старосвітський майстро-камнеріз; на всіх чотирьох гранях кам'яного стовпа вирізьбив по обличчю і сказав: "Якщо це бог, то хай видить одночасно південь і північ, схід і захід". Талантом своїм оживив майстро білий камінь і закопав його на пагорбі посеред приунявських полів. Кілька століть гордо й відчужено стояв Світовид на пагорбі, споглядаючи на околицю. До нього йшли з молитвами і дарами ратаї, пастухи, вої; всі вони вірили в недремне око Світовида й повзали біля його стіп, благаючи милостей. В гордому своєму пануванні Світовид забув мудру істину, що боги вмирають, як люди. Про неї довелося згадати того судного дня, коли його викорчували десятьма парами волів і, регочучись та обпльовуючи богохульствами, скотили в бур'яни біля підошви горба. На його ж місці закопали нового бога — хрест.
— І про Світовида забули.
Він лежав у бур'янах не одну копу літ, кам'яне його тіло почорніло, обличчя позаростали, як щетиною, зеленим мохом, однак якраз тут, у тихому бур'яновому забутті, творилося чудо, про яке могли тільки снити всі боги на світі: поступово, в міру того, як у людській пам'яті вмирав Світовид, у кам'яному стовпі народжувався земний Дідо — старий і добрий ратай з обвислими вусами й глибокими очима. Це була тайна старосвітського майстра... у кожному витворі мистецькому є трохи тайни.
Дідо, отже, лежав біля підніжжя горба; лежалось йому зручно і затишно — з під ребристих боків витикалося зілля-тирлич, парило, заяча крівця, чорнобиль.