День шостий

— Дозволяю відлучитися і дістати сковороду.

— Єсть! — гукнув Козак і залопотів кукурудзою, поки сержант не передумав.

Санька стояла біля повітки, сипала поперед себе зерно, скликала курей: "Тю-тю-тю!". Купалася у сонці, буйне тіло і молодий голос, зграбні рухи, сміх в очах, на лиці, у всій постаті.

— Чого тобі? — насмішкувато спитала Козака.

— Сержант прислав.

— Все присилає. Сам він що — ходити не вміє?

— Просив сковорідку. Яєчню смажити.

— Сковорідку? Ти б до Надьки зайшов. Жде. Обіцяв прийти, а не йдеш,

— Бойові навчання.

— Та знаю. Чула. То зайдеш?

Він убіг до хати, побачив Надю на скрині біля причілкового вікна, непорушну й безпомічну, а де ще прекраснішу, як тоді, удосвіта, не знав, що їй казати, ніяковів од надміру грубої сили, що била з усієї його постаті, сили такої недоречної поряд з цією недолею тяжкою, з цією дівчиною, в якій жив тільки дух — майже цілковито безтілесній.

— Пробач, Надю, не міг вирватися.

— Але ж прийшов? Я така рада і така вдячна.

— Я на мить одну. Біжу! Наказ!

— Сядь хоч посидь. Отам на ослоні. Або ось тут ближче. Там у мене книжки, то ти їх відсунь.

— Я потім. Може, ще й сьогодні. Після обіду.

— Ах, який же ти...

Санька врятувала його, внісши велику сковороду і четвертину жовтуватого сала.

— А сало навіщо?

— Хто ж смажить яєчню без сала? Бери!

— Бери, бери! — подала голос і Надька.

— Ну, спасибі! Я все Султанову... Я йому ска­жу... Ми з ним...

Він побіг, мало не падаючи, поспішав, щоб збе­регти в собі рішучість, тицьнув сковороду й сало Ардаб'єву, підскочив до Султанова, гаряче зашепотів:

— Товаришу сержант, їх треба відвідати! Бони так ждуть. Надя немічна, прикута до постелі, для неї це... Ви самі розумієте... Товаришу сержант...

Султанов мовчки кивнув йому, але вже й це була маленька перемога, раз не пролунало його тверде "Одставити!" або "Балачки!".

— Ну, що там у вас, Ардаб'єв? — поцікавився Султанов.

— Товаришу сержант, навіть сало є! А з салом можна й на цілий тиждень наперед наїстися!

— Ти що, у верблюда навчився? — зареготав Палярус. — Так той на півмісяця вперед наїдається. Давай і ти вже таким калібром!

А в яких я пустелях жив? — зітхнув Ардаб'єв. — За Волгою біля Каспію яка земля? Для верблюдів, а не для людей. Ось, кажете, гут жара. А хіба це жара! В нас он — крізь кожух пробиває!

Козак бачив верблюдів тільки на малюнках. А щоб кожухи влітку?

— Навіщо ж влітку кожухи? — здивувався він.

— Ось приїдеш після війни в гості, покажу тобі, — пообіцяв Ардаб'єв, метушливо розкладаючи вогонь, хоч це зовсім не личило йому.

Обід з піхотинським супом, кашею і артилерій­ською яєчнею видався на славу, кожен мріяв про статутну мертву годину на сонечку або під кущем бузини, і Султанов скомандував усім відпочивати, а Козака поманив до себе пальцем і неголосно звелів йому:

— Ідіть туди, у двір, і зустрічайте мене біля воріт. Я зараз прибуду. — Тоді гукнув до Борі: — Тетюєв, лишаєтесь за мене!

