І щоб зараз ото вийти — на велелюддя, на весілля? Як вона заспіває? Перед ким заспіває? Та й не дадуть їй співати, адже оркестр покликано з заводу, адже магнітофон горлає. Не дадуть їй, не дадуть, і не осмілиться, адже там усе молодь, у них і танці, і співи. І їй, старій бабі, потикатися до молоді? Та хай цей п’яний Марко Субота западеться. То завжди тихий, наче миша в шпарці, а тут колотиться, шукає пригод, то знайде, звісно, а навіщо ото їй пригоди-співи?
Приїхавши в Польову Лисіївку, підозріливо приглядалася до кожної жінки, що йшла дорогою. В цьому селі раніше бувала тільки проїздом. Авжеж, знала кількох учителів місцевої десятирічної школи, проте зустрічатися зараз із ними не було найменшого бажання. Добре, що канікули, отже, вчителі можуть бути у від’їзді, хоча сільські вчителі не дуже роз’їжджа-ються по відпустках зі своїх домівок: і грошей жаль, і клопотів домашніх багато назбирається на літо.
Знала ще голову місцевого колгоспу Макара Онисимовича Варенуху, заїжджав колись до них у гості в Заливанщину. Згадала опецькувате, завжди нахабно всміхнене обличчя Варенухи, який полюбляє і застолля, і сальні оказії, і непристойні анекдоти,— й сором опік її душу. Мабуть, знає. Не може такого бути, щоб не знав. Адже, Таня — таки агроном у його колгоспі. В селі з жодною таємницею не сховаєшся, в селі всі знають усе. Та й, либонь, не один раз доводилося зустрічатися з Степаном у своєму селі, в Польовій оцій Ли-сіївці.
Та ще приглядалася до дітей, що траплялись назустріч її машині. Дівчата мало цікавили, а от від хлопців її меткий зір не міг відірватися.
Що її сюди привело?
Що тепер має чинити?
Розгублена, спинила машину біля ставу, неподалік від греблі, де купалися засмаглі дітлахи, збиваючи на поверхні води сяйливі вихори бризок. Може, оцей? Може, оцей довгоногий, можна полічити хребці на спині, в чорному колючому чубі мерехтять краплини, й самі очі на вилицюватому обличчі схожі на дві краплини смоли?
Наталя Семенівна відчинила дверцята машини й поманила хлопчину рукою. Хлопчина підійшов, дивлячись весело та безстрашно.
— Як тебе звати? — запитала.
Запитала — і в горлі став клубок від хвилювання.
— Мирон,— відповів.
— Я з редакції,— знайшлась на пояснення.— А як звати твою матір?
— Оксана.
Зітхнула полегшено, проте раптовий клубок від хвилювання у горлі не зник.
— А ти агронома Тетяну Йосипівну знаєш?
— Хрущиху? — засміявся.— Знаю.
— А тут біля греблі її хлопців нема?
— Нема.
И вона знову чомусь зітхнула полегшено.
— Ти покажеш мені, де живе Тетяна Йосипівна?
Хлопчина охоче згодився, гайнув на берег по штани та сорочку й скоро вже сидів у машині, відсапуючись та застібаючи пряжки на балетках.
Цікаво, чому він засміявся, назвавши Хрущихою їхнього агронома?
— А Грицька зараз удома нема,— озвався.
— Якого Грицька? — здивувалася.
— Ну, старшого сина Тетяни Македонівни. Він служить в армії.
— В армії? — І мусила збрехати: — Авжеж, я знаю, він служить в армії.
— Спиніть машину, ген їхня хата,— мовив хлопчина, вискакуючи на дорогу. І вже з дороги крикнув: — А Степан зараз удома!
"Який Степан?" — мало не зірвалося їй з язика, але зуміла стриматися.
Ошатний цегляний будиночок, сяючи сивою цинковою покрівлею, стояв на горбку під молодими яворами.
