Ще й досі тепла волога містинка під грудьми од Маркесового дихання. Навпроти в хліві видно лягла корова і так могутньо видихнула повітря, що стріха на хліві піднялась.
ПЕРШИЙ МОНОЛОГ АНТОНІВ
... Отак би й стояв до самого ранку, тримаючи голову в руках...
Не думав....
Не йшов....
...Слухав би, як корова дише...
І як сам дишу ...
Важче, ніж корова...
І ще много слів – великих і малих, важких і летких, як пір'я – мовчки згорати в червоній його голові.
Згорали на вугіль.
Поліз у кишеню за цигарками. Брязнуло щось додолу, коли діставав сірники.
"Ключ?.."
Засвітив сірника, присів. Ключ лежав на тонкому прозорому льоду. Мимоволі задивився, як під льодом, звиваючись і оминаючи камінці, тріпотів /повільно перемерзаючи/ тонісінький струмок.
"Теж не спить...
Живе ..."
Пішов у ніч.
Біля крамниці ще хтось бубонів. Антін не став підходити /не хотілося зараз нікого бачити... з такою душею/. Але оддалік прислухався – говорило двоє. Діда-сторожа відразу впізнав: у діда голос був, як у баби: високий, деручкий і через кожні троє слів захлинався кашлем. А інший – соковитий, густий – коли починав рокотати низькою рівною октавою, дідові слова усі потопали, тілько іноді сплескуючи пронизливим фальцетом.
Впізнав Нестера. По тому, як голоси їхні, то спалахували, то пропадали, видно було, що дід з Нестером сперечалися вже давно.
Прислухався.
/Нестер сердито грюкнув рушницею об мерзлу землю:
— Берете?!
Дід: Іди собі спать. /Кхи-и.../. Не в'язни. Що воно за мода пішла – не спать ночами. Як коти.
Нестер: Ви мені котами баки не забивайте – берете, чи не берете?
Дід: Не треба мені, в мене.../ак-хи-хи... тьху, щоб тебе розірвало!/ В мене своя, ось. /Поляскав рукавицею по рушниці/.
Нестер: Так вона ж назад стріляє!
Дід: А мені байдуже, — я не стріляю.
Нестер: /Знову грюкнув, аж ліхтар задзвенів/. Так нах.. ж ви її тягаєте?!
Дід: Не лайся, бугай. /Кхи-хи-и.../ Полагається мені. Для страху .
Нестер: Який же дурак вас злякається?!
Дід: Кому треба, той злякається. Розумні постали, сукині сини. / Ак-кху-у .../ Сталіна на вас нема.
Нестер /засміявся/: Да, Сталіна нам не хватає – ослабили гайки, це точно!../
І вмовкли.
Дід утомився.
А Нестер склав руки на рушничних стволах, обіперся на них підборіддям і дивився на старого знизу вгору.
— Кашляйте, кашляйте, я підожду. Дід і справді надовго захлинувся кашлем. Але таки спромігся видихнути через силу:
— І ждать нема чого.
Нестер промовчав.
Потім сказав, мов спитав тихо, роздумливо:
— А може й справді...
Відійшов од старого, подивився на стовп /красивий, з могутньо розставленими ногами, в блідорожевому розгойданому колі світла/. Легеньким рухом кинув до плеча рушницю, націлився на ліхтар.
— Куди ти цілиш, босяцюго?!
Нестер не відповів, клацнув курками і опустив рушницю.
Повагався, потім широко розмахнувся, хакнув, як дрова рубати і вдарив рушницею об стовп. Розбив на тріски /зігнуті стволи лишились в руці/. Стовп теж не витримав – упав навзнак. Брязкаючи покотився ліхтар під ганок, Запахло гасом.
Дід хвилин три повітря ротом хапав, ах поки крик із нього не вистрілив:
— Щ-що ти накоїв, об землю б тебе било!! Чим же я тепер – очима світитиму?!
