В "Записках" його, наче в зеркалі, ми день крізь день бачимо ті муки довготерпеливого ждання.
"Тепер, — читаємо в журналі його 16 червня 777, — коли найближчі мої начальники, фельдфебель і ротний командир (Косарєв), довідалися про моє визволення, вони не ослобонили мене від муштри та від калавурних відбутків, одначе не заборонили, коли буде у мене вільний час, перебувати на городі. Я і за се їм сердешно дякую"
776 Чалий, с. 95.
777 Записки... — С. 15. — [(Кобзар. — Т. III)) /387/
Визволений від перебування в казармі, поет впивається ца городі під своєю вербою — раюванням в самітності. "Відколи не забороняють мені перебувати на самоті, я незвичайно полюбив самітність. Люба самітність! В життю не може бути нічого більш солодкого, більш чарівного, як самітність. Найпаче перед лицем нені природи, коли вона квітчається, всміхається, під чарівним її впливом людина мимоволі поринає сама в себе і "бачить Бога на землі". Мені і перш не подобалася гучна діяльність або, ліпше мовити, гучне байдикування; а після того, як я перебув десять років життя в казармі, самітність мені здається дійсним раєм. Отже, все-таки не спроможен ні до чого взятися. До праці найменшої охоти нема. Цілі години, коли не лежу, так мовчки сиджу під моєю вербою, і, хоч би на глум, що-небудь заворушилося в голові. Отака нудьга напала на мене з 7 квітня, з того дня, як прийняв лист від Лазаревського. Воля і подорож усього мене проковтнули" 778.
Порада, висловлена Лазаревським в останньому листі — не їхати зразу на Україну, знівечила перший план подорожі. Перше Шевченко гадав, щоб, перепливши Каспійське море, поїхати в Катеринодар до Кухаренка і, "надивившись досхочу на оцю благородну людину, рушити через Крим, Харків та Полтаву, на Київ і Несвіж в село Чирковичі 779 до свого друга і товариша по засланню до Броніслава Залєського, а тоді через Вільну до Петербурга"; тепер же він примірковав інший, найближчий шлях до столиці: з Астрахані Волгою до Нижнього Новгорода, звідтіль диліжансом у Москву, "з Москви, помолившись за Фультонову душу, за 22 годин у Петербурзі". "Але ж! — прокидається у поета жахлива думка 13 червня. — Може скоїтися, що я в своїй хламиді почимчикую до Уральська. Ще всього можна сподіватися ".
Поет починає лаштоватися в дорогу 780: каже пошити йому торбу, насушити сухарів, виготовляє на дорогу шинку; піклується про книжки, щоб було що в дорозі читати і т. інш. Вкупі з тим міркує він в гадках і про дальший свій побут.
778 Записки... — С. [15 — 16 (Запис від 17 черв. 1857 р.)].
779 Рачкевичі. — Ред.
780 Записки... — [С.] 9 — 10 [Запис від 12 і 13 черв. 1857 р.)].
"Про живопись, — каже він, — тепер годі мені й гадати, я й перше не був добрим художником, а тепер тим паче. Десять літ непрацювання спроможні і з великого віртуоза зробити корчемного балалаєшника. Я думаю взятися до гравюри /388/ aqua tinta. Гадаю, досить двох років на се. Потім переберуся на дешевий хліб до моєї України любої і там візьмуся за естампи. Першим моїм естампом буде "казарма" з картини Тенєра. Опріч списків з великих творів, гадаю пустити в світ перегодом і власне чадо: "Притчу про блудного сина", припасовану до наших сучасних звичаїв, найпаче до звичаїв крамарського стану".
Коли поет, сидячи під вербою за своїм журналом, хоч трохи спекувався нудьги дожидання і впливу військової неволі і, гадаючи про прийшле, відривався від сучасних обставин, найближче його начальство немов навмисне пильновало, щоб розганяти його гадки і кидати його в ковбаню тих обставин і обов’язків жовніра, які тепер, зовсім натурально, стали поетові ще більш огидливими і тяжкими.
Увечері 18 червня приплив пароход з Гур’єва і привіз звістку, що упереджений проти Шевченка командир батальйону майор Львов їде на ревізію форту і залоги. Тараса погнали зараз прилаштовувати муніцію. "Яке гидке це прилаштовування, — пише він у журналі, — чи вже оце ще не останнім разом виводять мене на плац показувати, немов ту безсловесну животину? Сором і приниження. Трудно, тяжко, неможливо приголомшити в собі всяку людську повагу; стояти "на витяжку", слухати команди і рушати, буцім бездушна та машина".
На другий день майор Львов, "наче той Кроніон-тучегонитель, суне в темній хмарі на нас, безсловесних солдатів. Чекаючи на сього страшного судію і карателя, ті, що попропивалися до снаги, благають тепер лікаря, щоб прийняв їх до шпиталю, яко недужих, і таким чином лікар спасає їх від праведного суда "Кроніона-Громоносця". "Я, — каже Шевченко, — ніколи не ховався до шпиталю під отакі критичні години. Тремтить, було, серце, аж замирає, а я мащу вуси, одягаюся в мундир і стаю перед лице отця-командира. А лице у його з хмелю червоне".
