Я думаю, що найліпше пан зроблять, коли віддадуть себе і все своє добро їм під опіку. А бодай нехай пан розмовляться з ними.
— Добре, сину, — ледве промовив пан. — А тепер іди!
Візник пішов. Пан Пшестшельський довго ще сидів нерухомо і думав. Сльози давно перестали плисти з очей, тільки спора калюжка їх ясніла перед ним на цераті до світла двох воскових свічок, мов розлите живе срібло. Пан міркував про своє положення сяк і так, та не міг надумати нічого ліпшого понад те, що прирадив візник. На другий день рано він велів покликати війта і людей.
— Слухайте, війте, і ви, люди, — мовив пан. — Чую, що в селі відгрожуються на мене. Скажіть мені по щирості, що маєте против мене, чого хочете?
Люди не надіялися такої промови і не знали, що сказати. Далі війт надумався.
— Прошу пана, ми не маємо проти пана нічого і ніхто проти пана не відгрожується. Ми тілько маємо острий наказ із крайзамту пильнувати, аби по селах ніхто не бунтував людей, аби ніякі бунтівники не волочилися.
— У мене їх нема.
— Так-то воно, так, але де ж панів панич?
— Не знаю, люди добрі. Ще дві неділі тому поїхав до свояків, і від того часу не знаю, де обертається.
— Ой, не до свояків він поїхав! — промовив один селянин.
— Знаємо ми добре, куди він поїхав! — додав другий.
— Повстання йому забагається! Ойчизни! Цісаря і цісарських урядників із краю виганяти! — вже зовсім голосно крикнув третій.
— Тихо, люди! — крикнув війт. — Дайте, най я говорю. Чуєте, пане, що люди говорять. Ваш панич бунтівник, і ми мусимо його арештувати і відвезти до крайзамту, скоро тілько покажеться в селі.
— Га, що ж, коли такий маєте наказ...
— Такий наказ! Острий наказ! — потвердили селяни.
— Бачите, люди добрі, я сам старий, немічний, до повстання мене не кортить, до бунтів неохочий...
— Ми пану нічого не мовимо. На пана ми не маємо ніякого наказу.
— А проте чую, що й на мене в селі відгрожуються.
— Га, що ж? Ми людям ротів не позатикаємо! — мовив війт.
— У не одного ще шкіра свербить від панських канчуків і буків! — крикнув іззаду смілий голос.
— Люди добрі, — мовив пан. — Признаю перед вами, що я не раз був занадто острий, занадто щедрий на ті буки, — га, що ж, робіть тепер зо мною, що знаєте. Бачите самі, я старий, немічний, нікого при мені нема, я в ваших руках. Віддаюся під вашу опіку. Я не був для вас таким уже надто лихим паном. Не одного я рятував у потребі, не одному помагав у слабості, самі признаєте...
— Та то правда, правда, — озвалися деякі голоси.
— Має хто до мене який жаль, зазнав від мене кривди, що ж, я готов надгородити йому по змозі. У кого недостаток, їсти нема що, топлива хибує, — беріть із мойого. Беріть, кілько вам треба, тілько не марнуйте, не пропивайте, жида не збагачуйте. Даю вам усе з доброї волі, то й ви беріть доброю волею. А почнете грабувати, то що з того буде? Мені зробите шкоду, а собі невигоду, та й ще гріх будете мати перед богом.
Люди вислухали сеї промови і попросили пана зачекати хвилечку. Вони вийдуть на гумно, нарадяться і дадуть відповідь.
Яка вже там була нарада між ними, то була, досить, що по якімось часі ввійшли всі знов до покою і війт іменем громади дав таку відповідь:
— Громада приймається того, що пан кажуть. Громада не хоче пана руйнувати. Можуть пан бути безпечні. Що буде треба бідним на прогодовок, то з панського візьмемо, і то не буде ніде записано. За те громада поставить від себе кількох людей, аби пильнували двора: ані пану щоби ніхто не зробив нічого злого, ховай боже! ані в дворі аби щось злого против громади не коєно, от якби панич вернув або які інші пани наїхали. А якби щось таке робилося в дворі, в такім разі виразно пану говоримо, що громада ні за що не ручить. Є острий наказ усяких бунтівників ловити, в’язати і відставляти до циркулу.
Пан Пшестшельський згодився на се. У нього немов камінь звалився з серця. Прикро було жити під хлопською вартою і бути цілком у руках своїх підданих, але бодай не було тої непевності і вічної тривоги. До двора йому вирядили трьох старших господарів, в тім числі й старого Тимкового, і кількох парубків, в тім числі й Осипа. При них пан чув себе безпечним, і вони заспокоїли його, що при них не станеться йому нічого. От якби панич вернув тепер, то з ним могло би бути зле.
Пан Пшестшельський не розумів гаразд, яке то "зле" могло ждати його сина. Аж геть пізніше він пригадав собі ті слова. Вони були сказані 20 лютого; селяни, мабуть, уже чули дещо про різню по інших повітах, та не говорили про се панові нічого.
X
Було се д[ня] 25 лютого пізнім вечором. Небо ще було вкрите низько навислими олов’яними хмарами, але сніг уже не сипав, вітер не шумів і не курив снігами. Потемніло. В лісах тріщали смереки під вагою снігу, що грубезними плахтами лежав на їх гілляках і тут, то там з лускотом валився вниз. Було темно; тільки десь-десь на шпилях горбів або на стрімких берегах ярівся сніг синюватим фосфоричним блиском. У селі було глухо, та, дивлячися з південного боку на ту низку хат, порозкиданих здовж річки в досить великих відступах одна від одної, видно було ряд золотисто-кровавих цвяшків, — се світло, що миготіло з тісних віконець. По хатах ще майже ніде не спали, та зате на подвір’ях було глухо, тільки пси гавкали та чути було, як у стайнях сопуть та зітхають воли. Тільки на обох кінцях села в луб’яних колибах сиділи купки людей, голосно балакаючи та від часу до часу перекликаючися; се були вартові, що стерегли тут день і ніч. Нудно їм було, бо до їх відлюдного гірського села не доходила та кровава хуртовина, що так люто перейшла майже по всіх округах західної Галичини.
