А місяць кликав її в росянисте поле, і велетрудні думи її проростали пшеничним колосом, і дзвеніла вона жаткою серед стиглих хлібів, і рокотала молотаркою, осипаючи на землю чисте зерно.
* * *
Хто зрозуміє твою душу, безсмертна матінко-вербо? Хто оспіває тебе?
Ще ранішні тумани, як череда сивих волів, блукали над берегами, ще мерехтіли зорі в холодному небі, а Яшка прокинувся і тихенько, щоб не розбудити свою охорону (почне мати сваритися — до вечора не переслухаєш), тихенько поставив казан на плиту. З теплою водою, з ганчіркою вийшов на вулицю. Прісна росичка зволожила йому губи, од свіжого вітру закололо під грудьми. Коло землянки дрімала трофейна кобила, уткнувши морду в корзину. Яшка налигав її, як теля: мотузку на шию і до пакола. Та коли б і не прив’язав, а просто забив кілок: "Стій мені тут!" — нікуди б не рушила. І куди їй, бідній, рипатись?
— Зараз тебе, бродяго, наваксуємо! — сказав Яшка. — Шик і блєск, пойняла?
І заходився шпарити охлялу скотину. Вся вона — як рубель. Махне Яшка рукою — торохтять її ребра, і кобила аж падає з ніг. "Терпи, моя люба, прив’яжу тебе до дуба", — та ганчіркою з другого боку, та під пузом, та по стегнах. І терпить, щулиться бідолашна, коли Яшка обсмикує реп’яхи, тріскою видлубує лишаї, шарує коростяну холку. "Де ти набралася зарази?" — і знов її літеплом із казана. Валить пара, лізе повсть, стікаються густі дзюрки по жолобках між ребрами. Яшка угрівся за роботою, тільки ноги прихвачує морозець — вода в калюжі, що розлилась на землі, одразу холоне. Щоб не застудить свою любу, Яшка насухо витер її драним піджачком.
— Ну, все! Як новенька…
І справді — кобила посвіжіла. То була брудно-сіра, плямиста, а це, дивись, гнідою стала. І шерсть піднялась, залисніла. І реп’яхових китичок — як не було.
— Після купання, казали батько, годиться кров розігнати, — Яшка ухопився за гриву і — гой! — сидів уже на коні. — В атаку!
Поїхав Яшка у степ стрічати весняне сонце.
Тим часом неквапливо прокидалось село. Закучерявились димки над тихими гробками. Десь мекнула спросоння коза. Гуркнули дверцята. Потягло одвареним лушпинням. Оврам Диня, босий, розхристаний, став на порозі, потягнувся на чисту зорю: "Присмалить сьогодні", — і пішов розвішувати чуні на кілках. Жінки висмикували з-під дашків іржаві лопати.
— Настю! У тебе держалки нема?
— Казала бригадирша, Яценко стеше.
— Ага, ось він іде.
Денис Яценко вів до кузні всю свою артіль. Сам він ішов попереду, в руці — ящичок з інструментом; за ним Ілько з пилкою й сокирою, потім Уляна з вилами на плечі; далі, низкою — дочки й два хвостики, Олесь та Катруся. У дівчинки вузлик з харчами, в Олеся — гільза й щітка. Як по команді, Яценки зупинилися коло кузні, де вже копалась серед брухту Трояниха, склали свої речі і за батьковим наказом стали розгрібати місце під стіною.
— Що там буде, Денисе?
— Майстерня.
— А я наковальню знайшла й молоток. Без ручки.
— Ілько, на поміч тітці Оксані.
Плечистий, дебелий Ілько, ані слова не сказавши, викотив репану колоду, поставив її на "попа", прилаштував наковальню і мовчки взявся стругати ручку для молотка.
Одна за одною підходили до кузні жінки. Хто босий, хто в чунях, хто у свитці, а хто й в обтріпаній солдатській шинелі. Ольга-переселенка прибігла в рябенькому платтячку, чорна коса бубликом, на щічках ямки, але губи сині сьорбають ранішню юшку.