Що означало це загадкове "я зараз прибуду", Козак не міг збагнути, але розпитувати теж не мав права, тож мовчки козирнув і тихенько пробрався через город до обійстя. Наказано йти — треба йти. Звелено зустрічати — треба зустрічати. Біля мальв перед перелазом Козак постояв, очікуючи Султано­ва, але того не було. По той бік перелазу греблися й сокоріли кури, постогнували від спеки. З-під повітки долинало якесь постукування: "Стук-стук-стук! Стук— стук-стук!" Він перегнувся через перелаз, намагаю­чись роздивитися, що воно там стукає, але не поба­чив нічого, тоді переступив у двір, трохи пройшов по твердій стежці і лише тепер зміг розгледіти під повіткою Саньку. Присівши навпочіпки, вона неве­личкою сокирою рубала на дріб'язок щирицю, яку, видно, щойно нарвала. І знов він не знав, як йому повестися. Підійти до Саньки, але як же без Султа­нова? А сержанта не було. Козак пройшовся по дво­ру, тоді згадав, що сержант казав йому про ворота, попрямував туди і саме вчасно, бо з тієї піщаної до­роги, що спускалася до. Дніпра, до обійстя завертав Султанов. Був верхи на своєму гнідому, в повному бойовому обладунку, з автоматом, біноклем, польо­вою сумкою, так ніби збирався в похід або на битву. Козак отетеріло дивився на командира.

— Ну, чого ж ви! — нетерпляче кинув йому той. — Відчиняйте ворота!

Ворота давно не відчинялися, Козак увесь облився потом, поки розхилив їх, кінь стриг вухами, внося­чи Султанова на подвір'я, сержант легенько доторк­нувся острогами до його боків, і кінь поскакав ко­роткою риссю. Але скакати не було де, Султанов обкрутився раз і вдруге в тісному дворі, під'їхав до воріт, зіскочив з коня, кинув повідця Козакові.

— Прив'яжіть!

Той прив'язав коня і став, не знаючи, що робити далі.

— Ну? — підігнав його сержант. — Ведіть.

І Козак повів його під повітку, де вперто не сти­хало настирливе: "Стук-стук-стук!". Ну, клята Санька! Невже не бачила вершника, хіба не могла б кинути той осоружний бур'ян?

Йому сказано "ведіть", тому він ішов попереду, хоч і знав, ш;о це порушення порядку, але коли опи­нився перед Санькою, то відступив убік, хотів ска­зати: "Це сержант Султанов, а це — Санька", але в горлі йому пересохло і він не зміг здобутися на жод­не слово. Відступився і кивнув головою.

Султанов зробив свій улюблений рух пальцями, поправляючи складки на гімнастерці, схитнувся за­машним тілом до Саньки і промовив таке, що Козак не повірив:

— Здрастуйте, Золотиста Динька!

Козак теж знав, що Санька золотиста, побачив це вчора навіть у півтемній хаті, але йому й у голову ніколи б не прийшло сказати про це дівчині ось так, одразу, а Султанов зумів. З Саньки злетіла її на­смішкувата неприступність, осипалась, мов зів'яле листя, дівчина підняла очі на Султанова і не могла відірвати погляду від сержанта, забула про сокирку, яку тримала в руці, забула про свою незграбну позу.

— Що це ви робите, дозвольте поцікавитися? — голосом, якого в нього Козак ніколи не чув, ласкаво поспитав Султанов.

— Бур'ян для поросяти.

— Ага. Ясно. Дозвольте? — він узяв з Саньчиної руки сокирку, тихенько відтрутив дівчину, поклав на дровітню оберемок щириці. — Це робиться так.

І застукотів сокиркою, як сікачем на кухні: тук — тук-тук!

Санька підвелася, обсмикнула на собі платтячко, поправила волосся. Султанов дивився на неї, не пе­реставав сікти бур'ян, рука його рухалася ще швид­ше, у темпі вже просто неймовірному, але він не зважав на неї, так ніби то був якийсь сторонній пристрій, незалежний від тіла, і коли заговорив до Саньки, то так і здавалося, ніби тут два Султанови: один січе бур'ян, другий говорить.

— Вам личить отака буря на голові, — сказав Султанов. — Тільки таким і повинне бути волосся в тої, хто живе над Дніпром на такому урвищі. Я виріс у горах, тому можете мені повірити, Золо­тиста Динько.

— Мене звуть Санькою.

— А я — Султанов.

