Одне слово, контраст, навіть не дисгармонія, а контраст. Музика має стати соціальною, але ні грубою, ні плебейською.
Це було страшно. Я відчув себе самотнім, бо не міг зараз нічого сказати товаришам. Та й не мав певності, чи підуть вони за мною. Тієї миті я був ладен розійтися з ними назавжди, якщо вони мене не підтримають.
Сергій — виконавець. Він бог виконання: на ходу ловить мої думки. Але Костик з його інфантильністю і замилуванням квітами, сільськими хатами — що скаже він? Ми не відкинемо нічого, лише додамо свого, уникнувши солодкавості, котра йде від псевдонародних традицій. Через те в нас досі немає українського року.
Ми повернулись у палатку і розмовляли до ранку. Додому. Додому. Додому! За наступні два місяці ми встигли багато, хоча ні в чому не маєш певності, доки тобі про це не скажуть компетентні люди. Та ще була Марія з її особистими проблемами. Відректися від нас вона б не посміла — не такий уже в неї сильний характер. Та чи захоче вона співати на Костикові слова?
Костя наче сказився після тієї поїздки на море. Його вірші заполонили міщани, автомобілі, імпортне барахло... На все це він накинувся з такою люттю, що мене аж нудило. І це після порожнечі з голубами, дахами, дощем і маками! Він сподівався дати привселюдного ляпаса міщанству, забуваючи, що ті істоти хоч і чують, та не розуміють, а як розуміють, то забувають. (Тут я перефразував відомий вислів Станіслава Лема). Мистецтво — це творчість, спосіб життя, а не обвинувальний акт.
Перед своїм першим виступом ми нагадували сумнозвісних Лебедя, Рака і Щуку. Один лише Сергій з цікавістю спостерігав за нами, бо не вважав себе творчою натурою.
Нам трапилася щаслива нагода показати себе. У Кості на заводі був якийсь ювілей, здається, п’ятдесят років від заснування. Сергій пронюхав про це й намовив Костю, який не міг похвалитись успіхами на виробництві, ходив у підсобних робітниках і лаявся з начальством, проявити громадянську свідомість. Нам дозволили виступити. Втомлена голова місцевкому, котру вдома напевно обсіла купа дітей, вислухала нас у приміщені клубу і сказала "може бути". (Ми це сприйняли як образу). Ще спитала, чи вміємо ми грати пісню "Малиновка", яка була на той час вельми популярна. Ми перелякано їй заперечили, мовляв, на розучування однієї пісні у нас іде щонайменше місяців зо два. Вона ще запропонувала нам розцяцьковане вбрання з чужого плеча, але ми чемно відмовились, сказали, що виступимо в строгих вечірніх костюмах, а Марія в білій сукні.
...Нас випустили на сцену під кінець, коли публіка наслухалася віршів і жіночих вокальних ансамблів у супроводі акордеона. Все виглядало досить убого й жалюгідно. Ми пильнували за кулісами апаратуру, щоб хтось не зіпсував. Марія помітно хвилювалась.
Перша наша пісня звалась "Тиша". На Костикові слова, звісно: про ніч, котра не дає волі крику, сміху, тільки тихому плачеві в подушку. Лише дітям дозволено кричати й плакати. Пісня переходила в коротку колискову, яку співала Марія. Їй найбільше вдаються тихі, лагідні пісні.
А потім були "Коні", весільні коні. Пісня, котру я створив на одному подиху, коли одного разу вночі почув стукіт копит по бруківці. Було це в гуртожитку музичного училища. Я прокинувся й уявив собі, як на конях мчать закохані, давно вмерлі, з тих далеких часів, коли наречені їздили вінчатись у каретах. Якби голова місцевкому второпала, що це про мертвих, було б нам на горіхи.
Третя пісня була народна. Ми страшенно не любили бездарних модернізацій, які спотворювали народну пісню до невпізнання. Я грав на скрипці, а хлопці й Марія співали так, наче в неділю сиділи на призьбі й дивились, як догоряє день.
І зараз не знаю, в чому була наша помилка, крім тієї найголовнішої — ми не були готові. Нам аплодували, але з обличчя завклубом та йому подібних ми бачили, що виступаємо тут вперше і востаннє.
А після концерту підійшов голомозий тип з хтивими масними очима, назвався директором ресторану й запропонував нам виступити у нього, звісно, за плату. Ми, втомлені й пригнічені, мовчки сиділи в роздягалці, коли той накотився на нас бойовитим круглим черевцем і став розмовляти, ніби з лакеями.
Я дав йому по пиці, а Марія розплакалась, як дитина.
Ми не змовляючись пішли до своєї хати. Назавтра мене викличуть в міліцію або в суд. Костя щиренько зазирав мені в очі й повторював:
— Скотиняка!
І таке інше.
Ми зігріли чаю і сиділи довгенько. Було вже пізно, але Марія не поспішала, бо її батьки пішли на весілля.
— Пора й тобі виходити заміж! — буркнув Костя. — Чому ти не одружуєшся?
Марія тільки загадково посміхнулась. Гм, якщо вона й справді вийде заміж, то їй буде не до співу.
— Давай я одружуся з тобою, — бовкнув я. — Тоді ти нікуди не втечеш...
— Та ну тебе! — відмахнулася вона.
Мені здалось, що вона когось має, і це неприємно вразило. Музика потребує аскетизму.
— Хлопці, — прорік Сергій, котрий завжди повертав нас до реальності, — діло з тим торгашем пахне порохом, а ви собі розпатякалися. Треба щось робити, бо Віктору може нагоріти.
— Піду я спати. Завтра на роботу, — підвівсь я.
