Причому кожна з них постає вибуховим зачинком до новели стефаниківського рівня трагізму, або й до повноцінного роману: "Народилася я на св. Миколая і через два роки, в цей день і навіть годину, вбили КДБісти мого тата у 1945 році, у криївці в лісі. Там переховувалися мама, тато, вуйко, тета, корова і я. Спіймали татового двоюрідного брата і він їх повів. Катували, били, але нікого не видали. Всі вони відбули каторгу в Сибіру 10 років. Хати, стодоли, стайні спалили. Худобу забрали, а баба Анна залишилася з неповнолітнім сином Петром. їх переслідували, хотіли вивезти до Сибіру, але вони переховувалися по чужих людях" (це — зі сповіді, адже "автобіографією" називати таке гріх, Анни Маджарин-Фединяк).
"Моє життя починалося і закінчується не у дорогих фотелях, а ні у м'яких кріслах. Народилася на дерев'янім бомбетлі у сіннику з соломи. Колисалася у колисці, підвішеній на сволоку, та недовго, бо, крім сестер, ще було шестеро менших братів, які теж хотіли колисатися... Я тричі у своєму житті мала померти. Моя покійна мама, нехай з Богом спочиває, тричі шила мені сорочку на смерть та попри це сильно за мене молилися. З того часу мій денний раціон — молитва, пісна страва та рух..." (Анна М'якущак).
"Іван Головацький народився 29 березня 1926 року в с. Чортові, тепер Городенківського району Івано-Франківської області. Вченийбіолог, доктор біологічних наук, професор... 1944 року заарештований КДБ як член молодіжної ОУН. 1945 року звільнений за браком доказів, але відрахований з Коломийської педагогічної школи. Продовжив навчання у Львівському педагогічному училищі (19451946). Закінчив Львівський ветеринарний інститут (1951). Дослідження Івана Головацького, проведені в 1957—1961, сприяли формуванню нового напрямку у вивченні біохімії обміну вуглеводів... Вони внесли істотні доповнення до існуючих тоді характеристик біохімії серцевого м'яза і викликали зацікавлення відомого хірурга К. Бернарда, який здійснив першу пересадку серця людині. У 1982 році, за вказівкою КДБ, Головацького звільнено з посади завідувача кафедри органічної та неорганічної хімії Львівського зооветеринарного інституту за політичними мотивами, без права праці на викладацькій роботі..."
Подібних життєписів у збірці "Гуцульщина у Львові" — десятки, й кожен із них, доповнюючи один одного, постає перед нами доленосним мазком на історичному полотні цього прекрасного і водночас багатостражлального краю. Ясна річ, знаних представників його можна зустріти по багатьох містах України і закордоння. Але склалося так, що саме Львів упродовж ось уже кількох століть виступає в іпостасі політичного, культурного, наукового і духовного центру не лише Галичини, а й усього західноукраїнського регіону. Тож чи варто дивуватися, що серед активістів місцевого гуцульського товариства зустрічаємо вражаючу плеяду науковців і митців; громадських, політичних, бізнесових і релігійних діячів?
Серед цих постатей особливо увиразнюються такі, далеко за межами Гуцулії знані особистості, як науковець і письменник, відомий журналіст-міжнародник, головний редактор етнічного журналу "Гражда" та заповзятий гуцулознавець Олександр Масляник; один із провідних санскритистів України, професор Університету "Львівський Ставропігіон", академік Академії оригінальних ідей, поет Василь Кобилюх; один із засновників і лідерів гуцульського товариства у Львові, відомий громадський діяч, публіцист і релігієзнавець, директор Львівського музею історії релігії та засновник і керівник Інституту релігієзнавства, член Гуцульського дослідного інституту в Чикаго (СІЛА) і заступник голови регіонального об'єднання дослідників Гуцульщини Володимир Гаюк; по-справжньому талановитий прозаїк і публіцист, член Національної спілки письменників України, заслужений працівник культури України та лауреат кількох літературних премій Василь Стефак; академік Академії наук Вищої ніколи, заслужений журналіст України, професор, завідувач кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету ім. І. Франка Василь Лизанчук; відомий скульптор, професор Львівської національної академії мистецтв, заслужений діяч мистецтв України Василь Гурмак...
"Гуцули Українських Карпат: етногеографічне дослідження" — такою була тема кандидатської дисертації провідного географа Гуцулії, кандидата географічних наук, доцента Львівського національного університету ім. І. Франка Марії Лаврук. А ще в цій плеяді бачимо доктора мистецтвознавства та кандидата історичних наук Олену Никорак; фундатора Регіонального об'єднання дослідників Гуцульщини та його керівника, доктора наук, професора, історика Гуцульщини Нестора Библюка; народного артиста України, актора Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької Петра Бенюка... І лише обмежений обсяг статті не дозволяє мені перелічити ще з десяток імен гуцульських достойників.
Характерно, що, переказуючи власну біографію, більшість героїв цієї збірки намагається якомога докладніше подати і свій, хоча б до діда-прадіда знаний, родовід. З одного боку, це відроджує у згадці допитливого читача низку пов'язаних із Гуцулією історичних подій, а з іншого — доводить, що, віддаючи данину сучасності, гуцули воліють усвідомлювати себе дієвими ланками у природному ланцюгу невмирущої спадковості поколінь.