Він докінчив сікти бур'ян, підвівся, обтер руки. Санька ліниво повернулася до нього спиною і мовчки пішла з-під повітки. Мабуть, вона мала намір, як гостинна господиня, завести їх до хати, познайоми­ти з сестрою, запропонувати частування. Але наткну­лася на Козака, про якого, здається, зовсім забула, і хоч обійшла його, не кажучи й слова, та все ж ця несподівана перешкода збила Саньку з попередньо­го наміру, дівчина не стала йти далі, зупинилася біля хатнього причілка. Козак був тепер між Султановим і Санькою, не знав, що має робити, щомиті міг очі­кувати короткого сержантового: "Рядовий Козак, повертайтеся у розташування!", і все в ньому обу­рювалося з такої несправедливості, але Султанов і далі дивував його, не був схожий на самого себе, наблизився до Козака і тихенько, майже ласкаво підштовхнув його в бік Саньки і пішов сам тільки слідом за Веніаміном, обережно наближаючись до золотистої, пронизаної літом дівочої постаті, до Зо­лотистої Диньки. Ступав м'яко, нечутно, як ласка­вий хижий звір, що вийшов із гущавини на милу­вання і на полювання, йшов спокійний, байдужий, певний, що жертва не втече, і вона справді не втіка­ла, зустрічала поглядом чистих і спокійних очей, за якими Козакові ввижалося його дитинство, і мигот­ливе світло крізь зелене листя, і пташині співи, і запахи землі, і голос ріки. А що ввижалося Султано­ву? Ніхто б не міг того вгадати. Молодість, степ, ріка — це діє на всіх однаково. Для Султанова тре­ба б ще гір, горбатих, як його ніс, але тут була без­межна рівнина і доводилося жити її законами і її пристрастями також.

Так вони, зблизившись доволі небезпечно, сто­яли втрьох біля хатнього причілка і не знали, як їм бути далі. Врятував їх сторонній, неочікуваний звук. Ледь чутний шерех, ніби подряпування по склу пта­шиною лапкою. Санька тільки повела ліниво пле­чем на той шерех, і більше нічого. Султанов, у якого все тіло було, мов надчутливий і надприродний інструмент, не міг не чути того звуку, але він, здаєть­ся, вловлював тепер тільки те, що линуло від Сань­ки, і тому теж лишився зовні незворушний. Козак розгублено крутив головою, поки нарешті збагнув, звідки долинає дивне подряпування. Він глянув на причілкове вікно, побачив маленьку, ніби дитячу

ручку, яка водила тонюсінькими пальчиками по той бік шибки, виписуючи загадкові письмена безнадії і туги. Тоді ручка, мовби мала очі і побачила, що Козак дивився у вікно, помахала йому, кличучи до себе.

— Це Надя? — сказав він Саньці. — Вона кличе мене?

— Кличе, то піци.

Його вразила холодна байдужість її голосу. Міг би знехтувати Саньчиними словами, звернувшись за повелінням до свого командира. Але Султанов відвер­тав очі, він усувався, передавав Козака в розпоряд­ження цієї загадкової, лінивої красуні.

Козак посунете до хати. Чоботи його видавалися тисячопудовими.

— Веню, — не даючи йому переступити поріг, спитала Надька, — хто то з тобою?

— Не зі мною, а я з ним! — розізлено кинув Ко­зак.

— Ну не сердься. Гріх на мене сердитися. То хто ж він?

—• Наш сержант Султанов.

— То він приїхав верхи?

— Ну, він.

— А де ж кінь?

— Коло воріт. Прив'язаний.

— Знаєш що, Веню? Попроси свого сержанта хай сяде на коня і трохи попоїздить по двору.

— Навіщо?

— Ну, скажи, що я просила.

— Це що ж виходить? Я повинен виступати в ролі парламентера, чи що? Ах, ах, вас просять! Ах, ах, ми приєднуємося до цих просьб...

— Веню, ну чого ти такий нечутливий? Ми ж тебе любимо, а ти...

— Хто це —— ми? — стрепенувся він.

— Ну хто? Я і Саня.

— І Саня теж? Дуже дивно! Дуже й дуже! Ну, гаразд.