Того самого вечора Гриць Тимків був чогось дуже неспокійний. Він тепер сам був дома, сам мусив доглядати господарства, бо батько був у дворі коло пана. Розуміється, роботи взимі для його здорових рук і прудкої вдачі було не так-то й багато, і Гриць при помочі матері й служниці сяк-так давав собі раду. Та сього вечора якось усе не йшло йому в лад. Чи то такий уже день був, чи, може, він почув звістку про те, як мазурські хлопи ріжуть панів, як великими чорнявами (купами) ходять від села до села, грабують, палять і руйнують двори, мучать і мордують панів. Про все те вже прилетіла в село звістка, але наказу з Відня, ані навіть із Сянока не було. Люди прирадили держати свойого пана під дозором, на грабівництво не хапатися та держати острі варти і чекати, що буде далі.
Всі ті вісті кидали Гриця в дрож. Ось воно як! Повстання вибухло, та ті самі хлопи, що їх повстанці хотіли звільнити з тягарів і з панщини, кинулися на своїх добродіїв, б’ють, мучать, ріжуть їх! Що се таке? Як могло се статися? Відки така злість, таке засліплення у людей? Гриць не міг зрозуміти сього і тремтів при самій думці, що й панич Никодим мусив замішатися в те повстання і, певно, вже десь лежить забитий, замучений, помолочений ціпами або проколений вилами. Він не міг усидіти в хаті і, надівши кожух та кучму, пішов обійти ще раз стодолу, стайні і всі хлівці.
Коли проходив коло стодоли, ловлячи вухом кождий хоч і найлегший шелест, він нараз зупинився. Чи йому причулося, чи справді на найближчім оборозі щось зашелестіло сіном, а потім немов зітхнуло? Одним позирком він окинув цілу місцевість і побачив, що справді до оборога, досить високо накладеного сіном, була приставлена драбина.
"Як то може бути? Адже сей оборіг припущений, сіна з нього не береться, то й драбини до нього я не приставляв. Значить, приставив хтось. Агов! Знов шелестить".
Не було сумніву. На оборозі хтось був, хтось чужий. Зміркувавши се, Гриць в одній хвилі прискочив до оборога, вхопив драбину, відставив її до другого оборога, а тоді, певний, що незнайомий гість без драбини не злізе, значить, сидить на оборозі, мов у лапці, запитав не дуже голосно:
— Гей, хто там на оборозі? Зла чи добра душа? Обзивайся!
На оборозі було тихо. Ніхто не обзивався.
— Я чув, що там хтось є! — говорив трохи голосніше, але все ще здержано Гриць. — Обізвися, хто ти, бо нароблю крику і покличу варту. Втекти не думай, я драбину відставив.
— Чи се ти, Грицю? — здушеним полушепотом запитав хтось із оборога.
— Е, чи то один Гриць у селі! — відповів Гриць, не можучи пізнати по голосі, хто би се міг бути.
— Гриць Тимків! Се ти?
— Я. А ти хто?
— А ти там сам? Ніхто мене не вчує?
— Сам.
— Я панич, Грицю! — промовив голос із оборога, сим
разом виразно і натурально, так що Гриць зараз пізнав його.
— Господи! — мало що не скрикнув парубок. — А ви де тут узялися, паничу? Що з вами? Ми всі думали, що вас уже нема й на світі.
— Грицю, голубе мій! — шептав далі панич. — Я вмираю з голоду.
— Ах, боже мій! — скрикнув Гриць. — Чекайте тут, я зараз принесу вам дещо попоїсти.
І Гриць поперед усього приставив знов драбину до оборога, потім метнувся до хати і по хвилі був уже на оборозі коло панича. Чарка горілки, горщик молока і кусень хліба підкріпили панича. Та Гриць не сидів при ньому. Він, доторкнувшися його, зараз почув, що панич увесь мокрий, і зараз же побіг знов до хати і приніс сухе шмаття, чоботи, холошні, кожух та тут же, на оборозі, допоміг паничеві переодягтися. Тільки тоді, прикривши продроглого сіном і обігрівши його, він почав розпитувати:
— Ну, що з вами? Де ви бували? І що там чувати в світі?
— Страшно, Грицю, страшно! Не доведи боже бачити, ані згадувати, ані оповідати нікому, що там діється! Та чекай! Чи бачив хто у тебе в хаті, як ти порався?
— Ні, не бійтеся! Ніхто не бачив. Тато в дворі, а мама і слуга сплять.
— Тато в дворі? Що ж там робиться в дворі?
— Та нічого! Громада приставила людей, аби пильнували двора. Не бійтеся, вашому татові нічого злого не станеться. Тілько вам не можна показуватися ані в дворі, ані в селі.
— Знаю се і для того сюди запхався. Ти мене не зрадиш, Грицю, не видаси на загибель?
— Що ви, паничу! Я мав би... Ні, що там було, то було, але від мене не бійтеся нічого!
Панич ухопив Грицеву голову обома руками і почав цілувати його в очі, в лице, в чоло, а Гриць чув, як на його лице з паничевих очей капали гарячі сльози.
— Та що ви, паничу! Заспокійтеся! Розповідайте, що було з вами? Як стоїть справа?
— Ах! — важко зітхнув панич. — Пропала наша справа, на довгі літа пропала! Страшно помстилася на нас наша неоглядність.