Звісно, я повівся, мов останній егоїст. Чекав, що Марія піде зі мною, але вона сиділа, як прикута. Вийшов з хати і втрапив під холодний весняний дощ. У селі всі мирно хропіли або лаконічно виконували свій подружній обов’язок з суботи на неділю.
Біля автобусної зупинки, просто на мокрому асфальті, спав п’яний. Я добре зіпрів, перш ніж підняв його і вклав на лавці.
Костя:
А чи було це насправді? Спека, жахливішої не можна собі уявити. Я ще малий, десь дванадцяти років, цілою сім’єю ми відпочиваємо в Одесі в тітки Лариси. Я терпіти не міг сонця, вилежування на пляжі, тутешніх наїдків, від яких мене нудило. Навіть моря не любив, хіба що ввечері, коли на обрії засвічувалися вогні кораблів і мені до сліз кортіло мати бодай гумового човника, щоб доплисти до них.
А чого варта була сама місцина! Миршаві деревця, жалюгідні коробки будинків, розпечений асфальт, а до моря пертися півгодини на автобусі такою ж оголеною вулицею без найменшого затінку. То була каторга, а не відпочинок. Однак я чомусь терпів. Сили волі в мене й зараз немає, а тоді й поготів.
І от мені дали літрову банку і наказали принести з гастроному сметани. Я, радий вирватися з задушливої квартири, вибігаю надвір. Тиша, і зовсім нема людей. Всі поховались — і раптом шурхіт ніг. Я обертаюсь і бачу стару жінку із скам’янілим лицем. Вона виймає з кошика жмені рожевих пелюсток і сіє їх на асфальт. Навіщо?
І тут я бачу, що слідом за нею йде похоронна процесія. У маленькій труні, яку несуть на плечах, жовте дитяче личко в чепчику. Не чути ні плачу, ні голосінь. Ідуть собі мовчки, ось зникли за рогом, тільки лишилися пелюстки на асфальті.
Мабуть, найбільше мене тоді вразила порожнеча довкола процесії. Навіть якби стався землетрус, оті люди йшли б так само втомлено і байдуже, виконуючи ритуал. Мені стало страшно, і я побіг додому, так і не купивши сметани. Здавалося, наче я сам опинився всередині тої процесії, котра і досі йде, і буде йти вічно, як вічно ходять по землі смерть, зло, любов. Іти і розтоптувати трояндові пелюстки, утверджуючи право смерті на красу і на все інше, тлінне й недовговічне.
Вірші я почав писати набагато пізніше. І жодного про квіти. Однак їхній запах переслідував мене весь час, доки я не зрозумів, що той аромат — їхня мова, і лише бджоли, метелики, джмелі знають її досконало. Біля нашої хати ріс невеликий садок: три яблуні, дві сливи і вишня, а під плотом — грядка з квітами, посаджена мамою. Я крадькома зривав кілька квіток, залазив між кущів смородини й агрусу і роздивлявся кожну пелюстку. Я хотів розгадати таємниці квіткової плоті, й у цьому не таїлося ні крихти патологічного, бо я був зовсім ще дитина, а вдома ми не тримали навіть собаки, з яким би я міг побалакати.
Потім мені спало на думку, що квіти мусять мене ненавидіти, бо я їх рву. Ці ромашки, мальви, гладіолуси якоїсь ночі задушать мене своїм запахом, і ніхто не здогадається, в чому справжня причина моєї смерті. Малим нам казали: не рвіть "буслячий вогонь", бо прилетить бузько й спалить хату. Отже, квіти мають своїх заступників, могутніх покровителів й тому не щезли з лиця землі. Навпаки, проникли всюди: на старі дахи з червоної черепиці, купи гною, річкове каміння, балкони й асфальт. І при цьому залишаються таємницею. Як з грубого стебла народжується червона чи біла квітка? Не тільки я, але й ніхто в світі цього не знав.
Якось уві сні я заблукав у чужому саду, де було безліч стежок і кожна дуже довга. Ще стояли там будинки, куди невільно було заходити. Я чекав, що кожної миті мене хтось знайде і прожене звідси. А стрів я стару жінку, балакучу і добросерду. Вона взяла мене за руку і вивела з чужого саду. Невисоку металеву хвіртку обвивали білі й червоні ружі. Жінка зірвала дві квітки й дала мені на прощання. Так я вперше отримав у подарунок квіти, хай уві сні, але вони перестали бути для мене предметом досліджень і набули статусу символу. А де виникають символи, там народжується поезія. Я жадібно накинувся на вірші, особливо старі японські, де панував культ краси. Все довкола виявилося грубим, неоковирним, абсолютно глухим і сліпим до прекрасного. То було страшне відкриття. Я не міг писати, знаючи, що приречений на вічне нерозуміння. Дух протесту зробив мене покровителем квітів. Я мав за що триматися і втриматися, хоч мої вірші й кепські. У них немає запаху квітів, є лише дзижчання бджоли і шурхіт крил метелика, які відчувають квітку інстинктом.
Мені не потрібна буде музика до слів, якщо я знайду запахи, дотики. Друзі зненавидять мене за відступництво, але хіба Віктор не прагне звільнитися від моїх слів, а я від його музики? Музика не потребує слів, поезія не потребує музичного супроводу. Ми разом лише тому, що не досягли бажаного. У мистецтві може бути спілка виконавців, а не спілка творців. Рок-група — це щось хворобливе, але сам рок — уособлення двадцятого віку.
Якими ми будемо далі, до чого доведе нас цей світ, розірваний на безліч клаптів, хто залікує наші рани, тобто хто нас зрозуміє?
На великдень біля воріт сидять бабусі з пучечками квітів у чорних руках. Верталися з цвинтаря й по дорозі нарвали...