— Конраде, тобі загрожує небезпека.
Константин відразу не зрозумів:
— Гадаєте, коли візьму замість солі сальпетер? Та я й сам думаю, учителю...
Алхімік легенько потрусив його за плече:
— Відкинь на хвильку формули й конструкції. Тут справа не наукова: лицар Анклітцен завзято шукає свого сина-одинака. Загрожує вбити, як впіймає, хоча б і загинув його рід. Так подумай ліпше про це, як про сальпетер.
— А-а! — протяг юнак, трохи збліднувши, знудженим і байдужим голосом. Потім знизав плечима, але промовчав.
— Ну, що ж ти на це скажеш?
— Нічого! Яке мені до того діло? —— трохи повернувшись у затінок, підказав учень.
— Юначе! А чи не годі вже цієї гри? Я вже давно знаю, хто в мене переховується й вишукує формули. Але ж тепер знають про це й інші. І коли лицар Ацклітцен загрожує перевернути й небо, й пекло, коли призначає зрадникові жмені дукатів,— мусить хвилюватись не лише мандрівний схоласт, Конрад з Кельна, але ж і той, у кого він ховається, і навіть безсловесний пес Локі.
Константин спробував повернути справу на жарт:
— То виженіть Локі, учителю
— Константине! Я говорю цілком поважно: треба рятуватись, і то —— негайно.
Учень, хоч і не чув ще такого голосу в свого учителя, все ж таки не хотів відразу здаватись:
— Та чого ж ви так певні, що я Анклітцен?
Обидва хвилину дивились мовчки один на одного. Потім алхімік відступив до дверей, що залишив був відчиненими, натиснув на дерев'яну планку біля полиці з книжками. Важка полиця легко й без шуму відсунулась й відслонила невеличку, але затишну кімнатку. В ній у зручному фотелі з шкіряними, витертими вже подушками, сидів чоловік. Він сперся на руку в глибокій задумливості й не поворухнувся. Непочатий пугар вина стояв біля нього на дерев'яній таці, а на глиняній тарелі лежали овочі.
За хвилину чоловік підніс голову й глянув на алхіміка та його учня.
— Лекерле! — радісно вигукнув Константин й кинувся до нього.
На перший погляд важко було пізнати блазня із "замку на Шпичаку" в цій простій темній одежі мисливця, що наче навмисне підкреслювала його струнку, звинну постать та вдумливий вираз енергійного, смуглявого обличчя з темно-сірими, соколячими очима. Фізикус посміхнувся: — Ой, цей мисливець добре пильнує сліду, по якому йде! — й про себе додав у думці: "Й не проґавить наміченої здобичі..."
* * *
Помалу пригасало бірюзове небо. Вимотавшись з аметистової хмарки, затремтіла перша зірка й стала побіч з рогатим, мов скибочка запашної дині, місяцем. За хвилину затріпотіли інші зірочки, а молодий місяченько, немов засоромившись, відійшов набік від першої, злотистої красуні й почав ховатись за гори. Вже зовсім він зник за лісами, хмари затягли все небо, надійшла пізня година,— а в маленькім покою фізикуса за столом сиділи три постаті. Печені вивірки, приправлені на "індійському корінні", що могли б спокусити й неголодного й були дуже парадною гостиною, стояли на столі непочаті. Тільки помітно зменшилося в глечику вина.
Константин не підносив голови. Очі були пригаслі, тьмяні, й це надавало йому сонного, недужого вигляду. Здавалось, що він враз постарів на десять літ.
— Ну, так і буде,— промовив утомлено,— вирушу перед ранком. Не підведу вас, domine magister. Подамся до Кельна, чи до... Франкфурта. Мені однаково. А може, тепер вже до Нейштадта?
Лекерле запротестував:— Тепер не може бути й думки. Стережіться кожного погляду, киненого на вас не тільки з підозрінням, а навіть і з надто великою цікавістю.
Константин підвівся, випростався.