"Першим ділом батальйонного командира було оббігати казарми та надавати по зубах фельдфебелям і солдатам, а ротних командирів і інших офіцерів повчити по-батьківськи, як і що кому личить. Потім звелів виходити солдатам на огляд. Бідолашна рота, до якої і я належав, з ранку о 5 годині 24 червня, умита, причепурена, з намащеними вусами, вистроїлася на плацу, наче та іграшка, вирізана з картини. З 5 до 7 години рота все "рівнялася". О годині 7 явився сам судія і мордовав бідолашну роту до 12 години; насамкінець вилаяв жовнірів загальною солдатською лайкою /389/ і пострахав різками та шпіцрутенами". По обіді о годині 5 конфірмовані, а з ними і наш поет, ставилися перед лице Львова на гірший іспит. "Про сей іспит, — записує Тарас, — я був зовсім байдужим, яко людина наполовину вже визволена; але ж! Ледві став перед невблаганним судією, у мене не лишилося і тіні чого-небудь такого, що нагадувало б чоловіка, наполовину вже визволеного. Мене обгорнуло те ж саме почуття, яке і завжди обгортало, тяжко-болюче почуття; мене усього пронизало тремтіння. Ні, не почуття, а мертва нечулість пройняла мене. Скоро я глянув на ту дерев’яну, розмальовану постать, я обернувся внівець... Іспит відбувся так самісенько, слово в слово, як і десять літ назад, на четвертину літери не побільшало його, ні поменшало. За те ж і я ні на зерно не рушив наперед по шляху військової освіти. Так само, як і в ті годи, командир спитав у кожного з нас, за яку провинність пошановали його солодким для серця обов’язком жовніра?
"Тебе за що?" — спитав Львов у поета. "За написание возмутительных стихов, ваше высокоблагородие".
"Сподіваюся, що більш не писатимеш". Яке вражіння справив оцей огляд і іспит майора Львова на Тараса, про те читаємо в його журналі 781: "Минуло вже три дні, як поїхав від нас отець-командир, а я й досі не спроможуся спекатися того тяжкого вражіння, що нагнало на мене його коротке у нас перебування. Мої блискучі, мої рожеві гадки так приголомшив той огляд і всього мене так збентежив, що коли б в руках у мене не було листа від Лазаревського, так я зовсім би знесилів від оцього тяжкого вражіння. Хвала Богові, що є у мене в руках канва, а по ній можна виводити найрізноманітніші візерунки!"
Огляд і іспит Львова не були останнім вже актом гноби тельства і мордовання поета. Судилося йому на порозі з своєї "широкої тюрми" зазнати і пережити ще гірші вражіння.
781 Записки... — С. 27 [(Запис від 26 черв. 1857 р.)].
27 червня уночі, йдучи повз флігель, де жили офіцери, Тарас почув, що там співають нову для його пісню: "Коврики на коврики, шатрики на шатрики". Далі вже не можна було розібрати слів, бо співака взяв занадто густим басом, тоді одчайдуха п’яниця інженер Кампіоні, вийшовши з флігеля і побачивши Шевченка, вхопив його за руку і потяг до світлиці, щоб там познайомити з приїзжими, як він казав, /390/ "милыми ребятами". В світлиці на розісланому лямці сиділи і лежали "милые ребята", а перед ними пишалася піввідерна сулія з горілкою. Шевченко вирвався та навтікача — на пляц; а Кампіоні за ним, та й ну гукати на чергового унтер-офіцера і звелів йому відвести Шевченка в арешт на гауптвахту за те, що нібито поет "зневажив офіцера". Мусив поет ночувати в арешті. На другий день покликали його до коменданта. Усков дав йому прочитати донос від Кампіоні. Там було написано, що вчора Шевченко заподіяв йому, Кампіоні, образу, вилаявши в батька і в матір. "Я остовпів, — каже Шевченко 782, — прочитавши донос, а заспокоївшись трохи, питаю коменданта: "Порадьте, що мені діяти?" — "Нема другої ради, опріч попрохати у Кампіопі прощення, і щоб взяв свій донос назад; інакше, відповідно військовій дисципліні — ви арештант. У вас є свідки, що ви були тверезим, а він знайде свідків, що ви його лаяли".
"Я заприсягну, що се брехня".
"А він заприсягне, що правда; він офіцер, а ви... ви ще солдат".
"Ох, як же тяжко залунало оце слово! А я, — каже Тарас, — почав був забувати його". Мусив Шевченко, "наполовину визволений вже", одягти солдатський мундир і йти до Кампіоні перепрошувати. Дві години стояв поет у передпокою, заким Кампіоні вийшов до його. "Багацько було треба висловити просьб, перепрошування і приниження, доки Кампіоні наділив прощенням, але з "умовою, щоб я зараз же купив четвертину відра горілки. Я послав по горілку, а Кампіоні послав до коменданта забрати свою ябеду. Принесли горілку. Кампіоні кличе своїх "благородных" свідків, і один з них каже до мене: "А що! не хотіли ви з доброї волі познайомитись з нами, як годиться людям благородним, дак ми вас примусили", — і все п’яне товариство зареготало".
От тепер читач мій легко спроможеться відповісти: чи можна було Шевченкові "любити і шанувати" таких от офіцерів? Чи можна було йому таких людей не вважати за "дурнів", за п’яниць та за "патентованих поганців"?
Не проминув і Косарєв, щоб на останні дні перебування Шевченка в Новопетровському не завдати йому пекучого болю.
782 Записки... — С. 30 — 33 (Записи від 27 і 28 черв. 1857 р. — Кобзар. — Т. III.)]. /391/
Липня 6-го приїхав до форту з Астрахані якийсь татарин і пустив гутірку, що в Астрахані сподіваються, що під кінець серпня приїде туди великий князь генерал-адмірал Костянтин. "Капітан Косарєв зараз імкнув, що треба лаштувати поважний калавур (а чей же з Астрахані князь поверне і до Новопетровського!) і до того калавуру, з ласки писаря Петрова, призначив і мене, — записано в журналі у Шевченка. — 7 липня, ледві задніло, погнали нас прилаштовувати амуніцію; потім о годині 7 вивели на пляц.