І як ти молився? Щиро, у тайні, чи як ті лицедії, що моляться по храмах, аби всі бачили їх запопадливість перед Богом? Аби всі їх хвалили?..
— А як же ще можна молитися в храмі?
— Отож і був найтяжчий твій гріх,— відповів о. Діодорій.— Сказано-бо в Євангелії...— тут о. Діодорій заплющив очі і став мовби читати з сторінок Євангелії, що закрита лежала на столі.— "А як молитесь, то не будьте, як ті лицедії, що люблять ставати й молитися по синагогах та на перехрестях, щоб їх бачили люди..." От як нас учить молитися Священне Писання! — розплющив очі о. Діодорій.— А не пертися в храми — вертепи словесного блуду!.. Ти думаєш, Господь Бог потерпів би руйнування храмів, аби вони були йому милі? Не заступився б за них?.. Маловір, прочисть вуха свої і слухай: по волі Господа руйнується церква! З святої волі його йде гоніння служителів, підступних і лукавих! Що мали сіяти чисте зерно, а розкидали плевели... В Царстві святому, що скоро гряде, немає жодного храму. От що свідчить святий Йоанн у своєму Одкровенні, по-грецькому — Апокаліпсисі,— розкрив нарешті книгу о. Діодорій.— Слухай уважно! Слухай і запам'ятовуй, маловіре!.. ♦Побачив я небо нове і землю нову; бо перше небо і перша земля вже минули, і моря вже немає. І побачив я місто святе, Єрусалим новий, що сходить із неба від Бога, приготований, мов наречена, прикрашена для мужа свого... А храму я не бачив у ньому, бо Господь Бог, Вседержитель, є храм його, і — Агнець..." Чуєш, маловіре?.. Навіть у Царстві Божому, що незабаром гряде, не буде храмів, бо все, що зводили ми досі во Славу Божу, все, що малювали,— не од Бога, а од лукавого...
— И ікони? — спитав Оксен перелякано.
— Ікони — тим паче... Хто бачив Господа Бога?.. Ти бачив? Чи хто інший бачив?.. Навіть, святий Йоанн, допущений до престолу його, навіть він не побачив виразно Вседержителя нашого, бо його дано бачити не плотськими очима, а духовними. "І от престол стояв на небі,— заплющив знову очі о. Діодорій,— а на престолі — сидячий. І цей сидячий був подібний з виду до каменя яспіса і сардія, і райдуга навколо престола, подібна виглядом до смарагду". От що побачив святий Йоанн!.. А ми, нечестивці, насмілюємося зображувати його в образі простого смертного, малюємо богомерзку подобу свою. То кому ми молимося: Богові чи собі?
В Оксена голова йшла обертом. А Діодорій узяв тим часом книгу зі столу, перехрестився, поцілував у темну палітурку, урочисто мовив:
— Ось єдиний порятунок наш: Євангеліє, Новий Заповіт Господа й Спасителя нашого, Іісуса Христа, свідчення святих апостолів Матфія, Марка, Луки, Йоанна, Павла, Якова, Петра та Юди. А ще Апокаліпсис святого Йоанна Богослова. Хто триматиметься цього, той буде спасенний...
Невдовзі до хати стали сходитись жінки. Одна по одній, смиренні та тихі, як овечки, всі у темному, пов'язані по самі очі хустками, вони безшумно прослизали до хати, низько кланялись о. Діодорію, сідали на єдиній лаві, а то й на долівці. Всі вони були похилого віку, лише одну молоду й запримітив Оксен: у неї було якесь аж жовте обличчя і хворобливо блискучі очі. Коли вона підійшла до о. Діодорія, щоб привітатися ("Спасенний будь, брате во Христі!"), у того на мить пом'якшало лице, полагіднішали очі. Поклавши суху долоню на схилену голову, ласкаво сказав:
— Спасенна будь, сестро у бозі! Молилась?
— Всю ніч, брате, молилась.
— Знаю... Прийшла-бо з очищеною душею, з Богом у серці. І спів радісний у Царстві небесному, а в царстві володаря тьми — плач і скрегіт зубовний... Сідай, сестро, на місце...
Обвів присутніх строгим поглядом, і жінки, які й так сиділи завмерлі, аж дихати перестали: біліли тільки обличчя з-під чорних хусток. Потім очі о. Діодорія зупинилися на Оксенові: і
— А ти, грішнику, прочисть свої вуха і слухай! Будемо сьогодні молити Бога, щоб йоі^о праведне слово посіялося в твоїй темній душі... Сьогодні я прбчитаю вам дві притчі, розказані Іісусом Христом перед фарисеями та книжниками, що приїхали до нього, бо приймав він грішників і з ними їв.— О. Діодорій розкрив Євангеліє, став читати. Голос його лунав глухо, він дивно пасував оцій напівтемряві, застиглим жіночим постатям, він проникав у Оксена, і якась сила, непоступна і владна, поволі оволодівала ним, оволодівала й скоряла.
— То ж коли фарисеї та книжники нарікали й казали: ♦Приймає він грішників та з ними їсть",— він розповів їм цю притчу: "Котрий з вас чоловік, мавши сотню овець, та загубивши одну з них, не покине в пустині тих дев'ятидесяти й дев'яти та й не піде шукати загубленої, аж поки не знайде її. А знайшовши, кладе на рамена свої та радіє.
І прийшовши додому, скликає він друзів і сусідів та й каже до них: ♦Радійте зо мною, бо знайшов я вівцю свою загублену".
Говорю вам, що так само на небі радітимуть більш за одного грішника, що дається він, аніж за дев'ятидесятьох і дев'ятьох праведників, що не потребують вони покаяння..."