— Щиро дякую вам обом. І за науку вашу, й за вашу ласкавість Константин Анклітцен, мабуть, знайде колись спосіб належно вам віддячити за Конрада з Кельна. Toбі ж, Лекерле,— простяг він руку блазневі,— не забуду ніколи...
— Не забудете, знаю! — перепинив його блазень цілком спокійно. — Бо ж я, якби призабули випадково, то й нагадаю.
І, бачачи напівнерозуміючий, напівздивований Константнів погляд, він усміхнувся. Усміх дивно спотворив,— як і завжди, коли Лекерле сміявся,— його мудре, вдумливе обличчя, надаючи йому якоїсь жаб'ячої гримаси.
— Блазень тільки доти може існувати, поки на його кожне речення звертають увагу. Стара привичка,— пояснив він.
Одначе фізикус відчув якийсь несмак у цім діалозі: його зачепили й блазневі фрази, і той його огидний усміх, котрий він побачив уперше. "Бувають же менти, коли й блазневі блазенські вибрики не служать",— помислив він з терпкістю й глибоко зітхнув.
Лекерле почав прощатись: на дворі було темно, треба було використати зручний мент вийти з хати непоміченим.
Константин пустив перед себе Локі й замкнув двері. Пес безмежно щасливо пищав, немов присвистував, і намагався конче лизнути юнака в лице. Але господар був дуже схвильований:
— Вернувся, злочинець! — говорив учень, ніби виправдуючись. — я певен, він лише вивів Лекерле за браму й враз чкурнув назад. Ну. що ж тепер з ним? Він же видасть вас швидше, ніж не зробив би я! — Константин взяв пса за вухо й, дивлячись йому просто в очі, проказав:— Ну, камараде, підемо в світи удвох — і край.
Нерозважно!
Константин зірвався й уперше в домі алхіміка вибухнув "анклітценівським" гнівом.
— Чи розважно, чи не розважно, це мені байдуже! — зойкнув він. — Але труїти вірного приятеля, бодай і пса, лицар собі не дозволить! Це може робити страхополох-блазень, якому дозволено всякі підлоти...
Замовк. Пристояв і опанував себе.
-— Мене дивує, вчителю, як можете ви з вашим добрим серцем, що любите й жалієте кожну тварину, пристати на ту низьку блазневу раду — отруїти Локі?
Алхімік дивився без образи, лише з зацікавленням: — Pax, amice! Тварин я, дійсно, дуже люблю, бо знаю, що мої з-поміж них друзі —— щирі й безкорисні. Але я не проти того, щоб знищити тварину, котра шкодить чи загрожує людині. Бо ж, на мою думку,— і наймиліша тварина не рівноцінна людині, тим більше... Хтось застукав у браму.
Константин встиг ухопити й стиснути руками псячу пащу. Локі тихо гикнув, ніби подавився, але не гавкнув. Тим часом фізикус швидко підійшов до вікна й схилився над "шпиком" — системою маленьких люстер, припевнених до віконних рамок вгорі й долині. Світло ліхтаря, розсвіченого перед розп'яттям на другому боці вулиці, тьмяно освітлювало жіночу постать, загорнену плащем. Алхімік враз пізнав:
— Колумба!
Й почав надягати свій облізлий толар.
— Я відчиню,— попередив його Константин. — Тихо, Локі, ні звуку!
Надворі не було зовсім темно, бо хмари вже розійшлись і все небо засіялось блискучими, немов умитими зорями, якими вони звичайно бувають напровесні. Властиво, ще весна не почалась. Дерева стояли голі з почервонілими й набряклими, як померзлі пальці, бруньками. Подув вогкий вітерець, розбуджуючи своїми рвучкими шумами якусь тривогу. Здавалось, що, налітаючи, він, штовхав не тільки в плечі, але і в серце. І серце тремтіло й зщулювалось під тими м'якими ударами, немов чогось сподіваючись, очікуючи чогось у тривозі й легкому смутку.