Нестер шпурнув зігнуті стволи через магазин. І зареготав. Могутньо, дико, моторошно: так тілько Нестер вмів реготати серед усіх щаснівлян. Сміх його клекотів, лопався над голою, тріщав, наче у Нестера в горлі хтось каміння колов.
— Гха-ха-ха!..
— Ох-хо-го-го!!.
— Ах-хах-хах-хах-хах-ха-а-х!!!
Сміх ударив у груди Антонові, в крамницю, у сині потушені вікна, вулиці, дерева – і покотився горбатими хвилями аж за село,
Далі,
Далеко,
Не затухаючи, а лише набираючи розгону й снаги і вщент руйнуючи темносиню симфонію проклятої березневої ночі.
Славно сміявся старий бондар!
Над потрощеною рушницею, дідом, Антоном, Маркесом, над поваленим стовпом і потушеними вікнами...
І стілько ще незайманої сили ревло в грудях, що ніч присіла з переляку – і очі заплющила.
Антін йшов і йшов, не дуже пам'ятаючи, де він іде і майже нічого не думаючи. Голова горіла. Серце розходилося: скімлило, пекло і нило уже безугаву, іноді стискалося спазмами й давало перебої, і тоді на кілька секунд паморочився світ, розцвітаючи яскравими квітками. Раз у раз зблискували уривки якихось думок, мов догоряюче полум'я над багаттям у полі. Уночі. Іноді Антін байдуже ловив ті уривки. І забував, кроку не ступивши.
Знову налягла тривога на душу. Чи лють. Чи туга. Кров від того ще важче шугала у скроні. Неначе од чаду.
"Скілько дроти відгули всяких розмов...
Стовпи, як камертони..."
Блиснуло яскраво і зникло в холодному просторі. Щоб ніколи – поки й земля жива – не прилетіти більше Антонові.
"Як усього багато пропадає, вдруге не прилітаючи..."
Пішов, пішов, пішов угору червоний довгий поїзд і раптом переламався надвоє, спалахнув яскраво-білим вибухом .
Ольжині очі, великі й укірливі, як на іконах, наблизились до його очей, війнуло холодом.
Вітер промчав по соші.
Хвіртку комусь зачинив – ллясь!
Назад вернувся – одчинив.
"А хтось у світі, такий як і я, другий, теж ходить середночі ...
Чи немає такого? Ні, ходить...
Є...
Буває, я відчуваю його душу...
Тілько далеко-далеко..."
Пропало. . .
...Зупинився напроти масивного кам'яного будинку, що височів прямо перед сошею, великий, холодний і потушений, наче порожній океанській корабель на рейді. Дерев не було – ніхто я не посадив. Нові, нефарбовані ворота, щільний — шалівка в шалівку – паркан на одне крило од воріт. Замість другого – сякі такі стовпці і м'який алюмінієвий дріт.
Антін довго дивився на потушений будинок, засунувши руки глибоко в кишені. Зайти чи не зайти? Розштурхати сонного хазяїна і повести до Володіної могили, голого й босого?.. Як він колись водив...
Взявся рукою за клямку / пальці прилипли до пекучого металу/. Глянув на невеличкий диктовий квадратик, прибитий до ушули двома гвіздками:
Вул. Ім. В.Кубахи.
Буд.#16.
Чамро Степан Якович.
Зверху на диктині намальоване рудою фарбою відро і два заступи навхрест – на випадок пожежі.
Турнув хвіртку, зайшов у двір. Наструнчений постояв – чекав, мо' собака кинеться. Дзвеніло в ушах од напруги і серце важко билось /чув як комір ворушився від ударів/. Заспокоюючись, обійшов будинок. Навіщось вікна порахував. Нарахував десятеро.
Високі світлі вікна, на всю стіну.
"Знав би Чамро, хто в нього під вікнами ходить... "
Попід вікнами натикано / видно цеї осені/ вишень і два кущики бузку. Молоді щепи двома рівними рядками побігли у кінець городу. Акуратно складена цегла, прикрита зверху шматком комбайнового полотна.
