Прокравшись навшпиньках у куток, де стояла сокира, вона на всяк випадок вхопила її й так само навшпиньках вийшла за двері. Нічне повітря обхопило Люську прохолодною свіжістю, і зайченя кинулось у темінь. Одбігши трохи, закинуло сокиру в гущавину — "Тепер не знайдуть", — а за мить почуло страшний рев: "У-т-е-к-л-а!!"
То повернувся з розвідки Толябун.
У темряві, якої Люська боялася більше за все на світі, кожен кущ ввижався їй левом, кожен лужок — Страшним болотом, а пень — Болотяником. Гілки хапали її за плечі, корчі підставляли ніжки, та й заблукати, зрештою, теж було дуже просто. Куди вона біжить, Люська не могла сказати з певністю. І вже коли на обрії засірів світанок, натрапила на Суничну галявину. На неї війнуло запахом стиглих суниць…
Звідси дорога вже була знайома, і Люська побігла чимдуж, пам'ятаючи слова лева "на світанні". Ще трохи, ще — і зайча мало не зіткнулося зі своїми друзями.
— Люсю! Люсько! — закричали вони й кинулись обіймати та цілувати її. — Де ж ти ходила?
— Пробач, пробач, Люсюню, — лопотів Бурмосик, шморгаючи носом. — Це все я… Я хотів пожартувати…
— Вибач йому, я нічого не знав, — мимрив Буцик.
— А я й не сердилася зовсім, — розчулено відповіла Люська. — А ви, бідолашні, мабуть, цілу ніч не спали?
— То пусте! Дрібниці! — кричали в один голос Буцик із Бурмосиком.
— Люсь, я забув тобі сказати найголовніше, — мовив Буцик. — Післязавтра ми йдемо шукати твою маму.
— Як добре, — зраділа Люська, але враз наморщила лобика.— Стривайте: адже зараз на нас мають напасти Толябун із Вовком.
Друзі кинулися стежкою до хати й зачинили двері.
— Як же ми будемо боронитися? В нас немає ніякої зброї, — стривожився Бурмосик.
— Я знаю, з чого ми зробимо зброю: з Буцикових рогів, — мовила Люська.
— Тобто як це з моїх рогів? — обурився Буцик. — Зріжете їх, чи що?
— Та ні! Ми прив'яжемо до твоїх ріжок гуму й матимемо рогатку. Варто буде лише повернути голову й подивитись на лева чи Вовка, як ті опиняться на прицілі.
— Якось воно несподівано, — почухав потилицю Буцик. Гуми не знайшли, тож прив'язали Бурмосиків пружинний еспандер, з яким він робив ранкову зарядку.
І тут знадвору почулося: "Болотяник! Болотяник вибрався із трясовини! Здавайтесь усі!" — і дикий Толябунів рев. За мить у двері загупало, аж хата задвигтіла.
— Двері вони не виламають, — заспокоїла Люська.
— А ми їх самі відчинимо, — сказав Буцик. — Тільки чим би це… мене зарядити?
— А ось, — зняла Люська з печі горнятко. — Думаю, підійде.
— Підійде, — одказав Бурмосик і натягнув еспандер. Люська взялася за ручку дверей, і тільки-но знову загупали, рвучко розчинила їх.
Із свистом прорізавши повітря, горнятко вгатило Вовкові в груди. Щось булькнуло в горлі у звіра, і він повалився з ганку на лева. Але Толябун вчасно відскочив, Вовцюга хряснувся потилицею об землю й завмер.
— Вбили! Друга вбили! Бандити! — заревів лев і кинувся через тин, полишивши вбитого напризволяще.
Та він помилився: друг залишився живий. Відпочивши на землі хвилин зо три, Вовк прочуняв і пошкандибав до тину.
— Ну як ти? — підскочив до нього левисько.
— Ох-хо-хо! Живий! Ледве! А ти теж! Замість того, щоб помогти, п'ятами накивав. Друг називається!
— Та хто ж його знав, що вони вигадають таку гемонську зброю, — виправдувався лев. — Треба помститися їм. Треба щось інше придумати.