Константин відчинив вузькі дверцята, вирізані у важкій брамі. Загорнена в гнідий плащ, мов чернеча тінь, нагнулась під хвірточку й просковзнула в двір сухорлява Колумбина постать.
— Не замикай,— промовила, говорячи йому "ти", як камрадові-учневі одного вчителя. — Я лише по вогник. Вгасло у нас. — Витягла з-під хустки горнятко.
Лице її, бліде й ніжне, мов вирізане з прозорого каменю, освітлювало блимаюче мерехтіння вуличної ліхтарні-лам-пади, що кидала своє проміння через невисокий мур оселі. Фіалкові очі сумно-благаюче дивились на юнака. Хотілось їй сказати інші слова, але не було сили.
Константин пики обіч, гримаючи за ошийок Локі. Біля криниці дівчина затрималась.
— І ще щось...
— Що?
— Не смійся: я прийшла попрощатись. І... попередити тебе, Конраде...
При слові "попередити" Константин затремтів. Глянув на Колумбу й помітив, що вона аж труситься, така схвильована. Була цілком бліда, тільки очі, як глибокі криниці, відблискували синім вогником. Колумба потягла загортку, що зсунулась їй з плеча. Хотіла загорнутись щільніше, але не змогла
— Та нехай!.. Я знала з дитячих літ, що маю йти до кляштора, — почала уривчасто,— бо я... не для життя. Але мати раптом приспішила день. Хоче, щоб я завтра ранком їхала звідси... Щось трапилось. Щось від мене скривають страшне, несподіване.
Загортка цілком зсунулась з неї й впала на цямрину криниці. Константин мовчки підніс її й, обгорнувши нею дівчину, притиснув її до себе. Лише на мить одну. Але відчув, як вся вона довірливо притулилась до нього віддано, ніби злилася з ним. Й, припавши до його грудей, тихо заплакала, здригаючи плечима.
Відчув, що його раптом охоплює несподіваний вихор. Непереможно потягло до неї, такої безпомічної й милої, хотілось викликати на бій ту ворожу волю, що стає впоперек його й її шляху. Але він зробив зусилля і відступився.
— Ах, Конраде! Що ж діється? Я чула дещо... Люди гомонять. Тобі треба тікати. Може, тому й мене мати вигонить? Боїться...
Вона замовкла. Очі-братки дивились благаюче й пронизливо уважно.
"Стережіться кожного уважного погляду",— майнули в Константиновій голові блазневі слова. Хто знає, може, ця екзальтована, хоч і привабна дівчина, сама не хотячи, підведе його?!
— Пусте! — враз вгамував себе . — Ходи!
Колумба спустила голову й пересохлим горлом проказала:
— То ж дай вогника. — І додала твердіше: — І запам'ятай: що б не трапилось, як би не склались наші життєві шляхи,— Колумба завжди стоятиме при тобі!
Він знов неймовірно захвилювався й вхопив її за руку. Палкі слова вже майже вирвались з його уст, бо ж, зрештою, треба було сказати багато-багато,-— але їх кликав алхімік. А за хвилину вже сам старий випроваджував Колумбу. Бо ж на соборній вежі почало вибивати дев'яту годину, коли зачиняли міську браму й "гасич" ходив від дому до дому, пильнуючи, щоб з коминів не йшов дим і щоб всюди пригасили світло. В цю пору не годилося молодій дівчині опинитись па вулиці без провожатого й здибатись з проходячим дозорцем нічної варти.
Фізикус вже хотів, щоб ця ніч швидше минала. А вона, як навмисне, була довгою винятково, немов кожна година роздвоювалась чи поділялась ще на більшу кількість.
Ні старий, ні юнак не спробували прилягти. Міркували все про одно й під ранок прийшли до несподіваного відкриття.
— Але ж, як це могло статись, що ти про це й не згадав? — кілька разів перепитував алхімік.