— Замерзнеш, дівчино.
— Марш додому, Ольго, — це бригадирка. — Душу накрий.
— Що ви, тіточко? У мене кров молода.
— І розум зелений.
Ольга залискала п’ятами по дорозі.
Жінки розбились на дві купи. Кому держалко треба — до Яценка, кому лопату поклепать, терпугом поточити — до Троянихи.
А за стіною кузні Олесь із Волошкою, що підігнав сюди рогате військо, трудились над лозунгом. Для більшої переконливості намалювали зірку і багнет навхрест із шаблюкою.
— Здорово! "Всі сили на допомогу фронту!"
— Аби ще: "Смерть фашицьким розбійникам".
— Немає де.
— Зліпить твій батько комірчину, намалюємо. Тільки цур — удвох, добре?
— Вов, Я завжди…
Олесь раптом замовк — здалеку донеслось уривчасте пахкотіння. "Пах-пах-пах", — так вистукував (до війни ще!) маленький движок, що качав воду до ферми. Звідкіля він узявся? Хлопці глянули у берег — і сліду водокачки нема.
— Мотоцикл газує! — вигукнув Олесь і паказав щіткою на гору.
З бобринецької сторони, по величезних груддях, вистрибував жук-плавунець. Дорога була розбита, як свіжа рілля. Колись уздовж грейдера тяглась телефонна лінія. Тепер деінде чорніли вивернуті стовпи, похилені в різні боки; вони скидалися на підпилих парубків, що поверталися з буйної гульби та й загрузли в болоті. Між цими стовпами й петляв мотоцикл.
Всі, що були коло кузні, з напруженою увагою слідкували, як гребеться по грудках "іжевець". Ось він, фиркнувши, вискочив на толоку, підкотив до гурту. Мотоцикліст, літній дядько в сірому плащі, в кирзових чоботях, заглушив мотор, зняв клейончаті рукавиці.
— Так оце і є Криничувате?
— Ніби воно.
— Фю-у-ув! — присвиснув дядько. — Ніколи не пізнав би. Був тут у тридцять дев’ятому — гриміло село.
— Загриміло, як бачите… А ви щось скажете?
— Скажу. Може, чули — наша область збирає кошти на танкову колону "Кіровоградський комсомолець".
— У вас є табака? — підійшов до гостя Оврам Диня. — Нема табаки, гм… Тоді покажи пашпорт чи який білет… І не стрижіть, звиняюсь, мене зіньками. Бо їздив тутички один молодець, казав, на ескадрилю "Сталінські соколи" збирає. Збирав, збирав, а виявилось — пройдисвіт. Голих людей обдирав. Отак.
Мотоцикліст усміхнувся — розбіглись під очима веселі борозенки.
— А-а-а! Чував про такого. Спіймали авантюриста, і сидить він там, де й Макар телят не пас.
— Правильно. Щоб не паскудив совєцьку власть.
— А я, люди добрі, з "Червоної зірки". Слюсар. Ось документи.
— З Кіровограда?.. Казали ж, нема заводу, розбили.
— Правду казали. Зірвали німці нашу "Зорю". Гора цегли — не підійти, не підступить. Та все ж відбудовуємо.
— Ой, скоріше пускайте завод. Бо нема ні плуга, ні борони, ні сівалки.
— Знаємо, товариші колгоспники. Знаємо вашу біду — з усіх сил стараємось. Аби ви бачили: і вночі горять прожектори, по три зміни робочі вкалують, тут і сплять, тут і їдять (цілими сім’ями приходять), по камінчику цехи піднімають…
Степівчани щільніше обступили гостя; дітлахи з-під материних рукавів блискають соромливими оченятами; Олесь із Волошкою як не розірвуться — кортить і мотоцикл пощупати, і цікавого дядька послухати. Трояниха притискує до гарячого лоба долоню (після тої пожежі — пече вогнем голівонька) і стиха питає:
— Скажіть нам, що в області робиться.
— А те робиться, що й у вас. Оце їздив по селах — кругом розор, люди потроху піднімаються. Збирають насіння для сівби, корівок до ярма привчають.
