Все сталось, як ти бажала.
— Радію,— роз'яснилось ще більше бліде обличчя Сабіни.— Але цікаво знати, що саме напророковано? Знаєш подробиці ?
— Дещо знаю. Не турбував би зайво тебе. Пророковано різне... між іншим, цезареву владу Антіноєві...
Сабіна потемніла, але в очах сенатора блиснув невловимий усміх. Татіан починав мистецьку гру, в успіху якої був певний. Бо ж Сабіна не мала для нього жодної загадковості, він міг одним реченням викликати в неї бажаний настрій.
— Так, августо. Але це зовсім не зле. Бо славний цезар був задоволений.
Сабіна потемніла ще дужче. А коли вона простягла руку, щоб взяти флакончик із заспокоюючою сіллю, Татіан потяг за другу віжку:
— Тільки Антіноя таке пророцтво навряд чи втішить. І пророк обіцяв йому трон, але тільки колись. По цезареві, що має заступити Адріана.
Помітивши, що Сабіна затримала рух і не понюхала солі, додав:
— А влада першого Адріанового наступника буде закурена вогнем війни...
Августа нюхнула солі.
— Але той цезар буде рішучий муж і тим не журитиметься.
Сабіна знов вияснилася.
Як кожен, хто ворожить, вона вкладала власний — бажаний їй,— зміст у слова ворожбита. І цілком ясно бачила у сказаному образ свого кандидата — Люція Вера.
Татіан бачив її думки й продовжував:
— Панування Адріанового наступника, казав пророк, буде несприятливим для розквіту мистецтва й філософії.
Сабіна задоволено мотнула головою, бо обіцяне мало знищити саме те, за чим найдужче побивався Адріан.
— Але війна приведе до внутрішніх розрухів і прикростей, тому історія зробить це панування темною плямою, на якій ореол слідуючого цезаря, тобто Антіноя, засяє тихою, ясною зорею. І народи Римської імперії благословлятимуть його як Олімпійця.
Августа раз за разом двічі понюхала солі й зблідла.
— Та це буде аж тоді, коли гіацинтові кучері божеського Антіноя побіліють, як вершина Гімета під снігом,— може, за двадцять, а може, й за сорок літ.
— Хто пророкував? — запитала заспокоєна Сабіна.
— Діодор, найславніший пророк із Серапеума,— спокійно відповів Татіан.
— Невже ж тобі пощастило притягти його на наш бік? Подивляю твоє мистецтво, Татіане. Він, певне, говорив те, що ти йому підказав.
— Гадаю, божеська, що пророк говорив із натхнення. Але боги милостиві до тебе, то пророцтво було таке, що формою заспокоїло цезаря, а змістом може задовольнити й августу, бо не перешкоджає йти дорогою, яку бачить тільки її божеська мудрість. Дозволь не розповідати подробиць, щоб не затримувати тебе в цей дорогий тобі час. І мене вже чекає цезар. Кличе тинятися з ним десь по пустині, оглядати святині, розкидані по оазах... А щодо оракула, то головне ти знаєш. В дорозі я довідаюсь від цезаря подробиці.
Сабіна знов проясніла й жваво запитала:
— А нічого не порадив оракул Антіноєві?
— Аякже! Саме так, як ти, божеська, могла б бажати: щоб сидів тихо й спокійно та цікавився всім, що не має відношення до влади, аж поки не прийде його час.
— Це дуже добре! — одверто зраділа августа.— Хіба ж ляльці місце на троні? А це ж лялька! Мальована лялька! —— додала погірдливо.
Замислившись, перебирала перли свого намиста.
— Але ж... часами... ляльки розбиваються...-— промовила, немов до себе, і глянула просто в вічі сенаторові.
Той не моргнув і відповів:
— На все свій час. Тепер було б ліпше, якби лялька перестала бавити. А це трапляється, коли лялькою починають цікавитись інші. Маю відомості, що наш "мармуровий бог" почав сходити із свого постаменту... принаймні вночі...щоб забавлятися флейтистками...
Сабіна знизала плечима:
— Мудрий ти, сенаторе. Але не мав би зважати на дурниці. Було б, мабуть, ліпше, коли б на поміч нам стала якась освічена патриціанка. З флейтисток не буде помочі.
— Звичайно, коли б, наприклад, Бальбіла...—— іронічно почав Татіан.
— Саме Бальбіла. Вона достойна дівчина, нам цілком віддана. Я сама поручусь за неї, за її відданість.
— За відданість — я також. Але... хто поручиться, що ради відданості вона легко відмовиться й від цезарського пурпуру? Пурпур же такий червоний, що не раз сліпив очі й мудрішим за мудру Бальбілу.
— Але ж... що ж може вийти з якихсь залицянь до флейтистки?
— Августо, для бажаних наслідків кожну річ можна зробити причиною. Вона гарна й повна поезії. Я її бачив, цю поетку-варварку. Бачив, як вона танцювала. І скажу, що на такі принади ловились і твердіші за богоподібного Антіноя. Але танцюристка й у сні не мріятиме стати для патриція чимсь іншим, як тільки приємною забавою. А тим часом можуть прийти зміни. І чим буде менша ця "забава", тим більше пошкодить вона маєтстатові кандидата на трон. Навіть в очах самого августа.
— Я завжди кажу, що ти погано знаєш Адріана,— покрутила головою Сабіна.
— А я завжди згоджуюсь, августо. Але гадаю, що коли Антіной замість високих наук і оракулів почне цікавитись приватною хореографією, настануть більші чи менші — це по бажанні — осудовиська, вони ж бо робляться часом і без участі тих, що братимуть у них участь,— додав сенатор, усміхаючись.
— Побачимо,— відказала Сабіна.— Я певна, що мої друзі вчасно помітять все корисне для справи.
