Гриць і панич

Було се зимою, незадовго перед пущенням пам’ятного 1846 року.

Невелике гірське село Ступосян розкинулося широко по крутій долині, перерізаній гірським потоком, що тепер, скований грубою ледяною корою та присипаний снігом, тільки де-де глухо булькотів з-під леду і на кінці села вливався до так само замороженого Сяну. Маленькі хати чорнілися купками на білому сніговому тлі, сполучені одні з одними хіба вузенькими, в снігу протоптаними стежками. Величезними, важкими шапками зима сиділа на стріхах, ледовими сомплями звисала з окапів, купами білого пуху гніздилася між гілляками верб, густо вкривала вбогі поля по збоччях, придавлювала своєю вагою чорні смерекові ліси по довколишніх горах. Тісно й важко робилося чоловікові, коли бачив себе таким дрібненьким, слабим та відрізаним від решти світу серед тих величезних гірських валів, серед тої маси снігу, а до того ще обгородженим з усіх боків тим чорним, могучим частоколом, що ночами від вітру стогнав, немов велетень, конаючи в страшних муках, що в мороз тріщав та стріляв, мов ворожий табір, а в бурю ревів, свистів та вив, засипаючи безмірними туманами снігу маленьке, вбоге село там, у долині над потоком.

Серед села на горбику стояв панський двір, дерев’яний, з ганком, чисто вибілений і обведений високим парканом. В тім дворі жив дідич села, пан Пшестшельський, старий вдівець з сином-одинаком Никодимом, парубком 28 літ, що, скінчивши в Перемишлі гімназію, від десятьох літ покинув школу і жив при батькові, помагаючи йому завідувати господарством, а властиво проводячи найбільше часу на полюванні і поїздках по дальших і ближчих сусідах, свояках і знайомих. Пан дідич Пшестшельський, 70-літній, крепко збудований і здоровий шляхтич старої дати, провадив господарство сам і навіть не позволяв синові надто багато втручатися до нього, так що сей мав багато вільного часу і міг займатися "політикою". Ще в гімназії він горячо перенявся був ліберальними, демократичними польськими ідеями, що ширив у Перемишлі кружок Дмитрасиновича, а покинувши школу, не переставав цікавитися пропагандою, кілька разів гостив у себе революційних емісарів, що ходили по краю, щороку їздив на пару неділь до Львова, щоби погуляти на балах і розвідати, як стоїть справа відбудування вітчини, і в остатніх часах пробував навіть сам пропагувати ті думки не тільки серед околишньої шляхти, але також між селянським парубоцтвом батьківського села.

Старий пан дуже не рад був тій синовій політиці — раз тому, що вона дещо трохи коштувала, а по-друге, тому, що була небезпечна. Гостини польських емісарів у його домі наробили йому багато неприємності, хоч власті й не знали про все, що було направду. Комісар Курцвайль, завзятий ворог шляхти, кілька разів нагрожувався арештувати його сина, скоро тільки щось найменше покажеться на нього. А найгірше те, що сам батько вважав синові погляди хибними, для шляхти небезпечними, згубними, комуністичними. Між батьком і сином бували часті суперечки, особливо від того часу, коли Никодим почав збирати сільських парубків і голосити їм свою науку. Батько сердився, вговорював сина, вияснював йому, що він підкладає підпал під власну хату, та син не слухав, а ще жадав від батька, щоб сей поводився з селянами лагідно, скасував буки, зменшував данини, — мало-що не жадав цілковитого дарування панщини.

— Здурів хлопець! Чисто здурів, — повторяв заклопотаний батько. — Одинокий спосіб — оженити його з якою енергічною та господарною шляхтянкою, яка би порядно взяла його в руки.

Та такої пари для його Димця наразі не було видно, а "політика" не давала самому паничеві думати про женитьбу.

Отсе власне старий пан, ходячи по покою, думав про те, що йому почати з сином, і перебирав у голові всіх знайомих панночок. Надійшли м’ясниці, сама пора для весілля. Господарство в остатніх роках ішло слабо. Від часу бунту, що вибух був у селі в 1841 році, селяни роблять панщину нерадо, ціни на збіжжя нема, за деревом ніхто й не питає, а тим часом податки плати. В селі був голод, і треба було майже половину господарів рятувати на переднівку. Дуже придалась би гарна невісточка з гарним віном. І дім оживила б, і фінанси поправила б. "А то що: і живемо ми оба скромно, ні на які видатки собі не позволяємо, і господарства, здається, пильнуємо, а тим часом усе йде як з каменя, довжок у сяноцьких жидів росте та й росте, і нема надії вилабудатися з нього".

Пан Пшестшельський був у хмарнім настрої. Поснідавши рано і обійшовши господарство та розділивши панщизняну роботу (до покою доносився з гумна густий стук ціпів, мов далекий компанійний карабіновий огонь), він вернув до покою й дожидав другого снідання. В животі трохи млоїло, а до того небо було хмарне та непривітне, всі дороги і стежки завалені снігом, — чуття голоду, самоти та одинокості придавлювало душу.

— Де панич? — запитав пан Пшестшельський, відхиляючи з покою двері до сіней і направляючи своє питання до супротилежної отвореної кухні, де кухарка при помочі двох служниць поралася коло печі.

— Десь тут недавно були, — відізвалася одна служниця.

— Певно, пішли до Тимкового, Гриця кликати, — додала друга.

— Пощо йому Гриця?

— Та, видно, хочуть десь їхати по обіді. Рано веліли фірманові зладити залубеньки.

Пан запер двері і знов пустився ходити по покою.