А ще Христос оповів притчу про блудного сина:
♦В чоловіка одного два сини було. І молодший із них сказав батькові: ♦Дай мені, батьку, належну частину маєтку". І той поділив поміж ними маєток
А по небагатьох днях зібрав син молодший усе та й подався до далекого краю, й розтратив маєток свій там, живучи марнотратно. А як він все прожив, настав голод великий в тім краї,— і він став бідувати.
І пішов тоді він, і пристав до одного з мешканців тієї землі, а той вислав його на поля свої пасти свиней.
І бажав він наповнить свого живота хоч стручками, що їли їх свині, та ніхто не давав їх йому.
Тоді він спам'ятався й сказав: "Скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір, а я з голоду гину отут.
Устану й піду я до батька свого та й скажу йому: ♦Прогрішився я, отче, против неба та супротив тебе. Недостой-ний я вже зватись сином твоїм; прийми ж ти мене, як одного з своїх наймитів".
І вставши, пішов він до батька свого. А коли він далеко ще був, батько угледів його — й переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його.
І озвався до нього той син: "Прогрішився я, отче, против неба та супротив тебе, й недостойний я вже зватись сином твоїм".
А батько до слуг своїх кличе: "Принесіть негайно одежину найкращу і його зодягніть, і персня подайте на руку йому, а сандалі на ноги.
Приведіть теля відгодоване та заколіть — будем їсти й радіти, бо цей син мій був мертвий — ожив, був пропав — і знайшовся".
Й почали веселитись вони.
А син старший його був на полі. І коли він ішов і наближався до дому, вчув музику та танці.
І покликав одного із слуг та й спитав: "Що це таке?"
А той каже йому: "То вернувся твій брат, і твій батько звелів заколоти теля відгодоване — бо ж здоровим він сина прийняв".
І розгнівався той — ввійти не хотів. Тоді вийшов батько його й став просити його.
А той відповів і до батька сказав: "Ото, скільки літ служу я тобі і наказу твого не ослухався,— ти ж ніколи мені й козеняти не дав, щоб із приятелями своїми потішився я.
Коли ж син твій вернувся оцей, що проїв твій маєток з блудницями,— ти для нього звелів заколоти теля відгодоване".
І сказав він йому: "Ти завжди зо мною, дитино, й все моє — то твоє.
Веселитись та тішитись треба було, бо цей брат твій був мертвий — і ожив, був пропав — і знайшовся".
— Господи! — підніс догори руки о. Діодорій, і низенька стеля ніби аж піднялася над ним угору— Поможи нам, недостойним, навернути ще одну овечку в череду твою! Просвіти його душу, очисть його серце, нагостри його слух, проясни його зір — хай чує і бачить! — Очі о. Діодорія натхненно горіли, високий, страшенно худий, він підносився над отією труною, що стояла у його ногах, мов щойно воскреслий із мертвих, і Оксен уже відчував дріж у тілі і трепет у серці.— Молімося! — вигукнув о. Діодорій.— Молімося, сестри, за іще одного блудного сина!..
Приголомшений, глибоко вражений вийшов Оксен із халупи. Надворі стояла ніч, жінки розчинялися в ній безплотними тінями: "З Богом, сестро".— "З Богом, сестро",— шелестіли і на прощання одна одній. Єдине віконце світило слабко у темряву, воно то світлішало, то враз мовби аж гасло: о. Діодорій метався, мабуть, по, хаті, а Оксен стояв посеред вулиці, і прохолодний вітерець не міг остудити його палаючого обличчя.
Був наче хворий. Голос о. Діодорія все відлунював у ньому, а довкола вчувався гарячий шепіт: то сестри молилися за нього, Оксен аж здригнувсь, аж оглянувся, і хоч довкола нікого не було, йому все ж здавалося, що шепіт лунає й лунає, наче вже й сама темрява молилась за нього...
Прийшовши додому, одразу ж дістав Новий Заповіт. Читав і сам собі дивувався, як не бачив оцього й оцього: в нього наче й справді прояснилися очі, очистився мозок...
З того часу не було запопадливішого учня в о. Діодорія, ніж Оксен.
Перший приходив і останній виходив. Перейняв від о. Діодорія його жести і рухи, не зводив з нього переповненого вірою погляду, намагався вгадати щонайменше бажання свого душпастиря: адже о. Діодорій стояв найближе до Бога, тож, слугуючи йому, слугуєш Богові,— і о. Діодорій все більше прихилявся завжди суворим серцем своїм до нової овечки.
Якось доручив Оксенові читати замість себе Євангеліє. Оксен аж спалахнув од несподіванки, голос його аж тремтів, коли він почав читати, йому здавалося, що він виділився з-поміж інших, став на щаблик ближче до Бога, в нього аж очі зволожилися од розчулення.
Так поступово Оксен став наче помічником о. Діодорія. Ніхто про це вголос не казав, але по тому, як шанобливо прислухалися до нього сестри в бозі, можна було зрозуміти, що вони про нього думають. Та й сам о. Діодорій не приховував своїх намірів щодо Оксена. Якось, залишившись удвох (Оксен все частіше залишався ночувати в молитовному домі: о. Діодорій ставав уСе немічнішим, якась потаємна хвороба підточувала могутній колись організм)... о. Діодорій сказав:
— Старий став... немічний... чую: скоро предстану перед Всевишнім... На кого залишу отару свою?..
Оксен завмер. А о. Діодорій, гостро й пронизливо глянувши на Оксена, якось аж сердито продовжував:
— Лишаю на тебе — більше ні на кого. Боюся тільки: не вистачить у тебе сил вберегти сестер од спокус многогрішного світу, нема в тебе строгості.. Сказано-бо: в страсі й покорі народжується справжня віра в Бога...