— Корови у ярмах?.. Чого не придумаєш натщесерце!
— Ваші сусіди-бобринці вже й у поле вийшли. Землю боронують та, казали, по цілому й сіяти будуть… У кого є хліб — здають у фонд Червоної Армії. Ну й усі трудящі готують подарунки солдатам до Першого травня.
— А який же воно день? Єй-право, забули.
— Дев’яте квітня. Три тижні до свята.
Нежданий гість із Кіровограда, з якого не спускали очей криничуватці, відгорнув полу забрьоханого плаща, витяг із кишені газетку. Газета маленька, потерта, але кожному не терпиться хоч торкнутись до неї пучками.
— Подумали ми на заводі, подумали та й написали до газети. Так і так, написали, горимо бажанням допомогти рідній армії. І вносимо трудову копійку на танкову колону, щоб громила вона ворогів, щоб наші сини і батьки, наші брати і сестри, які зі зброєю в руках…
— Ой, самі бачили: нелегко їм, горьованим.
— Нам хоч небо не пада на голову…
— …і земля не рве наші душі.
— Що казать. З кожної сім’ї — кровинка на фронті. Скільки їх полягло, сердешних. У пекло пішов би, аби заступить од смерті.
— То як, громадо? — мовила Трояниха. — Для святого діла, щоб війна не сиротила наших дітей…
— Гайда, жінки. Де що є — для своїх же рідних. Камінь, і той віддає тепло. А ми ж люди.
Колихнувся натовп, захлипали солдатки, витираючи хусточками непрошені сльози. І діти зашморгали носами, уткнувшись матерям у приполи. Здавалося, вітер гойднув ковилу, і вона, розпустивши сиві коси, роняла на землю гарячу росу.
— Волошко, — покликала Трояниха сина. — Збігай додому. Там за батьковим портретом, під картонкою, пошукай…
Хлопець летів додому щодуху, тільки в дворі озирнувся: повз нього пролопотів брезентом Олесь, хлопчаки й жінки теж поспішали до своїх кутків. "Я перший!" — Волошка скочив по східцях, турнув ногою дверцята, і задушлива пітьма землянки огорнула його. Навпомацки знайшов коминець, уперся пальцями в холодну слизьку стіну. Ось і рамка батькового портрета. Від швидкого бігу тенькало серце, волога картонка вислизала з рук. Насилу! Попався-таки гладенький папірець. "Це для вас, тату. Аби ви знали, як зболілась мати за вами. Як ви наснились мені, тату, минулої ночі. Ніби удвох пливемо по Інгулу, щось тягне-тягне мене на дно, я кричу і… прокидаюсь. Де ж ви зараз, батьку? Чи живі-здорові, чи спочили серед степу, де трави шовкові?"
Волошка просунув руку за коминець — до полотняної торби. Не раз, як починало ссати йому в грудях, він підкрадався до запічка. Полохливі пальці нащупували плескате гарбузове насіння. Вони, оті солодкі запашні бубки, зваблювали хлопця на злочин. Але пекуча згадка пронизувала мозок. То було за Купцем. Вітер гнав по степу хмари колючого снігу, а мати повзла у село по заметах, греблась до вечора у попелищі. А як стемніло, заклякла, чорна від сажі, принесла в землянку батьків портрет, документи в шкіряному згортку і цю торбину. Цілими ночами сиділа мати над ворушкими зернятками, перебирала, сушила їх, розкладала по вузликах. Мабуть, їй пахло тоді весною, і вона не вмирала лише тому, щоб зберегти крихітне життя, яке причаїлося під шкаралупою насіння.
Хлопець пошастав у запічку — де ж вона, згубна торбина? Зникла. І гаряча хвиля, що підступила до горла, зразу відринула. Очевидно, мати здала насіння в колгосп. І добре — не буде спокуси.
Легко зітхнув, легко вискочив хлопець на сонячне світло.
Кіровоградський дядько ждав його біля мотоцикла, притиснувши камінцем зошиток, що тріпотів білими крильцями на вітрі.