— І куди він хоче їхати по такій заметі? А тут не нині, то завтра жди нової сніговійниці. Чую се добре, — ревматизм так і ходить по костях. Я певнісінький, що він до Сянока збирається. Ну, та зрештою нехай їде. Може, там збереться яке товариство, піде забава, панни будуть... ану ж, може, котра й причарує його.

В тій хвилі надійшов панич. Се був так само високий і статний мужчина, як і його батько, осмалений вітром, синьоокий, з довгими, по-уланськи закрученими вусами. Подовгасте, сильно костисте лице свідчило про енергічну вдачу і сильну волю, а сині очі надавали сьому лицю виразу якоїсь ідейності й замилування до мрій та фантазій. Він був убраний по-господарськи, але чисто, в "польських" чоботях з високими, густо поморщеними халявами, в штанях із грубого сірого сукна, в короткім, вище колін, кожушку без ковніра. Боброву шапку з кляпами на вуха зняв при вході до покою, а потім поклав на комоді.

— Добрий день татові! — промовив м’яким та звучним голосом.

— Добрий день! Ну, що? Де бував?

— Ходив до лісу, чи нема свіжого вовчого сліду.

— Нема?

— Ні. Після вчорашнього нема.

Никодим скинув кожушок і передягся в чемерку, свій звичайний стрій.

— Збираєшся їхати кудись? — запитав батько.

— Та мушу. Вчора лист прийшов із Сянока.

— О! — здивувався батько. — А ти й не сказав мені нічого. Від кого лист?

— Та не говорив, бо то не татків інтерес. Граф К. пише мені, коротко, пару слів: "Прибувай, важні вісті".

— Агі! Граф К.! Та не знати котрий, бо їх два є. Чи старий, чи молодий?

— Молодий.

— Ти з ним знайомий?

— Досі ні.

— Ну, і не догадуєшся, чого тебе потребує?

— Догадуюся. Лист запечатаний не його печаткою, а нашою, меч і коса навхрест, а на полях чотири букви: J. Р. N. Z.

— J. Р. N. Z. — а се що значить?

— Jeszcze Polska nie zginęła*.

— Там до дідька! — буркнув старий пан.

— Що, не подобається тобі? — якось прикро запитав син. — Я думав, що се повинно тішити тебе.

— Як може мене тішити дурниця? Будьте собі патріотами, вірте всею душею, що Польща не пропала, працюйте, про мене, над її відбудуванням, але пощо вивішувати свій патріотизм на печатках, викрикати його з дахів, вибубнювати на вулицях? А надто ще коли знаєте, що уряд дразниться такими дурницями, як бик червоним. Коли хочете справді зробити щось, то такі значки сто раз швидше пошкодять вам, ніж поможуть.

— Ну, не можна так говорити, — боронився Никодим. — Люди людьми, таточку, а поляки поляками. Їм не досить патріотизму в глибині серця, їм треба патріотичної одежі, кокард, печаток, фан і відзнак. Такі річі тягнуть до себе навіть таких людей, що в серці небагато мають дійсного патріотизму.

— О, певно, — мовив батько. — Се певно, вони притягнули й того графика К., марнотратника, неробу та гуляку. Даруй, мій сину, але справі, котрою кермує сей панич, я не можу вірити. Бувши на твоїм місці, я зараз би відкараскався від неї.

— І мені се не дуже подобається, що він має в руках нашу печатку. В окружнім комітеті засідає купа паничів, котрі вже віддавна балакали про те, що треба когось для "фірми". Здається, що вони втягнули його. Ну, та я поїду, розвідаю, що там вони роблять і яке у них діло до мене.

Льокай покликав панів до снідання. В часі снідання, в присутності льокая, розмова перервалася; тільки десь— колись пани перекидалися французькими фразами, хоч оба в французькій мові були не тверді і ширшої конверсації сею мовою не могли провадити.

По сніданні батько почав збиратися до виходу, щоб оглянути господарство.

— Коли їдеш? — запитав він сина.

— Думаю сьогодні по обіді. У Косціцьких у Д. підночую, а завтра буду в Сяноці.

— А довго там забавиш?

— Не знаю, як випаде. Може, там яка забава склеїться. В усякім разі надіюсь вернути в суботу.

— А кого береш із собою?

— Гриць поїде.

Батько вже був готов до виходу, з шапкою на голові. Згадка про Гриця вдарила його якось неприємно.

— Не розумію, Димцю, — мовив він, хмурячи брови, — чого ти волочиш того Гриця з собою. Адже можеш узяти котрого-будь слугу.

— Коли-бо вони всі такі тумани! Ані один не вміє з кіньми поводитися як слід. Ні в чім не спустишся на нього. А Гриць, знаєте самі, який він до всього проворний і який вірний мені.

— Але мені то дуже неприємно, Димцю, дуже неприємно!

Никодим, занятий пакуванням подорожньої валізи, підняв голову і видивився на батька.

— А то чому?

— Я хотів про се поговорити з тобою, та на се треба би вільнішої години.

— Ну, що ж, говоріть!

Старий оперся на палиці, не сідаючи, а син стояв напочіпках коло валізи.

— Ні, буде ще час, — мовив старий по короткім ваганні. — Приїдеш із Сянока, то поговоримо ширше. А тепер одно тілько скажу тобі: будь обережний із тим Грицем і з тими парубками — там — знаєш? — і з усім хлопством. Будь обережний! Щось там вариться і кипить між ними. Чую, що пахне чимось недобрим. Нібито вони гнуться, і хиляться, і не грозять, а проте в очах, і в голосі, і в рухах видно щось таке, як було в 1841 році, пам’ятаєш, перед бунтом!

Рік 1841 був пам’ятною хвилею в житті пана Пшестшельського і його дідичного села.