Відчинивши хвіртку, Наталя Семенівна ступила на широке обійстя, по якому походжали зморені спекою, ліниві голуби. До голубої веранди вела біла цегляна доріжка, наче запрошуючи йти далі, проте гостя очікувально зупинилася посеред обійстя. Може, побоювалася несподіванок? Будиночок німував, привітно дивлячись ясними вікнами.
Раптом із-за причілка, з-за кущів агрусу та смородини, долинуло несподіване поскрипування — й виїхала коляска на трьох високих колесах.
На якусь коротку мить коляска зупинилася під гіллястою розквітлою мальвою, а потім хутенько, порипуючи, покотилася до Наталі Семенівни.
— Здрастуйте! Ви до кого?
Привітався підліток, який сидів у колясці, тримаючись однією рукою за важіль управління, а другою рукою тримаючись за шатун, з допомогою якого приводив коляску в рух.
— Я до вас.
А в думках прикидала: "Скільки ж йому років? Мабуть, одинадцять-дванадцять. Його брат Грицько вже в армії... Отже, років дванадцять... Господи, коли ж це почалося?.. Господи, і скільки все це триває?"
— Матері немає, вдома я сам.
— Ти Степан?
— Я Степан.
"Могла б і не питати, чи Степан переді мною. Адже неспроста названо так, а на честь батька. Справді, схожий на
батька — такі самі губи, ніс такий самий і лоб такий самий. І навіть голос — глибокий, грудний, хрипкуватий".
— А Грицько схожий на тебе?
— Ми обоє схожі.
"Раз в армії, значить Грицько здоровий. І, либонь, достеменно такий, як Степан, коли ми з ним познайомилися в Києві. Самовпевнеиий і вродливий! Усі дівчата в моєму гуртожитку ладні були кинутись йому на шию, а він і не дивився на них. А може, тільки вдавав, що не дивився?"
—і Я приїхала з редакції,— мовила, і їй чомусь важко далися ці слова, хоча, здається, мала б звикнути до своєї брехні.— Хочу написати до газети про ваш колгосп у Польовій Лисіївці, заодно й про твою матір, про агронома.
Степан щиро всміхнувся, почувши, що ця приїжджа жінка хоче написати про його матір до газети.
— О, пишіть,— сказав.— Мама додому прийде ввечері, вона в колгоспі.
— А ти хворієш?
— Хворію. У мене поліомієліт.
— А вчишся?
— Вчуся. Тепер у мене канікули, як у всіх.
Наталя Семенівиа здивовано відзначила, що в грудях її немає й крихти неприязні до цієї дитини в інвалідній колясці. Адже була готова до вибуху такої неприязні, а її не було. Відчувала тільки жалість. Може, тому, що цей хлопчик був сином Степана Андрійовича? Не могла б до ладу з’ясувати, але жалість стискувала її серце.
— І як ти вчишся?
— На відмінно.
Так, до цієї зустрічі вона була не готова. Не сподівалася зустріти хлопчика, хворбго на поліомієліт. Скільки довір’я, скільки ласки в його виразних, чорних очах! Це б пак, адже хочуть добре слово написати про його матір, яку він любить. І як тільки вона доглянула двоє дітей? І як вона доглядає хворого? А робота в колгоспі? А домашнє господарство? Адже ні з ким не зв’язала своєї долі, адже вона жила й живе сама. Як терпіла й терпить важкі обставини? Мабуть, лише в ім’я любові. Мабуть, лише любов допомагала і допомагає їй. Любов до Степана Андрійовича.
Господи, адже це — роки любові, багато років любові!
Ні, до цієї зустрічі вона була не готова, в своїй уяві малювала зовсім іншу зустріч, із матір’ю, з Хрущихою.
Скільки дивилася на хлопчика, а в думках їй одне крутилося. И відчувши, що несила більше стримуватися, запитала:
—— А ти любиш свого батька?
Здавалося, що він спохмурніє на виду, але Степан спалахнув усміхом:
— Люблю!
Зважувалась на наступне запитання — й таки зважилася:
— А хто твій батько?
— Батько! — весело й просто відповів, гойднувшись у колясці, наче від радості ось-ось мав смикнути шатуна — і їхати кудись.