Заглянув у напільне вікно – вікно було завішене хустиною навкіс. Погладив рукою новесеньку цинкову ринву. Одламав од холодної бурулі кінчик, посмоктав. Полегшало – а то в горлі аж шелестіло, накурився.
Підійшов до веранди й сів на сходах. Зіперся спиною на одвірчину. Двері тихенько заскрипіли – прочинились.
" Не замикається..."
Одщипнув з бузкової гілки живу вже бруньку, розтер у пальцях.
Запахло гіркозеленим.
"Хто б повірив ще років п'ятнадцять тому..."
Зірвалася зоря, упала за хлів.
АНТОНІВ СПОМИН
Дев'ятнадцять вершників їхали полем.
Дев'ятнадцять вершників і одні сани...
Пекуче рипіли полози,
Хтось зітхнув...
На санях лежали білі чували з цукром і поранений у груди Антін Сівер – командир взводу відчайдушних хлопців-підривників.
Невеличкий загін повертався до партизанського табору. Збудження від блискавичного нічного бою вже пройшло, і хлопці їхали мовчки, з тугою позираючи на сани – не вберегли командира.
Антін не стогнав. Дивився в холодне зоряне небо і рахував до ста. Дорахує і починає спочатку. Свідомості не втрачав, сили в двадцятилітньому тілі було ще багато. Дедалі більше мокріла й холола спина. Кров від хриплого дихання піднімалась і клекотіла в горлі. Він ковтав і ковтав її, поступово звикаючи до рудого присмаку заліза.
Збоку саней невідступно їхав Володя. Вороний його кінь, холоднучи, весь поріс ворсистим інеєм. Ніби відчуваючи горе Володіне, кінь м'яко ступав по глибокому снігу, тілько укляклі боки важко здіймалися од дихання. Ні на крок не відставав од саней.
Володя почав частіше перехилятися з сідла, дослухаючись до командирового дихання – воно іноді зовсім пропадало, і тоді він несамохіть хватався рукою за Антонова плече. Почувши, що він знову дише, Володя теж з полегшенням вдихав притамоване в грудях повітря.
Вони росли на одній вулиці, вчилися, починали парубкувати перед самою війною. Навіть дівчину удвох одну кохали – Антоню. Та хіба тілько вони? Сохло за нею все село. І зітхало услід їй. Дивувалося, і раділо. І кращало село лицем і душею.
Бувають такі дива – в кожному куточкові неосяжного світу – що народиться отака радість, Краса, до того чиста, висока і світла, що й найчорніші душі відшукають раптом в чорноті своїй хоч на мить! – щось гідне людини на землі/.
Якось однорукий Тихон, — чоловік щирий і мудрий, а тому завжди трохи напідпитку, — сказав, слухаючи, як Антоня співала з колгоспної сцени:
— Землю треба цілувати за такі дива, соннії ви люде...
Подумав і добавив:
— Землю, а не сраки, обшиті хромом.
За цю добавку його на другий день і забрали. Правда, через півроку Тихін вернувся, але до самої війни вже не виступав.
А перед самою війною Володя вже сам лишився з Антонею – Сівер відступив, як сильніший. А може й не тому відступив.
Може побачив, як Антоня, розгораючись поміж них обох, іноді з такою ніжністю дивилася на мовчазливого Володю, що все в грудях починало горіти, і Антін зривався і біг, куди попало, аби не бачити її очей. Антін і сам любив його. Володя був безпосередній, як трава. Тихий, завжди на чомусь зосереджений і самотній завжди. Часто після уроків відставав од гурту і йшов у береги, у лози, до води. І ходив до смерку, не по літах високий і серйозний – тихенько, майже без звуку насвистував щось, безупину імпровізуючи.
Років у дванадцять він уже грав на всіх доступних на селі інструментах, почавши з мандоліни, яку батько привіз йому колись із Ніжина. Але дедалі він все більше пропадав біля старенького пошарпаного піаніно, що дісталося школі з маєтків місцевої поміщиці Майнової. Самотужки, вперто підкоряв його не так може непевним своїм рукам, як вразливій душі, щедро природою озвученій.