— Для імперії, божеська. Я знаю, як це тебе болить. Так можу йти? — спитав він, бачачи, що Сабіна взяла іншої солі й почала терти собі скроні.
Татіан був задоволений. Повний, аж переповнений енергією, ще з юнацьких літ почав він плести тонке плетіння політичного мережива. Кохався в небезпечних грах і досяг в них мистецтва.
Ще в Атенах випадок звів його з іберійцями. Всебічно обдарований Елій Адріан, глибокомудрий і дотепний, вельми сподобався майже на десять літ молодшому від нього Татіанові. Вони заприязнились. Всі дивувались винятковим здібностям і сильній волі Татіановій і вважали його за наступника бездітного цезаря Траяна, зважаючи на їхні родинні зв'язки. Сподівались, що після Траяна, який мав лише одно завдання: підбити під римських орлів якнайбільше земель, Татіан піднесе внутрішній розвиток імперії.
— Як я цього чекаю! — сказав якось Адріан своєму приятелеві.
— І зовсім зайво, друже. Я більше люблю природу, як людей. А цезарська слава мене ніяк не тягне. Тобі б бути цезарем, Еліє! Тоді імперія засяяла б всіма барвами веселки.
З того часу здобути для приятеля трон стало життєвою метою Татіана. Поглибивши прихильність до себе з боку августи Плотіни, він протягом кількох років вів послідовний і мудрий наступ на Траяна. Справа стала на певний грунт, коли Татіанові пощастило одружити Адріана з Сабіною, родичкою Плотіни. Було цілком природним, що бездітний Траян незабаром усиновить Адріана й призначить його спадкоємцем свого трону.
Це сталося 117 року нашої ери. 11 серпня того ж таки року Адріан обняв владу над Римською імперією. Чесний, прямодушний, вчений і митець, Адріан і на цезарському троні не скидав з себе білого плаща філософів і не забував про услугу Татіана.
Та щодалі біг час, тим менше сходились приятелі у своїх поглядах. Здебільшого імперськими справами порядкував Татіан. Але так, що того й не підозрівав цезар. А коли біля Адріана став найближчою особою Адріанів земляк, теж з Іберії родом, Аврелій Антонін, і коли потім, з подорожі по Бітинії, Адріан привіз із собою красного юнака Антіноя, якого називали Адріановим сином, Татіан все частіше покидав Рим для своїх безмежних маєтків у Сіцілії, невдоволений з поведінки цезаря.
Для гри він висунув на місце наступника цезаря Люція Вера, хворого на сухоти патриція, чому дуже співчувала Сабіна, яка враз зненавиділа Антіноя, сина християнки чи невільниці. Татіан добре знав, що Вер ніколи не досягне трону. Але ним можна було "грати".
Адріан ніколи і ні в чому не згоджувався з Сабіною і Вера не любив. Із-за нього ставав у гостру суперечку з сенатом, який мав тоді велику силу.
Про Антіноя враз постала чутка, що він потаємний християнин, бо носить завжди на шиї медаль, на якій зображене ягня і дві грецькі літери: альфа і омега, Антіной сам казав, що ця медалька — його єдина пам'ятка про матір. І Татіан враз вирішив, що це під впливом християн, від яких август привіз Антіноя, так збільшилась смішна й прикра забобонність Адріана. Але вирішив також, що варто цю забобонність використати. І переконав Адріана, що коли вже вони в Єгипті, то варто мати пророцтво від найвищого пророка славної святині Серапіса.
***
По відвідинах у Сабіни Татіан побував і в цезаря, і в різних визначних осіб Александрії та цезаревого почету і повернувся додому лише на обід, тобто перед заходом сонця. Антістос чекав вже його. По обіді приятелі перейшли до таблінуму.
— Знаєш,— зауважив Антістос, простягаючись на ложі й заложивши руки під. голову,— коли ми повернулись з храму на симпозіон до Доріс, Пріск дуже недвозначно підкреслював мені, що так добре полагодили справу виключно завдяки йому. Як це тобі подобається?
— Дуже мало, але не дивує,— Татіан відпив із чари.— Правду кажучи, без Пріска ми на цю арістофанівську комедію не зважились би. Він може так думати, але висловлювати такі думки — необачно.
— Так. Справедливо: необачно всім нам, але чи не найбільше...
— Очевидно, йому. Бубон він! Я ніколи не був закоханий до вояків. У них занадто дужі голоси, неелегантний лексикон і багато темпераменту. Ну, й похвальби. Це, може, й добре у полі, але не в спокої і не в храмі.
— Істинно. Саме про це я міркував сьогодні. До того ж мені прикро, що Пріск не вміє "грати для гри". А враз хоче виграшу, вірячи згаданому тобою Арістофанові, що впевняв ніби: де нема нагороди — там нема й мистецтва.
— Такі незмінно програють,— згодився Татіан.
— Таж з ними можуть програти й ті, що були в їхньому товаристві.
— Отож це мене й непокоїть, Татіане. Ми допустились помилки.
— І що ж? — спокійно, як і раніше, запитав Татіан.— Вчасно помічена помилка не страшна. Її легко направити. Упертими в помилках лишаються тільки дурні.
— То дозволь, я докінчу,— підвівся на ложі Антістос.— Помилку треба виправити враз і досконало.
І він повернув додому, до землі великий палець правої руки. Це був рух званий pollice verso, яким у цирку глядачі дозволяли переможцеві-гладіаторові вбити переможеного.
-— Безумовно. Для спокою імперії це буде найдосконаліше. Але не варто доручати такої справи рабам чи піратам з острова Фароса. Як гадаєш — хто?
— Найпевніше, щоб подбав про це я сам.
— Bene.