До речі, завбачливо вчинили творці цього видання, що подали інформаційну добірку "Гуцульщина фестивальна". Відомості про двадцять міжнародних гуцульських фестивалів, у кожному з яких брали участь представники гуцульських осередків з Румунії, Польщі, Канади, Німеччини та інших країн, стають основою для хроніки буття сучасного світового гуцульського співтовариства, демонструючи при цьому етапи його етнокультурного, історичного і психологічного — так, і психологічного теж! — відродження.
До такої ж функції покликана і добірка організаційних документів, починаючи від датованого 3 лютим 1991 року звернення оргкомітету "Гуцульщини" до львів'ян з гуцульським корінням та "Повідомлення про перший конгрес гуцулів" — до відомостей про керівників товариства. Зокрема, про першого голову — колишнього підпільника УПА, фахового шкільного педагога Дмитра Геника; його наступника у 2004—2007 роках, відомого громадського діяча, колишнього представника Президента України у Яворівському районі Львівщини Богдана Дудзяного... А як не згадати, що з 2007 року й донині львівське регіональне товариство очолює відомий діяч національного та державного відродження на галицьких теренах, полковник ЗСУ у відставці Василь Коржук, нагороджений 2009 року Подякою Президента України "За вагомий особистий внесок у розбудову Української держави та зміцнення її незалежності". До речі, впродовж тривалого часу він залишається заступником голови Всеукраїнського товариства "Гуцульщина".
Так само мудро вчинили фундатори "Гуцульщини", що, з ініціативи Василя Коржука, запровадили вищу відзнаку "Патріот Гуцульщини", а також відзнаки "Заслужений гуцул України" та "Гуцул року" і "Гуцулка року". Причому зауважу, що подібні відзнаки не лише вмотивовують активну діяльність членів товариства та їх "побратимів з Гуцульщини", але й одразу ж набувають статусу родинної реліквії, котра передаватиметься з покоління в покоління.
* * *
Будемо одвертими: до етнічного регіоналізму в Європі, яків усьому світі, політичні аналітики і патріоти-державники ставляться тепер із великою пересторогою. І мають для цього всі підстави. Саме етнічний регіоналізм, із більш чи менш переконливим посиланням на історичні прецеденти й аналогії, стає отим вибухонебезпечним підґрунтям, тією міною сповільненої дії, яка будь-коли здатна збурити суспільство, поставити його на межу громадянської війни, а за певних умов, — і розчленувати ту чи іншу державу. Причому досвід показує, що всередині етнокультурних товариств неминуче віднаходяться гіпертрофовані містечкові патріоти, котрі починають роздмухувати етнографічну та діалектно-фольклорну осібність даного етносу; а за кордонами держави негайно з'являються запопадливі друзі-вороженьки, котрі ладні пропагандистськи та фінансово підживлювати паростки чергового сепаратизму.
Не зупинятимусь на цьому докладно, бо то вже тема окремої розмови, проте й повівся б легковажно, якби, розмірковуючи над збіркою "Гуцульщина уЛьвові", не акцентував уваги на цьому, дуже принциповому і доленосно болючому для молодої Української держави, аспекті. Згадаймо хоча б, як заповзято російська пропаганда намагається культивувати сепаратизм на ґрунті закарпатського русинства чи як, на рівні клінічних понять психіатрії, творить націю "лугандонів" на сході країни, — і всі ці застереження одразу ж набувають зловісного сенсу. Особливо ж — якщо зважити, що подібні проблеми зринають зараз чи не в кожній європейській державі.
Так ось, публіцистична збірка "Гуцульщина уЛьвові" переконливо засвідчує, що, досліджуючи та оберігаючи фольклорно-етнографічні набутки предків своїх, і творці, й автори видання сприймають їх саме в контексті всеукраїнського національного відродження. А в наші дні це має вирішальне значення.
Одеса,
25—26 серпня 2017року
ВОЗРОЖДАЯ СВЯЗЬ МИРОВ
Заметки на полях произведений поэзии и прозы
известной писательницы Лианы Мусатовой
В свое время я уже говорил, и не боюсь повториться: поэзия — это исповедь души и молитва таланта. Как это нередко случается, истинный смысл собственных фраз иногда по-настоящему, образно начинаешь воспринимать только тогда, когда сама жизнь вдруг раскрывает перед тобой их глубинный замысел в ярких, убедительных примерах. Именно такими "примерами" предстают лучшие образцы поэзии Лианы Мусатовой.
Само собой разумеется, обстоятельный, предметный разговор о поэтическом творчестве Лианы пойдет чуть ниже, в литературоведческих заметках на полях её стихотворных сборников. Но уже сейчас можно утверждать, что в непостижимо бурном, извините за неологизм, "словоброжении массовой поэзии"; той самой, что, в непостижимой массе своей, не поддается теперь уже ни всеобщему прочтению, ни хотя бы поверхностному, по названиям да именам, обозрению, Мусатова сумела отыскать свою собственную тематическую нишу, свою философе ко-эзотерическую концепцию воспроизведения внутреннего мира героев, а, следовательно, и своего, пусть пока еще не очень многочисленного, но преданного, понимающего читателя.