— Ти вже думай сам! А з мене досить! Ситий по горло. І все мені дістається, — запхинькав Вовк. — І від мисливців, і від поросят, а тепер іще від оцих, — показав на будиночок.
— О! Розпатякався! Чого ти рюмсаєш? Ми, хлопці, герої чи не герої! Та ми таке можемо! Гори звернемо. — Лев ходив попід тином, і раптом просто з неба впала йому під ноги якась каменюка. Він зиркнув угору й побачив, що кинув її дядько Кажан, але, підсліпуватий, не влучив.
— Киш мені звідси, курка общипана! — крикнув лев. Він ухопив грудку й пожбурив її вгору. Кажан зойкнув — грудка попача йому в крило — й полетів геть.
— О! Бачив? — радів лев. — Отак треба!
— А він зараз усіх звірів скличе, — заскиглив Вовк. — Тікаймо звідси, поки не пізно.
— Нізащо, — бадьорився лев. — Або я, або вони. — І тут погляд його впав на стіжки. — Придумав! — зрадів Толябун. — У тебе сірники є?
— Є, — відповів Вовк. — Дома.
— Ну то мерщій по сірники! Зараз ми їх викуримо.
— Легко сказати, — швидше, — занив Вовк. — У мене й досі в грудях коле.
— У всіх коле, — відказав суворо лев. — Побіг би я, так ти ж усе попсуєш!
— Ну, гаразд, — погодився Вовцюга й покушпелив додому.
— Щось вони задумали, — звернувся до товаришів Буцик. — Один кудись побіг, а другий зостався. Що в нас є з набоїв?
— Двоє горняток, — відповіла Люська, — два чавунці — великий і малий, — три виделки…
— Чотири поліняки, — докинув Бурмосик.
— Немало… Якщо влучно стріляти…
— Погляньте! — крикнув Бурмосик.
Усі кинулись до вікна. Перескочивши через тин, лев ухопив стіжка й поніс його до хати.
Випущене з рогатки горнятко бухнуло просто в стіжок.
— Га-га-га! — зареготав лев. — Стріляйте, стріляйте, хоч десять років.
— Дай-но поліно, — гукнув Буцик.
Поліно мелькнуло в повітрі, ате не влучило і зникло десь у кущах.
Лев тим часом кинув сіно під хату, метнувся назад і вхопив другий стіжок.
Тарілка вдарилась об стіжок, і знов почувся голосний Толябунів сміх.
— Ану, спробуймо виделкою, — підказало зайча.
По тому, як завищав і застрибав на одній нозі Толябун, друзі здогадатися: виделка влучила в ціль.
Накульгуючи, лев усе-таки пожбурив свій вантаж під хату і чкурнув за тин. Там витяг із лапи виделку й став чекати Вовка.
Незабаром прихекав і той з коробкою сірників.
— Тепер слухай, — мовив лев. — Он бачиш — під стіною два стіжки. Сухісінькі, як порох. Досить кинути сірника — і вся хата піде з димом. Наші друзі, звісно, не чекатимуть, поки згорять разом із нею, і вискочать. Отут ми їх і в мішок. Просто і геніально! Ну, гайда!
— Що гайда? — затремтів Вовк. — Ризикувати своїм здоров'ям, а може, й життям? Я не хочу! Мене й так мало не вбили.
— Лізь, боягуз нещасний.
— Не полізу, — затявся Вовк.
— А свіжину щодня їсти хочеш? А панувати в лісі теж хочеш?
— Не хочу!
— Вже забув усі наші плани, зрадив?
— Не забув, але здоров'я дорожче.
— Тут порядок наведемо, до мене гайнемо, в Африку, як на курорт. Там здоров'я, знаєш, як прибуває. Щохвилини!
— Гаразд, — повагавшись, відповів Вовк. — І звела ж мене лиха година з тобою.
— Давно б так, — мовив лев. — Диви! Бери стіжок і під його прикриттям підповзеш до хати. Там підпалиш разом із моїми двома. А я не забарюся з торбою.
Вовк припав до землі.
Вдарилась перед ним і розбилася на друзки тарілка, пролетіла над головою виделка. Ховаючись за стіжок, звір помалу просувавсь уперед.
— Все! — мовив Буцик. — Стріляти більше нічим. За кілька метрів од хати Вовк підпалив сіно.