І більше вона вже не вагалася, не жаліла дитячої вразливої свідомості:
— Батько живе з вами?
— Ні, в батька інша сім’я.
І це дитина знає, що в батька інша сім’я!
— Він часто навідується до вас?
— Часто.
— І привозить гостинці?
— Привозить.
— І ти його давно знаєш?
— Завжди.
— А коли бачив увостаннє?
— Недавно.
В Степанових очах наростало начебто не так здивування до запитань, як здивування, що незнайома жінка немов грізиішає з вродливого обличчя.
Наталя Семенівна вмовила, вловивши холодний острах у хлоп’ячих очах. А може, й добре, що немає Хрущихи?' їй хотілося зайти до хати, відчинені двері веранди так і манили, й вона вже йогою ступила до веранди, але оці хлоп’ячі очі! В них уже з’явилася підозра й відчуженість.
— Ну, бувай, дитино,— мовила, збираючись іти геть.
Хлопчик у інвалідній колясці не відповів.
Лукія вийшла з літньої кухні й заплющила очі та руку приклала до лиця. Так сонце било в очі. Мовби там, у небі, на безмежному полі після смертельно-гарячих жнив зібрано не так сніпок хліба, як сніпок вогню. Еге ж, лежали полум’янисті колосочки далеко один від одного, не турбували нікого, але ж наспіла їхня пора, наспіла пора збирання врожаю, тепер їх зібрано, тепер вони в сніпку, а сніпок пече і смажить, світить і сліпить, не тільки даруючи тепло всьому живому, а й випалюючи, а й плюндруючи все живе. Бач, таки не могли дочекатися пори осінньої, коли хліб у полях буде змолочено та звезено, й чому теперішні молоді не слухаються ні землі, ні неба, ні. звичаїв? А може, тому не слухаються ні неба, ні землі, що звичаї забуто, отому-то душі й оглухли?
А що почує оглухла душа? Тільки оглухле тіло своє, більше нічого.
Лукія розплющилася, та руку ще тримала біля обличчя, захищаючись від сонячного вогню, але й руку відняла, та разом із сонцем уже вдарило їй в очі і весілля хмільне.
Весілля затопило широке обійстя, наче шпарка повінь.
Весілля сиділо за столами, понад якими на вбитих у землю тичках було понатягувано якісь цупкі прозорі запинала — фіолетові, жовті, малинові, рожеві, голубі, червоні. А тому дивне й чудне побачилося Лукії. Начебто за одним столом сидять їхні заливанщинецькі люди, тільки малинове в них геть усе: і одяг, і обличчя, і навіть зуби, коли сміються. І їдять вони малиновий хліб та п’ють малинову горілку. А вже навпроти них сидять так само начебто знайомі заливанщинецькі люди, але вже в рожевому одязі та з рожевими обличчями, зуби в них у ротах рожеві, п’ють рожеву горілку, заїдаючи рожевою ковбасою. Неподалік від рожевих зали-ванщинецьких людей сидять голубі заливанщинецькі люди, неподалік від голубих заливанщинецьких людей сидять уже люди заливанщинецькі червоні. И одяги в них то голубі, то червоні, то рожеві, й зуби в них то голубі, то червоні, то рожеві, й горілка в них то голуба, то червона, то рожева, й закуски в них то голубі, то червоні, то рожеві. И усе так перемішалося, що нічогісінько не втямиш, але якщо так є, значить, так має бути. А може, в голові Лукії все перемакітри-лося та перемішалося? Стояла осторонь і дивилася, а Марко Субота сіпав за лікоть, кричав на вухо:
— Уся Заливанщина веселиться, оце весілля, і ти, бабо, веселися, а не стій.
Проте Лукія стояла й дивилася, вражена, бо кругом усі розмовляли, сміялися, веселилися — без слів. Сяяли очі, блищали обличчя, ворушилися чуби, хтось когось обіймав, хтось до когось нахилявся привітно, і, можливо, стояв гамір, який має стояти на весіллі, але не було чутно жодного слова, не було чутно цього весільного гамору, бо все це тонуло в громі музики.