— Він і нас зараз спалить! — вигукнула Люська.
Але раптовий подув вітру підхопив полум'я й кинув його просто на Вовка. Завивши від болю, той кинувся навтьоки.
— Ну й нездара! — вилаяв його лев. — Доручай тобі що-небудь. Давай сюди сірники!
Хутенько перетнувши двір, він поклав ще один стіжок поруч із першими двома й черкнув сірником.
— Все! — заплющила очі Люська.
— Тікаймо! — гукнув Бурмосик.
Та нараз якась тінь майнула по дворищу, і згори просто левові на голову гепнувся великий мішок. Ще мить — і такий самий мішок накрив Вовка.
Друзі задерли мордочки. Здавалося, просто на них спускалася здоровенна повітряна куля.
— Ой! — скрикнула Люська. — А якщо це ще один лев із Африки?
Але то був не лев.
Куля спустилася донизу, і з кошика вийшов якийсь дивний чоловічок — гладенький, у капелюсі з широкими крисами і коротеньких штанцях, весь обвішаний біноклями, компасами, годинниками й планшетами. А за ним, за ним Люська побачила таке, од чого серденько її забилося-затріпотіло в грудях, і крикнувши: "Мамо!" — зайча кинулося з хати.
Розділ VII
Як же сталося, що природолюб Буртіус — а це був він, — замість того, щоб їсти спечені його матусею пундики з повидлом, опинився у лісі, далеко від рідної домівки?
Розпрощавшись із африканськими звірятками, яких він урятував від Толябуна, Буртіус збагнув: хоч би куди занесло лева на повітряній кулі, він усюди буде однаково небезпечний для людей і звірів. Зрозумівши це, мандрівник засів за обчислення. Він визначив напрям вітру і виміряв його швидкість. Підрахував, скільки кілометрів пролетіла б куля порожня і куля з Толябуном. А обчисливши все те, він обвів на карті кружечком район, де, за його підрахунками, мав приземлитися лев, і, поглянувши на компас, рушив у дорогу.
Він дуже поспішав. Він їхав на верблюді, на віслюкові й коні, машиною, поїздом і пароплавом, літаком, вертольотом і велосипедом і зрештою натрапив на свою кулю. Від неї вели кудись у степ ледь видимі сліди Люсьчиних лапок і Толябунових лапищ, а поруч сиділа згорьована Люсьчина мама.
Наповнивши кулю летючим газом, що був у балоні в кошику, Буртіус разом із Люсьчиною мамою вирушили на пошуки. Два дні літали вони над лісами і на третій день надибали наших друзів саме в скрутну для них хвилину.
— Познайомся, мамо, — сміялася Люська, — це мої нові товариші. Тільки завдяки їм я врятувалась у цьому Зовсім Чужому лісі. Проте ні, адже з такими чудовими друзями ліс уже зовсім не чужий для мене.
Прив'язані до дерева, стояли в місячному сяйві Вовк і лев.
Наступного дня друзі прокинулись іще вдосвіта. Та хоч як рано вийшли, великий природолюб уже порався коло своєї кулі, а поруч висів на гілці дядько Кажан.
— Доброго ранку, шановний Буртіусе! Доброго ранку, дядьку Кажан! І ви з нами?
— І я, і я, діточки. Хоч подивлюсь, як воно літає без крил. Може, й комарця якогось уполюю заодно.
З'явилась на ґанку й Люсьчина мама.
— Ти поїдеш із нами, мамусю? — спитало дівча.
— Ні, люба, їдьте вже самі. А я тим часом приготую щось смачненьке вам на обід. Ось, візьміть із собою дещо на дорогу.
І вона простягнула Люсьці кошик із харчами.
— Прошу, — мовив природолюб. — У мене все готове. Він одкрутив кран балона, і летючий газ із свистом почав наповнювати кулю. Та здригнулась і трохи піднеслась над землею.
— Ой! — скрикнула Люська. — Здається, полетіли. Може, досить надувати, бо ще лусне?
Але Буртіус тільки всміхнувся.
Все вище й вище здіймалася куля над ранковим лісом.
— Як страшно, — притиснувся Бурмосик до Буртіуса.